Чи була поліцейська провокація? Білоусов та розгон II Державної думи у 1907 році - III

Опубликовано admin - Jun 25

Арешт Григорія Білоусова відбувся о 4 годині ранку 3 червня 1907 року у себе на квартирі в Петербурзі. Ще першого червня прем’єр Столипін просив у Думи дозволу на арешт 16 найактивніших соціал-демократичних депутатів. Дума дозвіл на арешт дала, але Білоусов і сам розумів, що його депутатство буде недовгим. Достатньо сказати, що після вдалого атестату у Дружківці поліція від Григорія вже не відходила. Невеличка хатка родини була оточена поліцією постійно. Білоусов отримав постійну «охорону». Під час від’їзду на першу сесію до столиці прольотку з робітничим депутатом супроводжувала кінна поліція. Станція була оточена військами. Туди на проводи свого депутата робітників, крім рідних не пускали.

А 5 червня 1907 року розпочалися події у костянтинівській агломерації. Обставини арешту робітничого активіста Василя Векшина приблизно однаково викладені як у місцевій краєзнавчий літературі, так і у поліцейському протоколі. За протоколом: «5 червня цього року околодочний наглядач Дмитрівського селища Бахмутського повіту зробив обшук у квартирі робочого Пляшкового заводу Василя Семенова Векшина. При обшуку в нього було знайдено велику кількість брошур, замітки в записниках партійного змісту та адреси, полулист паперу, на якому чорнилом записано протокол 1-го засідання Установчих Зборів заводського комітету, яке відбулося 25 березня і розкритий лист в синьому конверті з адресою: Костянтинівка Пляшковий завод Карлу Генрихову Майде для К. К. від якогось «Кузьми з Нью-Йорка» з питанням: «чому Нью-Йоркська група не була сповіщена відбулася в травні місяці в Костянтинівці конференції?» У той час, коли обшукувалась квартира Василя Векшина, залишені у дворі біля вхідних дверей у квартиру Василя Векшина, поліцейські городові Яблучанский і Безпальченко виявили за вугільним ящиком, біля стіни якийсь мокрий згорток, в якому опинилися: дві печатки з написом «Костянтинівсько-Горлівська група Донецького Союзу РСДРП» та гумова з написом «Костянтинівська організація Костантинівсько Горлівського Комітету Донецького Союзу РСДРП». Крім того в тому ж згортку опинилася в синій обкладинці чекова книжка по збору грошей в сто тисяч купонів, на кожному купоні є відбиток печатки «тієї ж Костянтинівської організації». У книжці витрачено 65 чеків і на купонах є записи олівцем суми пожертвувань, без позначення прізвищ жертводавців. Коли виявлені печатки та чекова книжка були внесені в квартиру Векшина, він на показання свідків сильно смутився і заявив, що печатки та чекова книжка йому не належать і звідки все це взялося йому невідомо. Знайдене в нього листування визнав, що належить йому. Допитом свідків встановлено, що хоча разом з Векшиним в одному будинку проживали й інші квартиранти, але всі вони мали зовсім окремі квартири від Векшина і вхідні двері в квартиру Векшина належали тільки йому одному. Серед прізвищ записаних у Векшина значиться, між іншим, «Ляо», залучений Слідчим по найважливіших справах Харківського Окружного Суду, обвинуваченого 102 ст. Карн. Улож. і законом 9 лютого 1906 р. про зберіганні вибухових речовин і Лазар Михелис».

Провал був повний. До рук поліції попали адреса, хоча і без прізвищ робітників, які були членами соціал-демократичної партії. Поліцейський, який керував обшуком, навіть не став чекати його закінчення. «Важливі адреса… Ми по ним «мєри примемо», - сказав, коли виходив з квартири Векшина. Вилучені у Василя Векшина адреси, листування, дали можливість поліції провести оперативну розробку людей, що відкрилися за цими документами. Жандарми змогли у найкоротший час затримати все керівництво Костянтинівсько-Горлівської організації РСДРП.

Сліди В.С.Векшина в анналах костянтинівської історії зникають. Яка його подальша історія? Після розслідування справи відбувся суд. 28-річний Василь там був у повному запереченні обвинувачень: «Що знайшли в квартирі, то моє, а що за дверима, то не знаю звідкіля взялося». Ще молодого робітника висилають до Сибіру. Він відбуває нетривале покарання і опиняється на засланні в 45 кілометрах від Красноярська і в 20 від станції Кача в чудовому місці – селі Знаменському.

