Революцію 1905 -1907 років Ленін назвав якось «репетицією Жовтня» 1917 року. Якщо брати за початок революції події «кривавої неділі» 9 січня 1905 року – розстріл мирних робітничих вуличних протестів у Санкт-Петербурзі, то пік революції припадає на жовтневі події — загальний політичний страйк, який паралізував державу. У страйку взяло участь 2 млн. робітників, 120 тисяч страйкарів було в Україні. По всій країні, насамперед у Санкт-Петербурзі, де всеросійську славу отримав голова столичної робітничої Ради Лев Троцький, страйкарі почали створювати власні органи влади — Ради робітничих депутатів. Під тиском робітників і селян Микола II змушений був піти на поступки і 17 жовтня видав «Маніфест», яким оголошував політичні свободи, 8-годинний робочий день і обіцяв скликати парламент — Державну Думу, обрану від представників усіх верств населення.
Фактично вирвана у царату в ході жовтневого загальнодержавного страйку Державна Дума – це всі здобутки революції. І Державна Дума виявилася для царської влади неприйнятною. II Державна Дума, вибори до складу якої відбувались у січні-лютому 1907 р., виявилась ще більше лівою та опозиційною, ніж перша. 20.02 (05.03). 1907 нова Дума розпочала свою роботу. Як і раніше, в центрі уваги стояло аграрне питання, навколо якого і розгорілась гостра боротьба. Уряд не бажав робити жодної поступки в цьому питанні і припинив його обговорення.
У II Думі 47 депутатів від України об'єднались в Українську громаду, яка видавала часопис «Рідна справа — Думські вісті». У відозві українських делегатів підкреслювалось, що метою їхньої діяльності є «реорганізація правління в дусі національної територіальної автономії всіх частин Російської імперії...» Це також було неприйнятним для Миколи ІІ та його уряду.
Позасудова розправа над "ідеологічними противниками-беляками"
/ Автор картини - художник-документаліст Іван Владимиров (1869-1947)
Ще більш неприйнятною для уряду була соціал-демократична фракція. Фактично в Росії у 1905-1907 роках відбувалась гібридна війна суспільства проти влади. Терор розгорнули ліві парті: есери, анархісти, «більшовики» Леніна. Агітаційне значення терору більшовики заперечували, свої бойові акції не афішували, і в результаті справжні масштаби терористичної діяльності РСДРП(б) в 1905-1907 роках залишаються таємницею донині. Про терор меншовиків ми знаємо ще менше. Однопартійці Леніна – меншовики – не визнавали такого радикального методу як терор, але на низовому рівні, наприклад по Костянтинівці, є свідоцтва участі соціал-демократів – «меншовиків» в Горлівському повстанні. В радянській науковій літературі питання не висвітлене зовсім.
Загалом з 1901 по 1917 рік жертвами революційного терору стало близько 17 тис. осіб (з них приблизно 9 тис. – в період Революції 1905-1907 років). За даними поліції, тільки з лютого 1905-го по травень 1906-го було вбито: генерал-губернаторів, губернаторів і градоначальників – 8, віце-губернаторів і радників губернських правлінь – 5, поліцеймейстерів, повітових начальників і ісправників – 21, жандармських офіцерів – 8, генералів (стройових) – 4, офіцерів (стройових) – 7, приставів і їх помічників – 79, околоточних наглядачів – 125, городових – 346, урядників – 57, стражників – 257, жандармських нижніх чинів – 55, агентів охорони – 18, цивільних чинів – 85, духовних осіб – 12, чинів сільської влади – 52, землевласників – 51, фабрикантів і старших службовців на фабриках – 54, банкірів і великих торговців – 29. У 1907 році щодня від рук терористів гинули в середньому 18 осіб.
Під бомби терористів попадали не тільки чиновники та городові. Загинули тисячі невинних випадкових не комбатантів. Так, у серпні 1906 року на прем’єра П.Столипіна вчинено невдалий замах. При цьому загинуло 27 невинних сторонніх осіб, які чекали прийому у високопосадовця.
Гібридна громадянська війна 1905-1907 років, як не прогоріле вогнище, спалахувала то тут, то там, тягнучи за собою поперемінно, то розгроми та підпали дворянських садиб на селі, то єврейські погроми, то насилля на національних окраїнах Російської імперії, то барикадні бої міського пролетаріату, то солдатські та матроські повстання. Вона тому і тривала так довго (з січня 1905-го по червень 1907-го), тому що це була гібридна громадянська війна. Війна тих, хто був проти влади, з тими, хто її захищав. Підданих Російської імперії з самою Російською імперією.
