Краще Сковороди не скажеш: «Всякому місту — звичай і права, Всяка тримає свій ум голова; Всякому серцю — любов і тепло, Всякеє горло свій смак віднайшло». У 1900-х роках звичаєве право у костянтинівській міській агломерації було патріархально-сільским. Місто ще формувалося. До нас прийшла європейська цивілізація, і вона лише пристосовувалася до українського степу, до Донеччини.
Селянська, з залишками запорожської старовини Донеччина, яку описав непересічний письменник Василь Гайворонський у казці «Заячий пастух» була, а от промисловий район світового значення Донбас ще тільки виникав. І якою буде «десята провінція Бельгії» — виборювали різні прошарки населення, вболіваючи, як за свій інтерес матеріально-комерційний, так і за дуже різні ідейні вподобання.
Не треба забувати. Спочатку Донбас відбувся як промислова потуга, і лише після лютневої революції муніципальна реформа Тимчасового Уряду починає вирішувати питання становлення Донбасу, як міської агломерації. І паралельно йдуть процеси українського націотворення. І паралельно виникає на наших теренах українська культура в її «місцевому вбранні». А багато хто у 1895 – 1917 живе ще в рамках культури «російських переселенців», яка прекрасно корегує з російською імперською культурою, але на українське селянське море дивиться зверхньо. Меншовизм на Донбасі був складовою частиною культури «російських переселенців». Революційно налаштоване українське селянське море навкруги робітничих селищ Донеччини меншовики не помічали.
Важлива деталь. Платили бельгійці більше, ніж в любому куточку Росії, наприклад, у тому ж уральському промисловому регіоні. Це пояснює масовий притік кваліфікованої робочої сили до Донбасу з середини 1890-х років.. У нас працював, наприклад, потомствений склодув уралець Калмиков. Майбутній герой Громадянської війни на Уралі та в Сибірі Калмиков був за революційну активність звільнений та висланий з нашого регіону в Сибір.
Його біограф Дубінський пише:
«А коли 1902 року помер батько, довелося думати, як прогодувати матір і сестру. Працював вантажником на пристані, в шліфовці на дзеркальному заводі і, нарешті, збагнув складне мистецтво майстра-видувальника бемського скла. За ці роки побував на різних заводах Рязанської і Петербурзької губерній. А потім закинула доля в Донбас, на Костянтинівський скляний завод, що належить бельгійському акціонерному товариству». «Доля» дала елітну високооплачувану професію Михайлу Калмикову. А платили в Костянтинівці видувальнику набагато більше, ніж на старенькому склозаводі в Рябініно біля Уфи, де залишалася вся рідня молодого Михайла. От тільки зв’язався молодий робітник на костянтинівському скляному з підпільниками соціал-демократами.
Багато приїздило кваліфікованих скловиробників з під російської Польщі, з західних провінцій Російської імперії, наприклад, родина Ференсів. Багато кого, як родину Білоусових, доля носила по склозаводах центру і заходу європейської російської імперії, поки не знаходили пілігрими свою Нову Америку – «десяту провінцію Бельгії» — Костянтинівку.
Соціальна структура дореволюційної Росії була така, що робітники, які були сільськими заробітчанами, хоч вони вже порвали всі зв’язки з селом, хоч вони вже десятиріччями працюють в містах в промисловому виробництві, і навіть їх діти, вже спадкові пролетарі, рахувались законами Російської Імперії, як селяни.
Сутність царизму – абсолютний контроль царя над країною. Статус селюків для міських пролетарів давав можливість «царю-батюшкє» за допомогою поміщиків та невеликої кількості поліцейської сили контролювати робітничі селища Донбасу. Цитата з анонімної краєзнавчої праці початку 1970-х.: «Стеклоделы. Очерки из истории завода стеклоизделий»:
«...прояви невдоволення з боку робітників нерідко траплялися і раніше. Але то були розрізнені «бунти норовливих», особливих турбот вони не викликали. Просто відбувалася одвічна історія: проформи заради над тими, хто провинився вчиняли короткий суд, який мав один результат – невідкладно пороли винуватого. У розрахунок не приймалися ніякі виправдання, благання, сльози: заслужив – отримуй, і закінчено. І винний знав свою долю – просити, благати не до чого! А станеш нарікати і чинити опір – буде гірше, тому і сприймав покарання покірно, як належне.