Ви будете сміятись, але тут починаються речі майже дзеркального віддзеркалення Донеччини та Красноярського края. У Знаменському Василь іде працювати до скляного заводу. Дворянська удовиця  Ганна Коновалова 15 травня 1823 року подала прохання на ім’я генерал-губернатора Східного Сибіру про дозвіл їй заснувати склоробний завод в 45 верстах від Красноярська на лівому березі ріки Качі. У 1825 році завод вже згадується в Табелі про стан селищ і сіл Заледеєвського повіту. Фактичним господарем заводу стає син Ганни Коновалової Іван Іванович Коновалов — чиновник Єнісейського губернського правління, колезький радник, кавалер ордена Святої Анни, учасник Вітчизняної війни 1812 року. До 1823 року будинки в Красноярську якось обходилися без скла. Якось жили би без скляних вікон і далі, але молодий дворянин побував у Європі…  

Отримавши спадок від матері в 1833 році, Коновалов став повним господарем заводу. До цього часу він вже був досвідченим підприємцем. У цьому ж році, як розповідають легенди, законному господареві уві сні з’явилося знамення Святої Богородиці. З цього приводу при великому скупченні народу був відслужений молебень, і з тих пір завод став іменуватися Знаменским стеклоробним заводом Коновалова. Незабаром при склозаводі була побудована церква, оздоблення якої вражало своїм блиском селян навколишніх сіл. На видному місці стояла ікона Знамення Святої Богородиці, якій поклонялися віруючі і яку згодом возили по всій губернії.   

Ось що писав про Знам’янський склозавод перший губернатор А. П. Степанов в своїй книзі «Єнисейськая губернія»:

«Хоча він побудований після впровадження губернії, але знаходиться вже в можливості постачати скляними виробами не тільки свою, але Томську і Іркутську губернії. У 1823 році селища і навколишні міста Єнісейської губернії були спотворені слюдяними і пузирчатими вікнами; в самому губернському місті перебували деякі вулиці з подібними вікнами, але в даний час, завдяки скляного заводу п. Коновалова, скрізь місто слюди і бульбашок заступило скло. В заводі також виробляють різний посуд, який до того міцний, що без усякого побоювання витримує окріп».

Для Сибіру не було характерно кріпацтво, але на склозаводі праця була виключно кріпацькою. Після 1861 року звільнені робітники із заводу пішли, ось тобі і розвиток капіталізму. Замість них на заводі почали працювати ссильні поляки, а згодом і ссильні за революційну діяльність українці, росіяни. Під час першої світової на заводі працюють військовополонені угорці, німці, австріяки. За радянських часів мало що змінилося, на завод працювати прийшли «кулаки», ссильнопереселенці, лишенці та інші категорії «російського пролетаріату». У Леніна в «Розвітку капіталізму» про це не прочитаєш.

У 1907 р. Знаменський склозавод купили брати Йосип та Віктор Данилови. Для реконструкції заводу запросили бельгійського інженера Йосипа Лифебро, який багато зробив для перебудови і впровадження нової технології. Для потреб реконструкції основного виробництва був побудований невеликий цегельний завод. Тоді ж, в 1910-і роки, будувалося житло барачного типу для майбутніх робітників заводоуправління. Цікаво, що після закінчення контракту Лифебро з дружиною повернувся до Бельгії, але потім знову вирішив їхати в Сибір. Дружина відмовилася, він виїхав один, одружився на сибирячці і прожив, працюючи за фахом у Знам’янському селищі, аж до смерті в 1939 р. Після початку «бельгійської реконструкції» на місцевому склозаводі почали працювати ссильні з Костянтинівки і не тільки. Населення селища подвоюється. На склозаводі працює 900 робітників. Здається, що про кризу перевиробництва та про безробіття в Сибіру не почули. «Російський варіант» капіталізму зростає.

