Хто б міг подумати, що цього теплого серпня два члени Костянтинівської народної ради будуть сидіти в центрі мальовничого Львова та розмовляти про те, як одного з них узяли в полон та тримали як в'язня й катували цілих 67 днів та ночей. Хто б міг подумати, що коли тут бігають та сміються діти, відпочивають старі люди, в Горлівці та Донецьку литиметься кров простих мешканців та військових. До речі, ми прилаштувалися з Ярославом Маланчуком поряд із наметом, у якому молоді дівчата збирали кошти для тих, хто зараз віддає життя в зоні АТО за нас, за Україну. Коли ж деякі львів’яни підходили до них і висловлювали підозру в тому, що гроші не дійдуть до військових, наш герой кидався на захист волонтерів.
Усе, що ви прочитаєте, прошу ні в якому разі не відносити на вип'ячування Ярославом себе. Мені було дуже важко витягнути слово з цієї замкнутої людини. Нехай він пробачить мені те, що я використав наші дружні стосунки, щоб його розговорити. З його боку проявом мужності є не тільки те, що він відкрився й це розповів, але й те, що все згадав, бо признався, що після побиття по голові пам'ять погіршилась.
- Для Костянтинівки ти практично невідома фігура. Розкажи про себе.
- Мені 47 років, народився в селі на Львівщині. Служив у ВДВ в Прибалтиці, де залишився прапорщиком. У 1991 році перевівся в Україну. 15 років тому через сімейні обставини переїхав у Костянтинівку, працював на тепличному комбінаті, потім облаштував своє невеличке приватне підприємство.
- Як прийшов у політику?
- Я виріс у віруючій православній родині. Мама навіть співала в церковному хорі. Коли побачив, що церква стала розколюватися, то зацікавився минувшиною. Зрозумів, яка багата наша історія, скільки людей загинуло, щоб країна здобула незалежність. В армії в мене був приятель, професор історії, викладач Львівського університету, він багато чого мені дав. Я почав читати художні твори різних українських авторів, у тому числі дисидентів, представників діаспори. У Костянтинівці спочатку, як і всі на тепличному комбінаті, став членом Партії Регіонів (так і сказали: не станеш, - звільняйся). У 2004 році від ПР я був у дільничній виборчій комісії, побачив весь той виборчий безлад і вийшов з цієї ганебної організації. Зрозумів, що треба шукати якусь спільноту, з якою мені буде краще брати участь у громадській діяльності. Проводив роботу сам по собі, займався роз'ясненням серед людей, був декілька разів на засіданні Народної Ради. Вийшов на людей у нашому місті й загалом на Донеччині, що були у “Свободі”, ближче познайомився з партією і в березні 2013 року став її членом. З початку Майдану брав активну участь у партійних заходах.. Я був одним з перших, які на початку грудня встановлювали там намет Донбасу. Пізніше всіх членів “Свободи” з Донбасу попросили не їздити в Київ, а працювати на місцях. Я допомагав організовувати майдан у Донецьку й Костянтинівці. Після вбивства в Донецьку 13 березня нашого побратима Дмитра Чернявського, незважаючи на масовість серед сепаратистів, людей у нас ставало все більше й більше. Народ зрозумів, що від цього залежить подальше життя, але було вже запізно.
- Ти відчував особисту небезпеку?
- Навіть коли мене свободівці попереджали, я нікуди не поїхав, бо знав, що треба проводити вибори Президента. Я почував відповідальність, бо був членом окружної виборчої комісії від кандидата Тягнибока. До останнього виконував свої обов'язки. Навіть коли мене викрали, я повертався з комісії. До цього особистих серйозних загроз не відчував. У комісії всі об'єдналися, щоб зробити чесні вибори. Хоча, коли я не зміг узяти участь в одному засіданні, регіонали намагалися мене виключити. Уже в повітрі щось витало. Костянтинівська міська рада й міськвідділ міліції були захоплені сепаратистами, у Слов'янську хлопців убили. Але я не ховався. Думав, що здоровий дух у людей, тверезість розуму переможуть. Відкидав думку, що зі мною щось може статися. Я знаходився у своїй країні, вірив, що є якісь правоохоронні органи. Продовжував проводити бесіди з людьми, бо знав, що треба думати про майбутнє, щоб молоде покоління не зазнало тяжкого життя, щоб легше кусок хліба діставався. Під час викрадення терористи мені казали: “Більше ти не будеш нікому розказувати, які хороші бандерівці”.
- То як все ж таки тебе викрали?
- 29-го квітня я повертався з Красноармійська, де відбувалось засідання комісії. У дорозі мені зателефонував невідомий та попросив надати консультацію з питань бізнесу. Я призначив зустріч біля “Деліні-тайм” на Хитрому ринку. Реально нічого не підозрював, бо не боявся. Коли туди підійшов, то під'їхала машина, вибігло п'ятеро людей у камуфляжі, балаклавах, з автоматами Калашникова. Це відбувалось удень і за наявності багатьох свідків: люди сиділи в кафе, пили каву. Мені гукнули: “Стояти на місці”, підбігли, стали бити прикладами, я почав захищатися, але проти п'ятьох це було нереально. Коли збили з ніг, то стали кричати, щоб я на колінах повз до машини. Я цього робити не став. Мене побили, затягнули в багажник. Спершу привезли в Костянтинівський міськвідділ міліції. Завели туди при всіх співробітниках. Ті, що були в балаклавах, ще й питали міліціонерів: “Вас ще укри не повиганяли? Давайте йдіть до нас — ми будемо більше платити!”. Попросили в них кайданки, але ті сказали, що немає, то примусили знайти скотч, щоб зв'язати мене.
