Всім, хто знав Сергія, важко згадувати день, коли він загинув. Не було слів, була тільки неймовірна біль від втрати. Але нам треба йти далі. І нести його прапор, прапор України, яка назавжди в серці.
Спогадами про героя та друга нашої редакції ми попросили поділитися відомого громадського діяча, голову правління Товариства ім. Олекси Тихого Євгена Олексійовича Шаповалова:
«Доля звела мене з Сергієм Ісаєвим ще на початку двохтисячних років. Це було, як то кажуть, «По работе». Він своєю вантажівкою возив мені щебень та цемент. Уважний, завжди дотримувався своїх обов’язків і домовленостей. Такий тип людей називають – «обов’язковий».
Після Майдану 2004 року, який я підтримував, ми почали при зустрічах обговорювати те, що сталося. При тому, що вся Костянтинівка з піною у рота засуджувала Помаранчеву революцію, мої погляди були для нього дивні. Маючи аналітичний розум, Сергій зіставляв події, аналізував факти, намагався розібратися у ситуації. Таких людей у нас було мало. Якщо ти хоч якось підтримував демократичні прояви в Україні, тут одразу ліпили ярлик «помаранчевий». Тому ми ті свої роздуми не афішували.
У 2013 році, коли Янукович змінив курс України до Європи і НАТО, і став явно виконувати накази Путіна, Сергій перший мені сказав, що це державний переворот, і треба щось робити.
Пам’ятка. Герої нашого міста: Ісаєв Сергій
Народився 10 квітня 1975 р. в м. Костянтинівка. Закінчив 4-ту школу, ПТУ№20. У 1994-1996 рр. служив у десантних військах, водій-гранатометник, сапер. У 2014-му долучився до волонтерського руху «Схід та Захід єдині», допомагав військовим від Станиці Луганської до Волновахи, водночас не забуваючи дбати про своїх підопічних із сиротинця. В липні 2015 року пішов добровольцем у лави ЗСУ. Служив у 122 батальйоні 81 бригади (база – колишня 7-ма школа) старшим сержантом – командиром 1-го інженерно-саперного відділення інженерно-саперного взводу, неодноразово виконував обов’язки командиру взводу. Виконував бойові завдання на Світлодарській дузі, під Попасною, Торецьком. Загинув 25 квітня 2016 р. близько 14 год.20 хв. під час виконання бойового завдання по знешкодженню мінно-загороджувальних перешкод біля населеного пункту Новгородське. Указом Президента України від 04.07.2016 р. за № 291/2016 нагороджений Орденом «За мужність» ІІІ ступеня посмертно.
Дуже шанував державну символіку, особливо прапор. В останні дні свого життя придбав прапор України та хотів встановити його над будівлею 7-ї школи. Тепер його друзі та побратими щороку на цьому місці підіймають символічний прапор Сергія.
А що ми могли зробити тут, на Донбасі?
Я приймав активну участь у всіх місцевих Євромайданах. Всюди закликав до підтримки Майдану. А коли тут почалася смута, дехто вийшов на блок-пости, взяв зброю і пішов, підштовхуваний російськими емісарами, проти своєї держави, я активізував свою діяльність, за що й потрапив у «розстрільний список» Гіркіна. У мій дім кидали коктейлі молотова, погрожували мені і моїй родині, і мені прийшлося виїхати за межі Донецької області. І тут саме Сергій підставив мені своє плече. Ми з ним постійно були на зв’язку. Він продовжував їздити по області і бачив все, що тут діється. Що робить наша міліція, яка одразу зрадила Україні і стала багатотисячною армією Путіна. Що роблять так звані місцеві «ополченці». Де базуються російські військові куратори, чеченці, донські казачкі. Ці дані чітко доходили туди, куди треба.
Пам’ятаю, як після одної зустрічі з силовиками у Києві, я у телефонній розмові сказав Сергію, що вся та наша нечисть збіжить від нас у Донецьк приблизно 5-7 липня 2014 року. Він був здивований, але взяв це собі на озброєння, і 5 липня вже зранку зателефонував мені, що всі блокпости пусті, а увесь зброд у паніці, відбираючи машини у людей, біжить у бік Донецька і Артемівська.