Брати Данилови біля свого заводу на своєму авто. І разом з ними Бельгійський консультант Й.Лифебро

У Знаменському тоді життя вирувало: тут була своя школа, а в клубі - струнний оркестр, театральні гуртки, два духових оркестри (молодіжний і для літніх людей), працювали гімнастичний, легкоатлетичний, футбольний гуртки (? – місцеві мають сумніви, але про дореволюційний футбол на старому сибірському тракті за 20 кілометрів від залізниці писав ще за радянських часів найавторитетніший краєзнавець та директор місцевого краєзнавчого музею А. П. Миролевич). Головним «мотором» всього цього був Ілля Степанович Кашин - учитель, який закінчив у 1908 р. Красноярську учительську семінарію.

Церква, яка була збудована І.І. Коноваловим

Костянтинівську промислову агломерацію до 1917 року вам ця картина не нагадує? За винятком саксофонів, яких у 1908 році в Сибіру бути ще не могло. Це ж не Новий Орлеан та не Бельгія, і не Костянтинівка з «десятої провінції Бельгії».

Разом з Векшиним (1879 – після 1921) до Сибіру приїздить вся його родина. Але він відбуває заслання в Сибіру не один, поруч з ним працюють наші земляки Антон Пасековський та Антон Провознюк. Вони теж з родинами. Це ті кого поки можна встановити.

23 травня 1917 року на склозаводі у селищі Знам’янському красноярського краю була створена Рада робітничих депутатів. Головою був обраний С.Ф.Кузнецов, а його заступником В.С.Векшин. Наш земляк.

На цьому відомості про Василя Векшина у мене поки що майже обриваються. Не буду гадати чому, але в Сибіру починається найцікавіше. Перебіг кривавої Громадянської війни в цьому куточку Сибіру треба ще дослідити. У травні 1918 року дочка Векшина Катерина вступає в РКП(б). Стає першим головою райкому партії на склозаводі. Одразу. І далі діє вже дочка, а батько кудись зникає.   

Тому дочка Василя Векшина Катерина (1899 – 1992) заслуговує на особливу увагу. Цикліна-Векшина Є. В. народилася в Костянтинівці, а не в Знаменському, як це можна прочитати на російських сайтах, в родині робітника-скляра. У 1911 р. вступила і в 1918 рр. закінчила Красноярську жіночу гімназію. Родина, як бачимо не бідувала. На засланні родина Векшиних спроможна була надати добру освіту дітям. У травні 1918 р. Катерина вступила в РКП(б). Під час наступу білих вступила в Червону гвардію і в складі загону в якості медсестри поїхала на Клюквинский фронт (під Красноярськом) для боротьби з колчаківцями. У 1920-1921 рр. була технічним секретарем Знам’янського РК РКП(б).

Чоловік Векшиної був репресований, здається, що за ним пішла в табори і дружина. В усякому разі, Катерина Цикліна-Векшина після 1957 точно на свободі, а в кінці життя опиняється в Передєлкіно Московської області у Домі ветеранів КПРС. Саме там написані нариси і статті Е. В. Циклиной-Векшиной і А. В. Векшиной («Життя, віддане революції» та ін.) про В. С. Векшина (1974, 1984-1985). Це костянтинівського краєзнавця цікавить в першу чергу. Як і фотографії В. С. Векшина серед членів правління Костянтинівського союзу склярів, учасників VIII з’їзду Рад РРФСР (1906, 1921), з працівниками Гусь-Хрустального скляного комбінату (1921). Але нашу не меншу увагу привертають  нариси, статті Е. В. Цикліной-Векшиной про роботу Знам’янської партійної організації та Знам’янського ради робітничих депутатів у 1918-1919 рр., керівника Знам’янського підпілля в роки громадянської війни Михайла Карнаєва (1957, 1967, 1981). Відгуки, рецензії на збірки спогадів учасників Красноярського більшовицького підпілля і партизанського руху в Єнісейської губернії, на «Нариси історії Красноярської партійної організації» (1965-1970).

Вся справа в тому, що в 1920 році селище Знаменське було перейменовано в селище Пам’яті 13 Борців, звісно розстріляних, і, звісно, з нашими земляками серед них.

До речі, щодо магії цифри 13: «Ви знаєте, що в 2013 році в Росії було 1343 вулиці, площі, провулка названих іменем Карла Маркса». І магія цифри 13 тільки починається.

І.Бредіхін, Д.Чістов

Початок: перша частна, друга.

Далі буде.