24 серпня 1939 р. Варшава з газет та радіоповідомлень узнала про договір між Гітлером та Сталіним. Організатор УПА “Поліська Січ” Тарас Бульба-Боровець в цей час знаходився саме у Варшаві. У спогадах він описує ситуацію, яка склалася у Польщі напередодні війни: “Паніка на біржі, на товаровому ринку. Народ хапає та закуповує що бачить. Поліція карає спекулянтів, конфіскує їх товар, а їх відвозить до кацету в “Березі”. Деякі банки через “ревізію книг” не виплачують грошей. Військо перебирає контроль над транспортом. Конфіскація всіх приватних автомобілів. Настає загальний хаос. 1 вересня радіо та преса універсалом Президента повідомляють, що відвічний ворог польського народу — Німеччина — об´явила польській державі війну.(...)
Над містом щодві години появляються ескадри німецьких бомбовиків. Скажений рев моторів.(...) Нечуване пекло новітньої війни”.
В той же день німецька авіація бомбардує Галичину та Волинь. 120, а по іншим історичним дослідженням, 150 тисяч українських вояків у складі польської армії вступають у битву з гітлерізмом. Це були українці Галичини та Волині — громадяни Польщі. Крім того, на польській службі перебували кілька десятків ветеранів українських армій 1917 — 1920 років. Ці офіцери також захищали Польщу у 1939 році.
17 вересня 1939 року Червона Армія без оголошення війни перетнула польський кордон та рушила на захід. Радянський Союз вступив у Другу світову війну на боці нацистської Німеччини. Перший період у Другій світовій війні СРСР слугував надійним тилом для агресора — нацистської Німеччини. 22 вересня капітулював Львів, обложений спочатку Вермахтом, а згодом і Червоною Армією. В той самий день у Бресті пройшов спільний німецько-радянський парад.
На новоприєднаних землях радянський режим розгорнув масовий терор. З території Західної України у 1940 - першій половині 1941 р.р. було депортовано понад 10% мешканців. В нових областях України було створено 25 тюрем, де було ув'язнено кілька десятків тисяч місцевих жителів.
Частина західноукраїнського чоловічого населення, які відбували службу у польській армії, потрапила у полон до більшовиків. Разом із іншими громадянами Польщі їх депортували і відправили у табори до Сибіру.
Жахливим злочином комуністичного режиму СРСР є знищення десятків тисяч військовополонених польських офіцерів в Катині. Серед них були і українці. Наприклад, капелан Війська Польського Симон Федоронько, який відмовився зрадити бойових товаришів-поляків.
Більш щаслива доля була у тих українців, які після поразки Польщі були евакуйовані до Франції та Великобританії. Одним з них був Михайло Опаренко. Батько Михайла був особистим секретарем при військовому міністрі УНР Володимирові Сальському. Наприкінці листопада 1920 року ранговий Петро Опаренко після поразки Армії УНР разом зі своєю сім'єю опинився у таборі для інтернованих українських вояків у м. Каліш, згодом у Чехословаччині, звідки повернулися до Польщі.
Після закінчення середньої освіти, за клопотанням генерала Володимира Сальського, 28 серпня 1935 року Михайло поступив до офіцерського училища. Але його мрією була авіація, тому він декілька разів безуспішно просив про переведення до школи підхорунжих авіації. Тільки після залучення генерала В. Сальського, 18 січня 1937 року він приступив до навчання у престижній «Школі орлят», як часто називали школу підхорунжих авіації у м. Демблін над Віслою. У червні 1939 року після проходження повного циклу навчання за програмою льотчика-спостерігача, він, як і інші курсанти, був направлений до військової частини для проходження тримісячної практики.
1 вересня 1939 року Німеччина напала на Польщу. Внаслідок цього всім випускникам військових шкіл були достроково присвоєнні військові звання. Михайлові Опаренку надано перше офіцерське звання — підпоручик. Проте як син українських емігрантів він не мав громадянства, тому для дальшого проходження військової служби підписав контракт з польським військовим міністерством.
