В перекладі з лайливої лексики колишніх більшовиків на звичайну мову: укапіст — український комуніст. Виникає слушне запитання — де ж поділися вітчизняні комуністи і хто тоді більшовики? Та й взагалі, чи є сучасна КПУ, на чолі з Симоненком, партією українського народу. На ці запитання пересічний громадянин легко міг би знайти відповідь самотужки, за умови наявності серйозних, грунтовних праць бодай соціалістичної доби. На практиці все виглядає набагато складніше, адже справжньої історії КПУ немає, хоча лише в останні роки УРСР в наукових установах та вузах працювало 1,5 тисячі істориків компартії. Й недарма ж видатний англійський політик ХХ століття У.Черчиль зазначав: «Якщо хочеш знати майбутнє — вивчай минуле, і тоді багато речей стають більш зрозумілими, на дещо починаєш дивитися інакше і не даси себе обдурити». На жаль, історія пологів та дитинства УКП виходить за рамки цієї статті. Можна тільки зазначити, що ще в 1917 році більшовики України аж ніяк не могли вважатися політичними представниками українського народу. По-перше, організаційно вони належали до РСДРП(б), по-друге, більшість з них складали не українці. Навіть на 13 березня 1924 року в КП(б)У українців, разом з кандидатами, було 45%. Секретар ЦК РСДРП (б) Свердлов в 1917 році в телеграмі попереджав: «Створення окремої партії Української, як би вона не називалася, яку б програму не приймала, вважаємо небажаним».
Останній, до цього не відомий широкому загалу, відголос трагічної долі дійсно Української партії комуністів (укапістів) зберігається (як не дивно!) в Донецькому обласному архіві (ф.16, оп. 1, справа 72) під заголовком «Письма и обращения антинародной УКП в различные советские инстанции и протесты в Коминтерн».
На листі 1,2 справи 72 міститься чергова заява в виконавчий комітет Комуністичного інтернаціоналу, складена в Харкові 27 серпня 1924 року ЦК Укркомпартії за підписом секретаря ЦК УКП Драгомирецького. Подаємо мовою оригіналу і дещо скорочено: «В 1920 году Центральный комитет Украинской коммунистической партии обращался с меморандумом ко ІІ-му конгрессу Коминтерна. В меморандуме была изложена история партии и ее взгляды на развитие украинской революции, и ее программные и организационные расхождения с правящей Компартией большевиков на Украине, являющейся частью РКП (Российской компартии), не пользующейся авторитетом и не являющейся секцией Коминтерна... Сама УКП имеет 24-летнюю историю своего существования от Революционной Украинской партии 1900-1905 гг. Через УСДРП (украинской социал-демократической революционной партии — авт.) 1905-1919 гг. до УКП, являющейся ее революционной наследницей. Это противоречие в рабочем движении, проявляющееся в факте существования двух партий, будет разрешено в неизбежном историческом процессе консолидации Украины, как страны, изжившей свое зависимо колониальное положение и в консолидации украинского пролетариата в класс гегемона своей страны. Исходя из этого, УКП выдвигает следующее: 1. Объединить компартии Украины в единую, самостоятельную, отдельную от РКП и с ней равноправную украинскую секцию... 3. Организовать Украинскую Красную Армию. Однако, в последнее время, главным образом в связи с ростом нашего влияния на рабочие массы, снова начались преследования УКП, неоднократные аресты в Екатеринославе, Полтаве, Киеве и Харькове, причем наших товарищей арестовывают за партийную работу. Наибольшие репрессии обрушились на нашу Екатеринославскую организацию и закончились арестом и вывозом за пределы Украины, якобы в Москву, наших товарищей, в том числе Екатеринославский Губком в полном составе и член ЦК УКП т.Авдиенко, против чего ЦК УКП протестовал в письме ИККИ (исполнительный комитет коминтерна — авт.) от 20 августа сего года. Все это снова принуждает обратиться в ИККИ с настоятельным требованием вмешательства в наши отношения с КП(б)У и поставить украинский вопрос на одно из своих заседаний для «дачи объяснений» в целях прекращения преследования коммунистов коммунистами».
