28 квітня 2014. Десь в цей час я закінчував мотатися по місту. Підписував документи в пенсійному фонді. Щоб повернули пенсію по вислузі років. Заїхав в банк, підписав всі документи. З нотаріусом оформили всі документи на дітей, щоб жінка мала право на вивіз закордон їх і все інше. Заяву на звільнення я написав раніше. Тільки підтвердив її.
28 квітня 2014 р. / фото з архіву редакції
А цей трагічний день для мене починався з дзвінка о 6 годині ранку: «Саня, біжи з городу, ти в списках». І все. Відразу на тому кінці поклали трубку. За останній місяць я звик до таких невідомих загроз. Коли хтось через когось передав, чи що там.
Я поклав телефон і ще пару часів поспав. О 8 отримав повідомлення від Volodymyr Berezin, що місто захоплене. Прочитавши це смс на ходу, повіз дітей до школи. Біля нашого магазину стояв рибак в камуфляжі. Старий рибак. Я його сфоткав, так, для сміху. Я ще не знав, що сміху ніякого немає. Залишив дітей в школі, я вирішив поїхати на роботу.
На минулому тижні я розлютився і написав заяву на звільнення. Працював у воєнкоматі, де, навіть й туди, через московський патріархат, пролізла гідра руського миру. Лікар, донька попа проводила з нами проповіді про братській нарот. Навіть побиття воєнкома дебілами з блок-постів при проході нашої техніки в сторону Бахмуту не надав їй розуму. Я послав це руське кодло. На той момент я не потребував їх зарплат і всього іншого. Я був достатньо заможною людиною, щоб не працювати. Працював, бо нікому було. І мене вмовили.
Так ось. Я поїхав на роботу. Дорога моя шла поруч з виконкомом. Я побачив там якусь тусовку. Витягнувши телефон, щоб сфотографувати на ходу це дійство, я не помітив, що на мене дивиться дуло автомату. Цих хлопців було не помітно. Вони професійно були розташовані по периметру підходів до виконкому. Я повернув на першому перехресті після виконкому і пішов до нього пішки. Зі мною віталися робітники виконкому. Як з’ясувалося, їх не пускали на роботу, якісь озброєні невідомі. Біля виконкому було не багато, але все ж пара десятків людей. Під наглядом невідомих військових вони набивали піском мішки і складали їх біля виконкому. Військові були як на підбір однакового зросту. Однієї статури. Однаково одягнені і озброєні. Я нарахував їх біля десятку. До речі потім на відео з тих подій я їх більше не бачив. Як потім мені розповідали, вони зайшли в виконком, а їм на заміну вийшли типа ополченці смішні, пузаті і одягнені хто в що.
Я підійшов до такого бійца расійськоі дрг. Звісно, що я для нього був ніхто. То для місцевих - як червона ганчірка для бика. Цьому було все одно. Він сканував простір. Ми вже бачили такі захоплення в Слов’янську і Краматорську. Я пішов до себе у двір магазину і зателефонував Артему Шевченко. Тому, що зараз очолює прес-службу МВС. Тоді він працював на Еспресо-ТВ. Він запропонував вийти по скайпу міттєво в ефір. Але інтернет в нас не тягнув. Мене вивели в ефір по телефону. Артем запропонував не показувати моє фото, щоб виглядав невідомим. Я сказав, що мені пофіг. І я все одно в якихось списках. Тому, можливо краще офіційно. Вони взяли моє фото з фейсбуку і випустили мене в прямий ефір. Я розказав про події в місті, щось ще. До речі потім розказували, що коли расійська дрг приїхала захоплювати відділ міліції, то не змогла цього зробити, бо нікого не було. А відділ був закритий на ключ. Вони довго шукали в кого ключ по всьому місту. А потім робили постановку захоплення для расійського ТВ. До речі саме рашистське ТВ мене й врятувало. Про це згодом.