На блокпості Олексієво-Дружківки у бік Костянтинівки, де убили о. Павла, був закладений управляємий фугас. Мені про це повідомили мешканці селища. Сергій перевірив це, бо був сапер за воєнним фахом, і наші той фугас розмінували.
Потім ми з ним стали місцевими волонтерами. Ми рубали і возили дрова у місця розташування воєнних, робили для них буржуйки, поставляли обушки, кайла, лопати.
Сергій пішов далі у волонтерській справі. Він опікувався дитячим будинком у тодішньому Дзержинську, допомагав школам, дитсадкам у сірій зоні. А потім пішов на контракт у ЗСУ.
«Сьогодні при виконанні бойового завдання загинув Сергій Ісаєв з Костянтинівки… Сергій з перших днів війни активно включився в волонтерський рух, згодом пішов добровольцем… Робив усе, щоб Донеччина, його рідна земля, була вільна від окупанта. Його добре знають сотні бійців, яким він допомагав як волонтер, знають активісти і волонтери Костянтинівки, Дружківки, Слов'янська. Він з глибокою пошаною ставився до Українського прапору - коли в частині трохи пообтріпався прапор, він придбав і замінив його на новий. А найбільше він гордився прапором з гербом рідної Костянтинівки. Таких світлих і проникливих людей, як Сергій, на світі мало. Немає слів, щоб описати весь цей біль. У Сергія лишилося двоє неповнолітніх діточок і дружина. Вічна пам'ять!».
Ще десь у 12-му році Сергій питав мене: «А хто я такий? Я, етнічний росіянин, тому повинен приймати бік проросійських сил?». Ні, казав я йому, ти українець, бо громадянство у тебе українське. Я коротко розповідав йому про боротьбу українців за свою незалежність, і чому, коли ми її нарешті вибороли, на неї почали зазіхати наші, так звані брати? Я завжди казав йому – ми з тобою українці!
Сергій зробив свій вибір у цьому житті. Він не став зрадником, не став колаборантом, не став ворогом України, не зганьбив себе і свою сім’ю.
Він зі зброєю в руках пішов її захищати, бо розумів, що буде, коли сюди прийде Путін зі своїм «русским миром». Я добре пам’ятаю, коли ми з ним обідали у мене дома, моя дружина пригощала нас тільки звареним борщем, і Сергій сказав, що йде на контракт. Коли я спитав, на який термін, він відповів – до кінця… У цьому був весь Серьога Ісаєв…
«27 квітня 2016 року в останню путь його проводжали рідні, друзі, волонтери - не тільки з Костянтинівки, Дружківки, Слов'янська, а й із Західної України. Патріоти України стали на коліна перед героєм, який віддав своє життя заради Рідної Землі. У Сергія залишилися дружина і двоє неповнолітніх діточок - Тимофій і Марія. Похований Ісаєв Сергій Володимирович у Сантуринівському кладовищі в Костянтинівці поруч з могилами своїх батьків. Сергій Ісаєв - перший з жителів Костянтинівки, хто загинув у війні України та Росії… Його побратим Андрій Тараман створив у с. Олександро-Калинове при музеї залу АТО, де зібрав речі Сергія, малюнки дітей, які висіли над його ліжком, осколки мини, від якої він загинув, та відтворив останнє місце життя героя, звідки він пішов та не повернувся…».
Йому сподобався вислів одного українського героя 20-х років, отамана Гальчевського (Орел), який знав, що загине на цій війні з ворогами України, але писав: «Ми всі загинемо, але у майбутньому ми станемо прикладом для нових борців за волю і незалежність України!»…
Таким борцем став наш Серьога. Він став прикладом для нових наших борців за Україну!
Я був радий, що наприкінці свого життя знайшов такого вірного і доброго друга. Тому його загибель обернулась для мене великою особистою трагедією, бідою… І саме наші «брати»-росіяни заклали йому ту міну-пастку, на якій він підірвався.
А костянтинівці повинні гордитися, що живуть у місті, яке виростило таку людину. І, якщо у місті був Сергій Ісаєв, то він не міг бути такий один. Нас таких тут багато, і ми повинні єднатися у боротьбі за своє майбутнє! СЛАВА УКРАЇНІ !!!».
25 квітня на 13.00 на Сантуринівському цвинтарі буде проведено молебень по загиблому за Україну Сергію Ісаєву.
Громада Костянтинівки пам’ятає своїх героїв!