Що тут є важливим. Російська «передова» інтелігенція, за винятком небагатьох інтелектуалів (Василь Розанов), терор виправдовувала. На початку революції проти царської влади виступив єдиний фронт, де інтелігенти створювали найсприятливішу для розгортання революційного терору суспільну атмосферу.
Трошки пізніше, у 1909 році вийшла збірка «Віхи». В ній філософи Гершензон, Бердяєв, С.Булгаков, Струве, Франк, Ізгоєв та українець Б. Кістяківський критично переосмислили російську інтелігентську традицію: «Революція 1905-6 рр. і наступні за нею події з'явилися як би всенародним випробуванням тих цінностей, які понад півстоліття, як вищу святиню, оберігала наша громадська думка. Окремі уми вже задовго до революції ясно бачили помилковість цих духовних начал…» Річ іде «…про внутрішню невірність ідей». Поразка «інтелігенції не виявило нічого нового. Але вона мала величезне значення в іншому сенсі: вона, по-перше, глибоко потрясло всю масу інтелігенції і викликало в ній потребу свідомо перевірити самі основи її традиційного світогляду, які досі приймалися сліпо на віру; по-друге, …конкретні форми, в яких відбулася революція і її придушення, дали можливість тим, хто… усвідомлював помилковість цього світогляду, ясніше зрозуміти гріх минулого…».
Розгон 3 червня 1907 року II Державної Думи збігся за часом з помітним ослабленням страйкового руху, аграрних заворушень. В Росії настав відносний спокій. 3 червня прийнято вважати останнім днем Першої російської революції.
Так сталося, що помітну участь у цій події відіграв костянтинівський мешканець соціал-демократ – меншовик Григорій Євменович Білоусов.
Григорію під час Першої російської революції було близько 30 років, він не тільки досвідчений робітник, сортувальник готової продукції, але є визнаним робітничим ватажком, ідейним соціал-демократом меншовиком. Г.Є.Білоусов має багатий досвід участі в робітничому русі. Колись революційна робота була абсолютно підпільною.
Але в гібрідно-революцуійних умовах 1905-1907 років Бєлоусов веде велику вже цілком легальну пропагандистську роботу, виступає як керівник масовок костянтинівських робітників. На мітингах не тільки в костянтинівській міській агломерації, та також в інших містах та робітничих селищах Костянтинівсько-Горлівського підрайону Донбаса Білоусов активний доповідач, трибун.
Його громадська активність пов’язана з тим, що в Костянтинівсько-Горлівському районі він є керівником місцевого комітету РСДРП. Під час революційних подій 1905-1907 років саме Бєлоусов керує боротьбою не тільки костянтинівських соціал-демократів. Костянтинівсько-Горлівський комітет РСДРП підпорядковується Донецькому, який знаходився у Ростові-на-Дону. В ці роки саме місцеві соціал-демократи очолюють всі процеси, які відбуваються на місцях, щоб це не було: вибори заводських старост чи горлівське збройне повстання. В костянтинівському підрайоні у підпорядкуванні Бєлоусова знаходяться соціал-демократи Краматорської, Дружківки, Сантуринівки, Костянтинівки, Кривоторецьких рудників, Залізної та Микитівки, всього 35 тисяч робітників. Поруч з Бєлоусовим в комітеті працюють Михайличенко, Сергій (Перлі), Наташа (Золотарьова), Коломойцев та брат Петро Бєлоусов. Також Григорій Бєлоусов очолює місцеву профспілку. Соціал-демократична діяльність Білоусова втаємничена. В рамках гібридної війни керівні органи соціал-демократів знищуються поліцією. Тому вони законспіровані.
Білоусов виступає як профспілковий активіст, керівник профспілки пляшковиків. Але це прикриття. Він тримається осторонь горлівського збройного повстання. Туди від комітету РСДРП командируються другорядні працівники. Така манера поведінки притаманна російській соціал-демократії загалом. Так Ленін під час грудневого збройного повстання 1905 року у Москві «вирішує важливі питання» у Фінляндії та Санкт-Петербурзі, а у Москву командируються більшовики не першого ряду: У бойовий комітет Пресненської ради були прикомандировані для керівництва більшовики Зиновій Литвин (Сивий — Седой) та Зиновій Доссер (Дідько — Леший).