На листі 5 цієї ж архівної справи звернення УКП до всеукраїнського центрального виконавчого комітету ЦК КП(б)У, копія до ЦК РКП, ВККИ, ОДПУ СССР, також складена в Харкові за підписом Драгомирецького, Ричинського 8 жовтня 1924 р. Мова оригіналу, скорочено: «...Так само в Москві ми не тільки не могли добиться вияснення справи з цим ганебним актом насильства й беззаконності, але не дозволено навіть передати заарештованим товаришам теплу одіж, а вивезено їх майже голих і босих, без ніяких матеріальних засобів. Тепер нам стало відомо, що з Москви вислано на три роки в різні місця Уралу і півночі Росії (Великий Устюг).
...Вивіз наших товаришів стався після того, як голова ВУУЗК т. Петровський дав цілком певну обіцянку про припинення й полагодження справи. А наслідки після цієї заяви можна трактувати лише так, що голова «Республіки» не має влади, бо не можна припустити гадки про лицемірність такої заяви. Якщо знущання й насильство є відповіддю радянської влади і командної партії і є офіційна урядова політика у відношенні до нас. Ми готові іти в тюрми, на заслання, на смерть коли це потрібно революції. Борючись за ті ідеї, що Комінтерн визнає за свої для всіх країн і народів. Ми попереджаємо владу і правлячу партію комуністів: наближаючи до себе друзів різних мастей, готових «визнавати» радянську владу, поки вона дужа, і усунути ножа в спину в разі, коли вона ослабне, наближаючи до себе всіх, кого можна купити — вона готує петлю на свою шию».
Закоханий в «успіхи» будівництва першої пролетарської держави та під тиском РКП(б) Комінтерн 12 жовтня 1924 року прийняв рішення про розпуск Української комуністичної партії. Це рішення прискорило ліквідацію хоч і комуністичної та все ж незалежної від РКП партії. Про людське око це дійство видавалося як злиття двох паралельних партій в єдину, повністю підпорядковану ЦК РКП(б). Під час злиття багатьох укапістів «вичислити» зразу ж, а інших «вичищувати» потім. Так, поступово, зникли в казематах ЧК-ГПУ-НКВД Річінський, Авдієнко та інші. Отже, в кінці 1924 року зникла остання легальна політична опозиція, організованої в окрему від КП (б)У партію.
Сьогодні компартія України, керована Симоненком, продовжує традиції своїх попередників в своїй практичній діяльності, більш відома як непримиренний борець будь-яких проявів національного відродження, паплюжить національну символіку та визначних діячів визвольних змагань, а не як захисниця дійсно знедолених людей.
В програмі КПУ, яку було ухвалено 1995 року, наголошується: «...виступивши як ідейна і організаційна спадкоємиця компартія, яка діяла в Україні до заборони в серпні 1991 року». В статуті: «...Вважає себе наступницею ідей і традицій Компартії України». Нагадаємо, що заборонена КПУ була невід`ємною частиною КПРС. От і сьогодні в програмі КПУ Симоненка є чимало про загальні цілі «союзу братніх народів», але не про конкретні інтереси українського народу. По за увагою широкого загалу залишається непоміченою наявність широких зв`язків між КПУ і КПРФ. Обидві партії першочерговим своїм завданням вбачають створення єдиної союзної держави. Та є суттєва різниця в який зміст це поняття вкладається.
Программа КПУ: «Відродження на новій основі Союзу рівноправних братніх народів, як добровільне об`єднання суверенних держав».
КПРФ: «Сейчас для КПРФ государственно-патриотическая идея — это идея восстановления исторической справедливости, возвращение России положения ведущей мировой державы».
Програма КПРФ, на відміну від КПУ, зовсім не згадує ідеї братерства народів, проте наголошує: «Будущее России можно строить только на прочном фундаменте ее традиций».
На все це можна було б не звертати увагу, враховуючи слабкість на розум від похилого віку. Та історія 1917-1920 років минулого століття при повному збігу обставин, може повторитися, а КПУ не звикати до ролі «п`ятої колони». То ж маємо зробити висновки та бути пильними.
М.П. Корнієнко, Г.П. Лютий.
Панове!!!
Панове, если вам русский язык "лайлива лексика", то вы должны знать, что русские ссутся со смеху когда слышат что-то подобное "..і не даси себе обдурити..."