Ескадрилья, в якій служив Михайло Опаренко, виконувала бойові завдання - бомбардування та розвідка. Вранці 18 вересня ескадрилья була евакуйована до Румунії. Після короткого інтернування Михайлу Опаренку вдалося через Югославію та Грецію у січні 1940 року добратися до Франції, де на той час перебував в еміграції польський уряд, формувалося Військо Польське, яке потребувало кваліфікованих авіаційних кадрів.
У червні 1940 року, після поразки Франції, Михайло Опаренко, як і 4,5 тис. польських військових льотчиків, польський еміграційний уряд перебрався до Великої Британії. Залишаючись польським контрактним офіцером, у липні того ж року він вступив за вільним наймом до Королівських Військово-Повітряних Сил.
Упродовж майже всієї Другої світової війни Михайло Опаренко служив у навчальних частинах, де літав на різних бойових літаках. У подальшому його перевели до польського 307-го дивізіону нічних винищувачів, а потім у травні 1945 року до 51-го Осередку бойової підготовки екіпажів, де й готував екіпажі нічних винищувачів.
На початку січня 1947 року Польські Збройні Сили у Великій Британії були розформовані, тому контрактна служба Михайла Опаренка в польській військовій авіації завершилася, а ще через два роки був демобілізований із Королівських військово-повітряних сил.
На цей час він мав звання флайт-лейтенант (відповідає званню капітана), був відзначений нагородами різних країн: двічі польським «Хрестом хоробрих» («Krzyż Walecznych»), британськими «Зіркою за війну 1939—1945» («1939 — 1945 Star»), «Зіркою за Атлантику» («Atlantic Star»), «Медаллю оборони» («Defense Medal») та «Медаллю за війну 1939—1945» («War Medal 1939—1945»), а також французькими «Хрестом комбатанта-добровольця» («Croix du Combattant Volontaire»), «Хрестом комбатанта» («Croix du Combattant») та «Пам'ятною медаллю за війну 1939—1945» («Medaille Commemorative 1939—1945»).
Після завершення своєї військової кар'єри Михайло Опаренко здобув диплом фахівця з англійського конституційного права, закінчивши Кембріджський університет. Декілька років працював у радіокомпанії ВВС. У 1955 році він перейшов до британського Міністерства закордонних справ, де працював до самого виходу на пенсію. Паралельно також займався приватною перекладацькою діяльністю.
У другій половині 1940-х — 1960-х Михайло Опаренко активно включився до суспільно-громадського життя української еміграції у Сполученому Королівстві. У 1946—1948 роках він був обраний генеральним секретарем Союзу українців у Великій Британії та головою Контрольної комісії цієї організації. У липні 1949 р. він був призначений головою Представництва Виконавчого Органу Української Національної Ради (УНРада) у Великій Британії.
В американській україномовній газеті “Свобода” від 2-го лютого 1985 року вийшла невеличка стаття “Ще про українців під Монте-Кассіно”, підписана Володимир Янів: “Я, як учасник боїв в Італії і Монте-Кассіно, в Корпусі ген. Андерса під Британською Командою, відзначений медалею Британського короля ,,Віртуті Мілітарі", хрестом “Монте-Кассіно" і хрестом заслуги з мечами, долучуюся до моїх попередників і пригадую нашому суспільству, що ми так, як вояки УПА чи Українська Дивізія воювали в чужій уніформі, але в нас бились українські серця. Ми й хотіли опанувати військове ремесло, щоб у відповідний час стати до бою з ворогами України за українську самостійну соборну державу. Але не так воно сталося. Багато наших вояків склали свої голови в Тобруку, на полях Італії і під Монте-Кассіно. І всі вони були вірними синами України. Відвічний ворог України в'язнив і мучив роками по тюрмах і тайгах Сибіру. Відтак, коли Америка, Англія і Совєтськнй Союз підписали договір спільно воювати проти Німеччини, нас, як громадян колишньої Польщі, звільнено з тюрем і таборів. І так понад 10.000 осіб дісталися до Корпусу ген. Андерса. Нині також повинні дати відсіч таким писакам які очорнюють нашу націю як цілість, кидаючи на нас гінь, що ми були німецькими коляборантами. Вони повинні знати, що в британській, американській, канадській, а навіть в жидівській бригаді були українці, що воювали проти Гітлера”.