Особливо «злісних», правда, бити починали вже попередньо, морили відсидкою в холодній більше звичайного. Але це рідко. Зазвичай розправа скінчалася в той же день: затриманого тягли на стайню. Стайня стояла в найдальшому кутку заводського двору. Зовні було видно тільки товсті сірі стіни, викладені з великих каменів. І там, у куточку, щоб не настільки вже турбувати породистих рисаків керуючого Гомона, стягували з робітника штани, всипали належне, той приводив у порядок свій костюм, дякував за науку і сам вирушав на відсидку – в холодну, де «відпочивав» до ранку. А вранці йшов у казьонку, випивав два-три зелених шкалика і вирушав на роботу, іноді навіть з жартами над собою, з вихваляннями розповідав на заводі про те, що з ним сталося. Так було заведено споконвіку, ніхто не ремствував. Та й проступки ці вершилися в більшості п'яною братвою, що в чинів поліції особливої тривоги не викликало – п'яниця проспиться...» (Автори виділили слова з старої краєзнавчої розвідки, щоб підкреслити — тілесні покарання для робітників-селян не були завезені в Костянтинівку бельгійцями-рабовласниками. Тут Бельгійського Конго не було ніколи. Бельгійці отримали від росіян «залишок кріпацької системи» навіть не у спадок, а як частину бізнесу. «Залишки кріпацтва» були невід’ємною складовою «російського капіталізму», а для бельгійського робітника чи інженера дикою відсталістю.
Стайня Гомона, де 13 років пороли робітників.
В наступному номері – «Містика числа 13 в костянтинівській революційній історії»
Парадокс ситуації полягає в тому, що стара стайня, в якій пороли робітників аж до відміни тілесних покарань у 1907 році, стоїть в чудовому стані збереження дотепер. У 1919 році саме біля її стіни розстріляли 13 робітників. Так місце багаторічної 13-літньої порки різками робітників та їх розстрілу містично збережено для майбутнього.
Старий «звичай та права» Костянтинівки зразка кінця ХІХ сторіччя посткріпацької багатьох костянтинівців не влаштовували. «Стеклоделы. Очерки из истории завода стеклоизделий»: «Передові трудівники А.Майда, В.Векшин, Г.Білоусов, провізор пляшкового заводу Перле перейшли до нелегальної діяльності, розгорнули серед пляшковиків добре продуману та організовану політичну роботу».
Григорій Білоусов називається серед перших робітників, які в нашому місті підняли прапор визвільної боротьби проти застарілого царського режиму.
До 1904 році на пляшковому заводі була створена каса взаємодопомоги – зроблено перший крок на шляху до відмови від «благодійності» панів. Робітники вже самі стали допомагати один одному у дні негод, вже не чекали подачки від адміністрації, не клянчили «милості». Важливо пам’ятати: по суті, це була перша структура, що організовує навколо себе трудівників, перший досвід робітничої самоорганізації, на базі якого створювалися перші профспілки в нашому місті.
Робітничий осередок міцнішав, зростав, посилено залучав в свої ряди нових активістів. Серед робітників пляшкового стали користуватися авторитетом С. Тимашков, А. Ігнатов, Потєхін, Бєліков. Незабаром на заводі була створена цілком легальна професійна спілка робітників і службовців скляної промисловості. У правління були обрані Т. Майда, А. Ігнатов, С. Тимашков, Новіков і Векшин. На чолі робітничого революційного підйому 1905 – 1907 років стояв Григорій Білоусов.
