З радянською символікою вшанування взяття Рейхстагу в Берліні в травні 1945 можна порівняти американську символіку підняття прапору над горою Сурібаті у лютому 1945 на японському острові Іводзіма. І в обох випадках на чільних місцях у головних ролях ми з гордістю бачимо українців: молодшого лейтенанта Олексія Береста в Берліні та сержанта Майкла Стренка на Іводзімі.
Спочатку кілька слів про стратегічну ситуацію на Тихоокеанському ТВД (театрі військових дій). Хоча війна проти нацистської Німеччини союзниками була визначена головною і приоритетною, розгром японського мілітаризму надпотужною Америкою вівся “по-богатому”. Одне ударне угрупування під орудою генерала Мак Артура включало армію і наступало з Австралії на Філіппіни, на Окінаву, маючи кінцевою метою висадку на японські острови і окупацію Японської імперії. Друге ударне угрупування складалося з флотських сил. Воно наступало на Японію через Маршалови, Маріанські та Каролінгські острови, через Іводзіму на Окінаву та далі на Японію. Командував Флотом адмірал Німітц. Армія та Флот конкурували за ресурси, за увагу преси, мали своїх лобістів в конгресі. Загалом конкуренція між родами військ позитивно впливала на хід бойових дій. США вже розгромили японську авіацію та флот. Атомна бомба була вже напередодні випробувань.
З 16 лютого 1945 американська авіація і флот бомбардували та обробляли японську оборону на Іводзімі. 19 лютого о 9:00 4-я і 5-я дивізії морської піхоти США почали десантування. У складі 5-ої дивізії знаходився і легендарний сержант Майкл Стренк. Як і задумав японський керівник оборони острова генерал-лейтенант Тадаміті Курібаясі, берегова смуга була віддана без бою. На цьому етапі оборони війська Японії уникнули великих втрат, тому що знаходилися в підземних бункерах, ще не вскритих американцями. О 10:00 японці з усіх точок відкрили прицільний вогонь по противнику. 24-й і 25-й полки морської піхоти США за кілька годин бою втратили 25% свого складу. З 56 танків американців, які десантувалися на острів, було підбито 26. Морські піхотинці США не мали можливості окопатися, оскільки вулканічний грунт був м'яким, і стінки окопів завалювалися. За перший день боїв американські десантники зазнали таких втрат: 501 особу було вбито, 47 померло від ран, 1755 поранених, 18 зниклих безвісти і 99 контужених. План оборони Курібаясі, який передбачав спробу максимального нанесення втрат для ворога, почав діяти.
До вечора на Іводзіму висадилося 30 000 американських військових. Вони очікували нічного нападу японців з їх масовими «банзай-атаками». Але генерал Курібаясі заборонив “банзай-атаки”, які призводили японські війська до величезних втрат, які швидко обезкровлювали оборону. Замість цього японці почали здійснювати вилазки до табору супротивника, влаштовуючи диверсії. Через це американські десантники понесли деякі втрати в людях і техніці, які можна порівняти з японськими, але десантники не мали можливості відпочити.
20 лютого, після артпідготовки, один полк морської піхоти США почав наступ на південь, на гору Сурібаті, а три інших - на північ, у напрямку плато. Останнім вдалося до вечора зайняти аеродром Чідорі і ізолювати гору Сурібаті від головного штабу японців. У самої гори Сурібаті склалася інша ситуація, і американці не змогли взяти її з першої спроби. В ході боїв за гору вогонь американців зі стрілецької зброї був неефективний проти підземних укріплень і дотів, тому їм прийшлося використовували вогнемети і ручні гранати.
21 лютого, коли почала десантування прибула з Південно-Східної Азії 3-тя дивізія морської піхоти США, на американські судна біля берегів Іводзіми вчинили напад японські камікадзе на 32 літаках D4Y Suisei і B6N Tenzan. Їх атака була успішною - вдалося потопити авіаносець США «Бісмарк Сі» і сильно пошкодити авіаносець «Саратога». Нальоти камікадзе тривали ще кілька днів. 22 лютого 4-у дивізію морської піхоти, яка зазнали серйозних втрат, змінила 3-тя дивізія. 5-а дивізія продовжувала бій за Сурібаті. Морпєхи США повністю випалювали все, що знаходилося в підземних укріпленнях супротивника. Також вони засипали тунелі, таким чином ізолюючи від зовнішнього світу цілі японські частини. Вночі опір військ Японії було зламано, і Сурібаті потрапила під контроль сил США. 23 лютого солдати 5-ї дивізії підняли на вершині гори прапор США. Через дві години він був замінений більшим.
