Чому я згадав ці слова? А тому, що протягом 28-ми років добре налагоджений хор верещить до нестями: «Скільки можна? Ну знищили 10 мільйонів українців, ну так і що? Зате колективізація плюс індустріалізація, а у підсумку — соціалізм! Та ще й куркулів позбулися, хай їм грець! Заживемо у світлому царстві світлого майбутнього і всі нам будуть заздрити як ми живемо».
Але ж насправді вийшло якось з точністю до навпаки. Війну наче б то виграли, а переможені живуть краще переможців у рази. Будували-будували і виявилось, що будували щось не те. Спробували перебудувати — знову вийшло, як завжди, — через дупу. І як сказав один бард: «...И летим мы как в поезде скором – ниоткуда летим в никуда…» Краще не скажеш.
Повернемось до сумної річниці 1932-1933 р. Свідків цього жахіття майже не лишилося. Але ж всупереч обставинам вони є. І згадують таке, що волосся на голові стає дибки, але ж знову вмикається Саша Бородач з «Нашої Раші»: «..Понять и пгостить…». Я цього не зрозумію ніколи. По-перше, тому що українське населення Донеччини — це нащадки тих, хто рятуючи дітей і майбутніх онуків (я, до речі, один з них!), обходили заградпости НКВС і бігли у Донбас, де хоч жебрацьку зарплатню, але ж платили і з голоду не помирали. А тепер ці нащадки шанують Леніна, Сталіна, Артема, Постишева, Косіора як героїв. Не знаючи, що тих, хто був проти того, що коїлося (наприклад, — Грігорій Скрипник, який був, по-перше, українцем, а вже потім – більшовиком), засуджували як ворога народу і розстрілювали. І до владних кабінетів зараз обирають нащадків тих, хто забирав у їхніх рідних все до останнього зернятка. І не хочуть знати те, що Україну тричі намагалися задушити голодом: у 1921-му році під виглядом допомоги голодуючому Поволжю; масштабний голодомор 1932-1933 р.р.; і післявоєнний — 1947 року. «…Понять и пгостить?...»
Ніколи!
І запалюючи свічку у День шанування пам`яті жертв голодомору, пам'ятайте, що історія України — це боротьба за гідність, совість і честь. І заради тих, кого заморили голодом совкові кати, ми мусимо побудувати таку державу, за яку не буде соромно нікому.
Резенко Ігор, «Ковбой».
