8 грудня. Від’їзд на Донбас. Їду в Донецьку область, поближче до своїх по духу і по чину. Стомили львівські фестивалі, показне намагання створити ілюзію, що в країні нічого не відбувається. Відбувається... Гинуть кращі по духу, по почуттю відповідальності, ті, хто не відкосив від армії, хто не шукав собі виправдовувань про жінок, дітей, справ. Ті, хто не каже, що коли війна загляне до Львова, — от тоді в них проснеться дух воїна, а тим часом вони п'ють каву і пиво, ходять на футбол, пробивають земельні ділянки і дешеву оренду в міськраді, і т.д. Їду на землю, яку вважаю проклятою. Я не знаю, як притомній людині жити на цій землі після цього горя, яке постукало в стільки українських домівок. Це має бути земля — де перед українцями, перед воїнами, всі мають ставати на коліна і вдень і в ночі, і молитися. Я знаю чудових людей з Донецька і Луганська, з цих областей. Я не можу вибачити втрачене життя просвітянина Олега Сала — спаленого в своїй машині, смерть 23-річного красеня Дмитрика Чернявського, єдиного сина у матері, Юрія Рибака — вбитого в нелюдський спосіб. Я знаю їх, наших патріотів, декого давно, знаю, як часом їм пекельно важко, і дуже поважаю їх, і дуже їх люблю — тих, хто за Україну там, на тій нехорошій землі. Їду до них з підтримкою і любов'ю.
Ці слова і до вас, наші правдиві герої України — пан Олег, пані Марія, пан Михайло і наші юні друзі. Я не можу назвати ваші імена, бо ви там за лінією вогню і Порошенка, і кожний день для вас — це боротьба за життя. Будьте, тільки будьте!
8 грудня. Зустрічі в Києві. Я жива і їду в Костянтинівку. Дякую пані Валентині за полтавську говірку і полтавську ковбасу, Оксанці і Миколі — за луганську привітність. І обов’язково привезу їм землі з міста Щастя! З Богом!
9 грудня. Приїзд в Костянтинівку після дороги… Я все ще жива. Гріє костянтинівський український чай, привітні люди і купа планів. Мітинг в поїзді пройшов успішно. Мітинг був присвячений Харкову — Харків — forever!!! Львів — відпочиває!!! (http://goo.gl/q52Feo)
Вечір. Костянтинівка. Що ж, український чай в Костянтинівці зігрів. Враження, ніби повернулася трохи так солідно в минуле — будинки радянської забудови, є багато покинутих, високі паркани, з-за яких гавкають собаки, і ще кілька нюансів. Проїзд в маршрутках 3 грн. Люди живуть своїм життям, базар торгує, зранку в черзі поговорили про насіння і олію українською з місцевими, ніби і немає війни, але загалом враження більш позитивні, ніж негативні наразі. Радість від зустрітої машини ЗСУ, розмова з солдатами, спілкування з місцевими мешканцями не викликає відчуття якогось Рубікону, який конче треба перейти — скоріше просто відчуття іншого куточка твоєї Батьківщини...
10 грудня. Трохи з дороги і з Костянтинівки. Дуже багато вражень від зустрічей з однодумцями, з людьми на вулицях, в магазинах, маршрутках. В загальному відчувається привітність, я б навіть сказала певна реактивність людей одне на одного. Я сьогодні сіла в маршрутку (вони в них їдуть по колу), шофер відповів, що я доберуся в потрібне місце. Коли я через кілька зупинок ще раз перепитала, коли мені виходити, бо я поспішаю, він подумав, повернув мені гроші за проїзд і порадив, на який номер пересісти, щоб було швидше і я встигла.
І ще приємність від моїх чудових просвітянських господарів — приходимо з гостем до «мого» дому Костянтинівці, а там вже працює WI-FI. І слова: «Пані Оксано, ви вже тепер в ліжку зможете користуватися комп’ютером...» Це навіть важко переоцінити — моя глибока вдячність за їх уважність — фантастичні люди... Хай Бог має їх в своїй опіці! Так класно належати до Просвіти — насправді... Це такі особливі люди — і по всій Україні...