Це зафіксував на плівці американський фотограф Джо Розенталь. Фотографія мала важливе символічне значення, а пізніше під назвою «Підняття прапора на Іводзімі» отримала Пулітцерівську премію. Це був єдиний випадок в історії цієї премії, коли вона була присвоєна в той же рік, коли була зроблена. Не було друкованого видання, яке б не надрукувало фото Розенталя. Накладом 150 мільйонів вийшла почтова марка. Президент США Франклін Делано Рузвельт вже в лютому 1945 року дав наказ привезти всіх шістьох бійців підрозділу Майкла Стренка у Білий Дім. Цей наказ не можна було виконати в повному обсязі, бо троє з них, включаючи командира Майкла Стренка, загинули на острові.
Чому героїв Іводзими запросили до Вашінгтону? Америка — демократична країна. І війну вела демократично. Війна — це гроші. В Америці фінсування воєнних витрат проводилося, в тому числі, за рахунок внутрішніх позик у населення. Щоб населення розкупало облігації національних позик, уряд запрошував для реклами популярних людей: кінозірок, співаків, зірок спорту, а під час війни — її героїв. А фотографія Джо Розенталя та її герої виявилася ідеальним вирішенням проблеми залучення грошей. “Встановлення прапора над Іводзімою” - це наша спільна перемога” зверталася до американців пропаганда. ”Будемо разом з героями Іводзіми!”. Ефект досягався вражаючий! Саме таким чином прості американці оплачували і поставки ленд-лізу в СРСР. Напередодні 9 Травня згадаємо і про цю допомогу для нашої країни.
Також фотографія «Підняття прапора на Іводзімі» Джо Розенталя служила доказом ефективності морської піхоти, в необхідності якої сумнівалися багато сучасників. Секретар ВМФ США Джеймс Форрестол, побачивши фотографію, звернувся до генерал-лейтенанта Сміта: «Холланд, підняття цього прапора на Сурібаті означає, що корпус морської піхоти буде існувати наступні п'ятсот років». Коли 7 серпня 1942 року розпочався американський наступ на Тихому океані (битва за Гуадалканал), то в бій пішла 1-а і єдина на той час дивізія морської піхоти. А що ми бачимо на початку 1945 року? ВМФ США має вже цілу десантну армію, яка навчилася вести бойові дії за десятки тисяч миль від батьківщини.
В 1951 почалися роботи, а в 1954 році був відкритий Меморіал Корпусу морської піхоти США — один з найважливіших військових меморіалів США. Він розташований в передмісті Вашингтона в окрузі Арлінгтон, поблизу стін Арлінгтонського національного кладовища.
Дизайн масивних скульптур був виконаний скульптором Феліксом де Уелдоном на основі культової фотографії військового кореспондента Ассошіейтед Прес Джо Розенталя, зробленої під час битви за японський острів Іводзіма — «Встановлення прапора над Іводзімою». Висота бронзових скульптур склала 9,8 м, довжина флагштока 18 м. Нічого подібного з бронзи у світі немає. Скульптури розташовуються на гранітному постаменті висотою 4,5 м, що має два написи: «В пам'ять про мужність воїнів Корпусів морської піхоти Сполучених Штатів, які віддали життя за свою країну з 10 листопада 1775» (In honor and memory of the men of the United States Marine Corps who have given their lives to their country since 10 November 1775), а також: «Неймовірна Доблесть була їх загальною Гідністю» (Uncommon Valor Was a Common Virtue) — слова сказані адміралом Честером Німіцем перед бійцями на Іводзімі.