Після виходу в ефір я повернувся додому. Я не знав, з чого починати. Зателефонував в наше СБУ. Переговорив з хлопцями. Вони сказали, що в нас роблять другий Слов’янськ. По всім правилам військового мистецтва перебудовують блок-пости. Завалюють деревами дороги які не здатні контролювати. Що всього расійське дрг нараховує від 20 до 40 бійців. Що цих російських профі наша Альфа мінімум через місяць буде вибивати. І рекомендували виїхати з міста в 17-00, коли вони будуть робити картинку для рашистських ТВ і будуть знімати всіх навіть з блок-постів. Бо в них дуже мало людей. А картинка повинна бути, що Костянтинівці вітають загарбників. Рекомендував їхати в сторону Бахмуту. Там зовсім ніяких робіт ще не було. І з охорони тільки дід з дрином. На інших блок-постах в сторону Краматорська, Донецька і Покровська дійсно перевіряють по спискам. Тоді я кинувся по справам по місту. Місто ще жило мирним життям. Все розказав жінці. Ми зібрали речі і я вивіз їх на край міста з дому. Я боявся їх брати з собою. Бо не знав виїду чи сам. О 17-00 через іншу сторону міста я поїхав в сторону Бахмуту. Там дійсно стояв старий з дреном, який дивився на моє авто і не рухався. Я проїхав цей блокпост без зупинки. В Бахмуті не були жодного блокпосту. І я виїхав на ростовську трасу в сторону Харкова. Мені хтось скинув смс, щоб я їхав в Покровськ, де мене будуть чекати. Це була Олена Смирнова. Наші партизани-“хомячки”. Я вже потім це з’ясував. Але в той час... Ну, ви розумієте мене. Так я не потрапив в батальйон Донбас.
Між Бахмутом і Слов’янськом був імпровізований блокпост з наших БМП. Наші хлопці практично не доглянули мене і сказали швидко їхати далі. Я встиг сунути їм сто гривен. Ми так завжди робили, проїжджаючи наші блок-пости. Щоб хлопці могли собі купувати воду в ту спеку. Проїхавши Семенівку, (вона ще була не зруйнована), я виїхав на поворот на Ліман. Там був вже блокпост окупантів. Мене зупинив пузатий, нескладний з автоматом. Попросив вийти з авто. І став шарити по машині. В той же час від блокпосту пішов до нас, чекання шаг, гарно одягнутий військовий в балаклаві. Він підійшов до нас. Це був той “вежлівий зелений человечек”. Вони ще були вежливі і думали повторити кримську операцію. Не представившись, він запитав, чи місцевий я. Бо в місцевих номери АН і ВВ. А в мене МС777МС. І це, як я зрозумів, йому плутало карти. Я показав йому документи на авто. Він їх крутив, не розуміючи де і що шукати. Я йому показав де в нас прописують номери на авто. Але він вимагав інших доказів, що я місцевий. Я розумів, що кожна секунда там - це ризик. І показав вже на водійському посвідченні місто Костянтинівка. Він віддав честь до балаклави і побажав щасливого путі. Через 500 метрів був блокпост БЗС. Там мене теж зупинили. Зупинив хлопець з Костянтинівки. Він впізнав мене. Був веселим. Запитав: “Куда я єду?”. Я сказав, що в Харків, туди й назад. Ага. Близько 7 вечора. Він не помітив нестиковки і попросив відкрити багажник для огляду. Я сказав, що вже оглядали. Він тихенько відповів, що на роботі. І за нами слідкують з укриття. І краще типа зробити, як потрібно. Він став оглядати багажник. І закричав, що в багажнику зброя. Я здивувався, бо залишив пістолет вдома. Він витягнув з багажника дитячий лук. І голосно сміявся. Він обняв мене. По товаришескі. Як в нас було заведено. В нас не було суперечок один з одним. Поки не з’явилися расіяне.
Я поїхав далі. Але то інша історія. Цей клятий день йшов до кінця.
А.Меланченко
