УКАПІСТ

Переглядаючи фонди Донецького обласного архіву, автори цієї розвідки звернули увагу на доповідь відомого костянтинівського більшовика Добровольського (ф.16.1.47 л. 3-4). Мовою оригіналу це звучить так: «Мои воспоминания будут относиться 1918 года... Укажу на некоторых товарищей, которые тогда состояли в украинских организациях. Тов. Корниенко, который сейчас коммунист, работает в Харькове, и который в последствии был укапистом».

В перекладі з лайливої лексики колишніх більшовиків на звичайну мову: укапіст — український комуніст. Виникає слушне запитання — де ж поділися вітчизняні комуністи і хто тоді більшовики? Та й взагалі, чи є сучасна КПУ, на чолі з Симоненком, партією українського народу. На ці запитання пересічний громадянин легко міг би знайти відповідь самотужки, за умови наявності серйозних, грунтовних праць​ бодай соціалістичної доби. На практиці все виглядає набагато складніше, адже справжньої історії КПУ немає, хоча лише в останні роки УРСР в наукових установах та вузах працювало 1,5 тисячі істориків компартії. Й недарма ж видатний англійський політик ХХ століття У.Черчиль зазначав: «Якщо хочеш знати майбутнє — вивчай минуле, і тоді багато речей стають більш зрозумілими, на дещо починаєш дивитися інакше і не даси себе обдурити». На жаль, історія пологів та дитинства УКП виходить за рамки цієї статті. Можна тільки зазначити, що ще в 1917 році більшовики України аж ніяк не могли вважатися політичними представниками українського народу. По-перше, організаційно вони належали до РСДРП(б), по-друге, більшість з них складали не українці. Навіть на 13 березня 1924 року в КП(б)У українців, разом з кандидатами, було 45%. Секретар ЦК РСДРП (б) Свердлов в 1917 році в телеграмі попереджав: «Створення окремої партії Української, як би вона не називалася, яку б програму не приймала, вважаємо небажаним».

Останній, до цього не відомий широкому загалу, відголос трагічної долі дійсно Української партії комуністів (укапістів) зберігається (як не дивно!) в Донецькому обласному архіві (ф.16, оп. 1, справа 72) під заголовком «Письма и обращения антинародной УКП в различные советские инстанции и протесты в Коминтерн».

На листі 1,2 справи 72 міститься чергова заява в виконавчий комітет Комуністичного інтернаціоналу, складена в Харкові 27 серпня 1924 року ЦК Укркомпартії за підписом секретаря ЦК УКП Драгомирецького. Подаємо мовою оригіналу і дещо скорочено: «В 1920 году Центральный комитет Украинской коммунистической партии обращался с меморандумом ко ІІ-му конгрессу Коминтерна. В меморандуме была изложена  история партии и ее взгляды на развитие украинской революции, и ее программные и организационные расхождения с правящей Компартией большевиков на Украине, являющейся частью РКП (Российской компартии), не пользующейся авторитетом и не являющейся секцией Коминтерна... Сама УКП имеет 24-летнюю историю своего существования от Революционной Украинской партии 1900-1905 гг. Через УСДРП (украинской социал-демократической революционной партии — авт.) 1905-1919 гг. до УКП, являющейся ее революционной наследницей. Это противоречие в рабочем движении, проявляющееся в факте существования двух партий, будет разрешено в неизбежном историческом процессе консолидации Украины, как страны, изжившей свое зависимо колониальное положение и в консолидации украинского пролетариата в класс гегемона своей страны. Исходя из этого, УКП выдвигает следующее: 1. Объединить компартии Украины в единую, самостоятельную, отдельную от РКП и с ней равноправную украинскую секцию... 3. Организовать Украинскую Красную Армию. Однако, в последнее время, главным образом в связи с ростом нашего влияния на рабочие массы, снова начались преследования УКП, неоднократные аресты в Екатеринославе, Полтаве, Киеве и Харькове, причем наших товарищей арестовывают за партийную работу. Наибольшие репрессии обрушились на нашу Екатеринославскую организацию и закончились арестом и вывозом за пределы Украины, якобы в Москву, наших товарищей, в том числе Екатеринославский Губком в полном составе и член ЦК УКП т.Авдиенко, против чего ЦК УКП протестовал в письме ИККИ (исполнительный комитет коминтерна — авт.) от 20 августа сего года. Все это снова принуждает обратиться в ИККИ с настоятельным требованием вмешательства в наши отношения с КП(б)У и поставить украинский вопрос на одно из своих заседаний для «дачи объяснений» в целях прекращения преследования коммунистов коммунистами».