На конференції РСДРП Костянтинівсько-Горлівського района у березні 1906 року саме Бєлоусов був обраний делегатом на Стокгольмський з’їзд партії, але йому туди попасти не прийшлось. У квітні поліція арештувала робітничого ватажка, чим зірвала його від’їзд.
У грудні 1906 року, коли поліція узнала про обрання Бєлоусова уповноваженим від робітників на виборах у ІІ Державну Думу, вона знов виписала ордер на арешт активіста, але на цей раз Григорій взяв на заводі відпустку, перейшов на нелегальне становище, і тільки завдяки тому, що залишився на свободі, у лютому 1907 року був обраний депутатом від робітників Катеринославської губернії. Цікаво, що в цей час Білоусов отримує від адміністрації Пляшкового заводу заробітну платню, але на роботу не ходить. Фактично бельгійці фінансують нелегальну революційну діяльність Григорія Білоусова.
Під час всіх соціальних конфліктів в Костянтинівсько-Горлівському підрайоні Донбасу Білоусов виступає як перемовник від робітників при вирішенні конфліктних питань з адміністрацією власників.
У II-й Державній думі Бєлоусов належав до меншовицької частини соціал-демократичної фракції, був одним з найвпливовіших депутатів, членом думського комітету соціал-демократичної фракції. Разом з Церетелі та Джапарідзе був уповноважений фракцією представляти звіт про її діяльність на Лондонському з`їзду РСДРП. З 55 депутатів він входить в керівну трійцю. В єдиній формально соціал-демократичній робітничий партії йшла запекла фракційна боротьба між більшовиками та меншовиками. Ось уривок з антибільшовицької полеміки Григорія Бєлоусова на Лондонському з`їзді РСДРП: «Тут Алексинський наводив проти меншовиків статистичні дані. Він ділив згідно з ними депутатів на низькопробних та високопробних. Меншовики, говорив він, пройшли голосами дрібної буржуазії, і це накладає відбиток на їх тактику і світогляд, які відрізняються від тактики і світогляду більшовиків.
Алексинский говорив, що з Уралу, Петербургу та Москви надсилали накази, які засуджували діяльність фракції. Я сам пролетар з Донецького басейну, я отримував накази з цього безумовно пролетарського району; в них ніякого осуду фракції не висловлювалося. Робочі Донецького басейну знають свої інтереси...»
Залишилися свідоцтва авторитету Григорія Білоусова. Це стосується насамперед подій 3 червня 1907 року. У 1907 році революціонер отримує чотири роки ссильно-каторжної праці з подальшим засланням у Сибірі. В 1911 році Білоусов тікає з Сибіру, з заслання після каторги.
В екзині він пише дві статті присвячені розгону ІІ Державної Думи. Перша в щомісячному журналі «Наша зоря» 1911, №11 «Останні дні соціал-демократичної фракції другої Державної Думи». Ще одна вийшла в Росії в газеті «День». У 1920-х роках в Радянському Союзі стався видавничий вибух. У сотнях, тисячах книг, статтях розпочалося дослідження російського визвольного руху. Виходять історико-революційні журнали: «Боротьба класів», «Червоний архів», «Минуле», «Каторга та заслання», «Історик-марксист», «Літопис революції» та ін. В них з’являється унікальний історичний матеріал, документи царських архівів, свідоцтва ще молодих діячів першої та другої російських революцій, документи поліції. Унікальний пласт історичних свідоцтв. По всій країні працюють кабінети історії партії, які збирають свідоцтва про революційну діяльність та громадянську війну. Тому не випадково, що в історичних журналах СРСР 1920-х зустрічаються важливі подробиці про нашого героя.
Ще в кінці 1970-х один з авторів зіткнувся з ситуацією: в Донецьку наукові працівники, професійні історики не мають доступу до радянських історичних журналів 1920-х років. Провінційні радянські історики не мають ніякої можливості отримати доступ до цієї радянської історичної преси. Парадокс, але партійна історія РСДРП – ВКП(б) – КПРС була так ретельно захована у спецхрани, що простіше було знайти антирадянських письменників, чи філософів: Солженіцина, чи Зінов’єва, ніж роботи Бухаріна чи історичні журнали 1920-х. Тому ми і маємо парадоксальну ситуацію, коли історію рідного міста треба відновлювати чи не з нуля.
І.Бредіхін, Д.Чістов
Четверта частина. Закінчення в наступному числі.