Меморіал був урочисто відкритий президентом Дуайтом Д. Ейзенхауером 10 листопада 1954 року, в день 179-ї річниці створення Корпусу морської піхоти.
Десятки копій Меморіалу розташовані у багатьох містах Америки. Треба пишатися, що саме наш земляк сержант Майкл Стренк отримав таке вшанування від американського народу.
Ім´я українського героя носять десятки бібліотек, шкіл, бойскаутських осередків в США.
Також знято кілька фільмів, які вшановують пам´ять Майкла Стренка.
Першим став у 1949 фільм “Піски Іводзіми”. Фільм "Піски Іводзіми" дещо нагадує сучасну картину "Прапори наших батьків". В обох фільмах операторська робота намагається якомога ближче бути до документалістики. В обох фільмах однією з центральних сцен є «Підняття прапора на Іводзімі» - знаменита фотографія Джо Розенталя, яка для американців є головна фотографія другої світової війни. У фільмі "Піски Іводзіми" взяли участь три морські піхотинці зі знаменитою фотографії: Рене Ганьон, Айра Хейес, Джон Бредлі.
Друга світова війна наближається до кінця, новобранцям-морським піхотинцям ще готуватися і готуватися до справжньої війни. Сержанти день за днем ганяють молодих американців через смугу перешкод, відточують їх вміння на полігоні, вбивають в голову непорушну істину - все це бойова підготовка, яка лише допоможе їм вижити. Сержант Джон Страйкер отримує в своє розпорядження поповнення з молодих морських піхотинців, він не тільки віддає накази, посилаючи в пекло війни своїх солдатів, він ще й навчає їх виживати, вчить вести бій в команді, а не кожному за себе, вчить в битві бути людьми, але не озвірілими виродками. Прототип Джона Страйкера — Майкл Стренк, а грає кумир американського глядача — Джон Уейн.
А у 2006 році культовий американський режисер Клінт Іствуд знімає свій черговий шедевр. Точніше, він одночасно знімає два фільми “Листи з Іводзими”, де битва на цьому острові показана очима японців. У “Листах”сценарій, знімальна група, актори, всі вони були японцями. І фільм “Прапори наших батьків”, де та ж битва на Іводзимі показана вже очима американців.
Бій за острів Іводзіма у лютому - березні 1945 року вносять перелом в Тихоокеанську кампанію США проти Японії. Америка тепер може використовувати аеродроми острова Іводзима. Американські винищувачі Р-51тепер можуть прикривати стратегічні бомбардування Японії. А пошкоджені бомбардувальники В-29 при необхідності в змозі сісти тепер на острові.
Найвища точка острова - гора Сурібачі. Тут, завдяки зусиллям американських піхотинців, тепер майорить прапор США. Момент встановлення відображений на фото, яке потрапляє в усі газети Америки. Але для ведення подальшої переможної війни коштів у держави катастрофічно не вистачає. І тоді в правлячих колах Америки виникає звична вже ідея проведення потужної рекламної кампанії для продажу облігацій для населення і підняття патріотичного настрою суспільству. Терміново розшукуються солдати, зняті на фотографії. З шістьох в живих залишилося тільки троє. Але їх чекає повернення на батьківщину, де вони, нехай навіть незважаючи на їх власні бажання, вже стали героями в очах пересічних американців. І їм, волею-неволею, доводиться грати нав'язану їм роль. “Ми не герої, ми лише виживали під ворожим вогнем. Героєм був сержант Майкл Стренк. Він був найкращим.” Офіцери лише віддають прикази і залишаються сидіти в тилу під горою Сурібачі. А Майкл веде морпехів нагору. Знов і знов. Багатьох спасає від загибелі, але сам вмирає.
Всі три фільми, як на мене, обов´язкові для просмотру. Клінт Іствуд малює два світи, між якими мало спільного. Світ війни і світ миру.
Є дві країни, де українець Майкл Стренк вшановується на найвищому державному рівні. США, де сержант Стренк є взірцем “людини війни”, і Словаччина, яка з кінця ХХ сторіччя вшановує Стренка як “великого словака”. Коли до цього дозріє і Україна?
Ігор Бредіхін
Далі буде