Якщо казати про профспілку, то вона була досить міцно організована, здатна відстояти права кожного працівника, вимоглива, наполеглива. Профспілка під керівництвом Г.Білоусова відразу завоювала авторитет не тільки серед пляшковиків. Робітники інших заводів Костянтинівки вирішили створювати у себе такі ж професійні організації не самі по собі.
За першою профспілкою в підпіллі ретельно маскувався Костянтинівсько-Горлівський комітет РСДРП з його ретельно законспірованими бойовими підрозділами. В Костянтинівці меншовистських бойовиків очолював невідомий загалу дотепер під псевдо «Савушка». Медичну дружину готувала член РСДРП Лідія Турбінер. Політичні кружки очолювали «Арсентій», «Остап», «Давид». Конспірація була така, що Головний режисер революційного театру Костянтинівки Григорій Білоусов помер хоча і в американському екзині, але у своєму ліжку у присутності другої дружини.
Робочі висуванці, а Білоусов, як їх керівник, в першу чергу йшли в лобову жертовну атаку на царський режим і добре це розуміли. В правління легальних профспілок робітничі селища посилали найкращих своїх людей, які будуть захищати робочу людину від зловживань чужоземної адміністраціїї і поліцейського беззаконня російської державної машини. Поліція арештовувала перший шар керівників профспілки, але на їх місце ставали наступні, брали їх, то робітниче селище висувало наступний загін керівників. Під час найбільшого підйому першої революції в Костянтинівці у профспілці пляшковиків було 1450 робітників – майже весь склад робітників. У травні 1905 року соціал-демократична організація Костянтинівки досягла 250 членів, стійких прихильників меншовизму.
Професійний союз робітників та службовців скляної промисловості виник саме тоді, коли по Донбасу вдарила хвиля безробіття. Надлишок робочої сили в регіоні створювався не тільки кон’юнктурою ринку. В умовах революції 1905 – 1907 років відбувалися масові звільнення революційно налаштованих робітників. Керуючі адміністрації по всьому регіону намагалася позбутися робітників, які їх не влаштовували з тих, чи інших причин. В умовах відкритості європейських кордонів безробітні бельгійські робітники скляної галузі з Шарлеруа – центра бельгійської скляної промисловості просто сідали з сім’ями у потяги і їхали на роботу до Костянтинівки. В листах російського дореволюційного письменника Андрія Білого прочитав про дешеве життя в Брюселі, де йому цілком вистачає 300 рублів на місяць. Зарплати та ціни в Росії (Костянтинівці) та в Бельгії були співвідносні. Такої прірви, яка виникла за панування комуністів та перейшла у спадок незалежній Україні не було.
Серед акцій, які надзвичайно піднесли авторитет Білоусова та створеної ним профспілки – виграний страйк. Серед виконаних вимог страйкарів, одна надзвичайно цікава, це звільнення 40 бельгійських «штрейкбрехерів». Місця безробітних заробітчан з Шарлеруа зайняли 40 безробітних членів костянтинівської профспілки пляшкового заводу. Такий був реальний, а не книжковий «інтернаціоналізм». Під час першої та другої світових війн європейські соціал-демократи в захваті знищували друг друга.
Через профспілку меншовиські керівники РСДРП незримо керували життям селища та впливали на заводську адміністрацію. Саме тоді робітники створюють свій клуб з бібліотекою, футбольну команду з фінансуванням від бельгійської адміністрації та оркестр робітників та службовців з виписаними з Бельгії модними саксофонами та кларнетами.
Коли американські негри отримали саксофон, то вони придумали джаз. Маленький Якусевіч також грав в робітничому оркестрі. Нічого іншого, ніж перший революційний директор на заводах, «віджатих» у бельгійців з нього не вийшло. До Якусевича персонально претензій не маю. Він застудився у 1920 під час революційного суботника та помер.
І.Бредіхін, Д.Чістов
Частина пеша. Далі буде.