11 грудня. Дебальцеве. На лінії Порошенко. Бути солдатом дуже важка робота. І навіть не тоді, коли ти влучно стріляєш, чи повзаєш в розгрузці, броніку і касці, виконуючи завдання, ризикуючи життям. Найтяжче — коли дні подібні один на один, коли живеш в режимі одноманітності на блок-пості,або вдивляєшся в якусь зеленку за півтора кілометри, очікуючи обстрілів. І думка тебе палить — встигну чи не встигну заскочити в бліндаж або окоп. З’являються дикі прикмети: коли Василь міняє шкарпетки — починається обстріл. Коли в цій нерухомості з'являються надумані протиріччя між дорослими мужніми мужчинами, приреченими один на одного. Тоді потрібні сильні духом офіцери — командири, які здатні приборкати пристрасті свої і підлеглих і повести у бій на смерть, тоді потрібні патріотичні офіцери з виховної роботи, які нададуть змісту місії солдата і в цій війні також. Вони насправді потрібні, їх страшенно бракує, або майже немає — і їх відсутність може стати для когось смертю, для когось каліцтвом, для когось втратою життєвих орієнтирів на все життя. Це все думки з Дебальцево, після зустрічей з воїнами і з тими воїнами, хто боїться... З тими, хто облаштовує своє життя довідками з АТО, не дуже занурюючись в глибину проблем і життя солдат...
13 грудня. Костянтинівка. Після передової. Всім, кого люблю, присвячується... Воїн... Я не знаю, який він американський воїн, чи москальський — які розтиражовані в фільмах. Я знаю, який він — український воїн... Його пізнаєш по стомленому вигляду і блідому кольору обличчя в львівському натовпі серед любителів кави і пива... А коли проживеш з ними пліч-о-пліч кілька днів, розумієш цю втому глибше. Він вміє все — викопати глибокі і комфортабельні бліндажі, нарубати дерева для бліндажів, облаштувати їх. Він вміє домовитися з господарями про хату, в якій будуть ночувати побратими за оплату комунальних і харчі, які передають волонтери. Він чемно заступає на своє чергування, одягає кожуха, автомат, і ще щось (напевно, розгрузку зі всім необхідним), і ще має таку класну штучку з каремата, яка також кріпиться до чогось і дозволяє сідати на холодний бетон або вологе дерево, коли втомився на посту. Він сам готує їсти — часом мівіну закусить паштетом, яйце найсильніший пункт меню, коли прийде натхнення — зварить картоплю. Якби ви бачили, що потрафлять наші воїни в кулінарії між обстрілами і чергуваннями — в житті би не повірили. Наш воїн тішиться різноманітним дрібничкам з великої України. А ще він пере, сушить одяг, взуття і до безтями любить тварин. На кожному постої котики, песики — мої улюблені — Дана і Аліса, а ім'я сіренької киці я насправді не можу пригадати.
Між тим всім — наш воїн стріляє з підствольників, гранатометів, мінометів, кулеметів, херачить ворога, зачищає ворожі домівки сепарів,стоїть на блок-постах під градами, ремонтує техніку, готовий брати Луганськ і Донецьк лише б дали наказ, і журиться тим, що командування не привітало їх з Днем Збройних сил України, бо був обстріл.
І болить — безмірно болить його (кожного бійця батальйону) втрата товариша в цей день.
Хай береже тебе Бог, український воїне, і хай думає про тебе твоє командування, а кулі обминають і відлітають від тебе, а гради хай не долітають до тебе. А ми будемо щодня молитися за дивовижного тебе..
Оксана Семенюк, заступник голови Галицького районного об’єднання м. Львова ВУТ «Просвіта» ім. Шевченка Т.Г., голова ініціативної групи допомоги українській армії.