Участь українців у битві під Монте-Кассіно, яка відкрила дорогу для союзних військ на Рим у 1944 році — це славна сторінка нашої військової історії, яку забувати не можна.
Все почалося у другій половині 1941 року в СРСР. Варто зазначити, що у першій половині 1941 року у віддалених районах СРСР перебувало близько 320 тисяч депортованих радянською владою громадян колишньої Другої Речі Посполитої. Етнічний склад цієї групи осіб був різноманітний: поляки, українці, білоруси, євреї. До цього варто додати і польських військовополонених, що перебували на території СРСР з часу закінчення радянсько-польської війни у вересні 1939 року.
Це був найкритичніший момент війни для Радянського Союзу. З початку нападу Німеччини на СРСР 22 червня 1941 року і до 10 липня 1941 року німецькі війська просунулися в північно-західному напрямку до 500 км, а в західному – 350 км. Вони захопили Прибалтику, Білорусь і значну частину України. Саме тому, 12 серпня 1941 року Президія Верховної Ради СРСР видала указ про амністію громадян колишньої Другої Речі Посполитої, а вже 14 серпня 1941 року було підписано військову угоду, яка передбачала створення в найкоротший термін на території СРСР польської армії. Командувачем військового формування був призначений генерал Владислав Андерс.
У процесі формування польського війська між польською та радянською сторонами виникали постійні суперечки щодо прийому до складу армії колишніх жителів Західної України, якщо ті були не етнічними поляками. Таким чином, вступ до війська українців та білорусів був значно ускладненим. Досить часто українці змушені були приховувати власну національність для того щоб вступити до Армії генерала Андерса і вирватися з «радянського раю».
Зрештою, постійні радянсько-польські суперечки, проблеми із забезпеченням і постачанням, антирадянські переконання більшості солдатів армії – чинники, що прискорили прийняття спільного рішення про евакуацію Армії генерала Андерса на територію Ірану. Попереду у солдатів польського військового формування була охорона британських нафтопроводів та міст видобутку нафти, бої у Північній Африці і, нарешті, в 1944 році відправка до Апеннінського півострова.
У боях за Монте-Кассіно на боці військ союзників брав участь Другий корпус польської армії під командуванням генерала Андерса. До складу корпусу входило близько 5 000 українців — волинян, поліщуків, холмщаків, галичан та інших — мешканців колишньої Другої Польської Республіки. Більшість загиблих українців поховані на монументальному польському кладовищі і на їхнє походження вказують українські прізвища, місце народження або хрести.
З 1 лютого по 8 травня 2009 року посольство України в Італії проводило пошукові роботи щодо встановлення кількості загиблих українців біля Монте-Кассіно. За словами другого секретаря посольства Ігора Брусило пошуковці «виявили 103 особи, які так чи інакше походять із земель, що належали Україні».
Як свідчать спогади очевидців, українські солдати не дуже зручно почувалися у польських мундирах. Адже боролися і гинули вони за інтереси чужої держави, до того ж поляки-товарищі по службі дивилися на них скоса.
Ось висновок, до якого прийшов історик та журналіст Зиновій Книш: «Правда, не можна сказати, щоб дуже хотіли українці воювати. Пішли вони в польську армію не з доброї волі, а щоб вирватися з совєтського «раю». Не мали перед собою ніякої мети, ніякої надії. Від поляків зазнали лише наругу над своїми національними почуваннями, насміхи і глузування. Хотів чи не хотів битися українець, воєнний танець пірвав його у свій вир і для нього не було іншого виходу, як іти туди, куди гнала його воєнна доля».
І.Бредіхін
Далі буде.