На листі 5 цієї ж архівної справи звернення УКП до всеукраїнського центрального виконавчого комітету ЦК КП(б)У, копія до ЦК РКП, ВККИ, ОДПУ СССР, також складена в Харкові за підписом Драгомирецького, Ричинського 8 жовтня 1924 р. Мова оригіналу, скорочено: «...Так само в Москві ми не тільки не могли добиться вияснення справи з цим ганебним актом насильства й беззаконності, але не дозволено навіть передати заарештованим товаришам теплу одіж, а вивезено їх майже голих і босих, без ніяких матеріальних засобів. Тепер нам стало відомо, що з Москви вислано на три роки в різні місця Уралу і півночі Росії (Великий Устюг).

...Вивіз наших товаришів стався після того, як голова ВУУЗК т. Петровський дав цілком певну обіцянку про припинення й полагодження справи. А наслідки після цієї заяви можна трактувати лише так, що голова «Республіки» не має влади, бо не можна припустити гадки про лицемірність такої заяви. Якщо знущання й насильство є відповіддю радянської влади і командної партії і є офіційна урядова політика у відношенні до нас. Ми готові іти в тюрми, на заслання, на смерть коли це потрібно революції. Борючись за ті ідеї, що Комінтерн визнає за свої для всіх країн і народів. Ми попереджаємо владу і правлячу партію комуністів: наближаючи до себе друзів різних мастей, готових «визнавати» радянську владу, поки вона дужа, і усунути ножа в спину в разі, коли вона ослабне, наближаючи до себе всіх, кого можна купити — вона готує петлю на свою шию».

Закоханий в «успіхи» будівництва першої пролетарської держави та під тиском РКП(б) Комінтерн 12 жовтня 1924 року прийняв рішення про розпуск Української комуністичної партії. Це рішення прискорило ліквідацію хоч і комуністичної та все ж незалежної від РКП партії. Про людське око це дійство видавалося як злиття двох паралельних партій в єдину, повністю підпорядковану ЦК РКП(б). Під час злиття багатьох укапістів «вичислити» зразу ж, а інших «вичищувати» потім. Так, поступово, зникли в казематах ЧК-ГПУ-НКВД Річінський, Авдієнко та інші. Отже, в кінці 1924 року зникла остання легальна політична опозиція, організованої в окрему від КП (б)У партію.

Сьогодні компартія України, керована Симоненком, продовжує традиції своїх попередників в своїй практичній діяльності, більш відома як непримиренний борець будь-яких проявів національного відродження, паплюжить національну символіку та визначних діячів визвольних змагань, а не як захисниця дійсно знедолених людей.

В програмі КПУ, яку було ухвалено 1995 року, наголошується: «...виступивши як ідейна і організаційна спадкоємиця компартія, яка діяла в Україні до заборони в серпні 1991 року». В статуті: «...Вважає себе наступницею ідей і традицій Компартії України». Нагадаємо, що заборонена КПУ була невід`ємною частиною КПРС. От і сьогодні в програмі КПУ Симоненка є чимало про загальні цілі «союзу братніх народів», але не про конкретні інтереси українського народу. По за увагою широкого загалу залишається непоміченою наявність широких зв`язків між КПУ і КПРФ. Обидві партії першочерговим своїм завданням вбачають створення єдиної союзної держави. Та є суттєва різниця в який зміст це поняття вкладається.

Программа КПУ: «Відродження на новій основі Союзу рівноправних братніх народів, як добровільне об`єднання суверенних держав».

КПРФ: «Сейчас для КПРФ государственно-патриотическая идея — это идея восстановления исторической справедливости, возвращение России положения ведущей мировой державы».

Програма КПРФ, на відміну від КПУ, зовсім не згадує ідеї братерства народів, проте наголошує: «Будущее России можно строить только на прочном фундаменте ее традиций».

На все це можна було б не звертати увагу, враховуючи слабкість на розум від похилого віку. Та історія 1917-1920 років минулого століття при повному збігу обставин, може повторитися, а КПУ не звикати до ролі «п`ятої колони». То ж маємо зробити висновки та бути пильними.

М.П. Корнієнко, Г.П. Лютий.