Цікаво, що спершу мене запитали, якої я віри. Я відповів, що православної. Вони попросили показати хрест, але на той час його в мене не було. Це, напевне, був якийсь знак: напередодні в мене розірвався ланцюжок, на якому тримався хрестик, і я не встиг його замінити. Хотів зауважити, що мені симпатизує українська греко-католицька церква, але вирішив не відрікатися від православ'я - віри своїх батьків. У Костянтинівці був прихожанином церкви на сьомій школі.
З першого дня полону я відчув якусь тупість та середньовіччя. Мої тюремники були якісь неадекватні: писали в ДНРівських газетах, що “Стрєлков зійшов з картини, пройшовши всі слов'янські визвольні війни, щоб від Новоросії продовжувати воювати з царем Дарієм та Александром Македонським...”.
- Скільки ти був у Костянтинівці?
- Менше години. Мене біля міліції вивантажили з машини, знову побили, відвели в ізолятор тимчасового утримання (перша камера, що прямо й наліво), поставили автомати, знов почали бити, поки не принесли скотч. Ним зав'язали мені руки й очі. Потім вивели й знову кинули в багажник. Довго возили. Я так зрозумів, що в цей день мене останній раз допитували вже в Слов'янську за декілька хвилин до півночі. Час я побачив на своїй мобілці, яку вони мені дали, щоб зателефонував дружині й сказав, що все нормально (бо вона безперервно набирала мій номер).
Цікаво, що чоловік, який мене допитував у Костянтинівці й у Слов'янську, чомусь зразу сказав: “Я тебя, сука, две недели искал...”. З цих слів я потім зрозумів, що скоріше за все це був сам Стрєлков. По-перше, приблизно такої ж статури, ще й гостроносий, по-друге, до цього я активно викладав про себе інформацію в Інтернеті. Десь за 2-3 тижні до викрадення до мене в «Однокласниках» у друзі додалася якась незрозуміла людина з арабським ім'ям і фото, схожим на Гіркіна-Стрєлкова. Я там писав, де й коли служив у ВДВ. А ми з ним хоч і не зустрічалися, але служили приблизно в один час в одній дивізії, що стояла в Прибалтиці. Пізніше він закінчив політичне училище й служив у 40-й розвідармії, закінчив два інститути. Наскільки я пам'ятаю, ці дані співпадають з тими, які були в того “араба”. Скоріше, це він і був, тому що такі питання в “Однокласниках” задавав: “Якої ти віри?”, “Чи не хотів би приєднатися до нас?”. Я в нього запитав позивний нашого полку, і він правильно назвав. На жаль, в Інтернеті це все не збереглося, бо моя дружина, як тільки мене взяли, видалила всі мої сторінки. Може, ще відновлю.
Це моя версія того, як Гіркін-Стрєлков таким чином шукав собі однодумців на наших територіях.
- Що тебе в Слов'янську питали?
- Запевняли, що “Свобода” є фашистською організацією, що так уся Європа вважає (хоча я такого не чув). Пізніше почали питати за членів “Свободи” у Костянтинівці: де хто знаходиться й живе. Але навіть якщо б мене ще сильніше били, я б цього не сказав, бо й сам не знав.
Про тебе теж питали, причому дуже настирно: “Ти оту падлу з “Провінції” знаєш? Де живе, де сховався?”. Номерів мобільних телефонів у мене нічиїх не було, а які й були, я їх зашифрував, бо ще з ВДВ навчився утаємничувати інформацію. В армії пройшов відповідну школу, як себе поводити на допитах. Коли мені задавали питання, пам’ятав, що головне — не мовчати, а говорити взагалі, переводити на щось інше (“по вухах їздити”).
- Коли дізнався, що опинився у Слов'янську? Що там було?
- Десь на сьомий день після того, як узяли, коли перевели в загальну камеру. Як потім з'ясувалося, до цього я був у камері, де сиділи В.Рибак (коли звільнялися, знайшли там його хрестик) та інші вбиті хлопці. Казали, що я перший, хто звідти живим вийшов. Далі продовжували катування й допити. Питання задавали просто вкрай дурні. Наприклад, знайшли в мене квитанцію на оплату в Приватбанку, а там зверху якась реклама про депозити та валютні операції. Вони оскаженіли: «Тобі Коломойський валютою платить». Повні дебіли. Знайшли один долар в портмоне, який вклав за традицією, бо це був подарунок, — кричали, що це пароль, ти тут серйозну діяльність ведеш. Книжок про розвідку начиталися. Цирк якийсь.
- Цирк цирком, але шкоди твоєму здоров'ю вони завдали...
- Думаю, що ребро мені зламали зразу, коли брали, бо дуже сильний був удар ногою. Першу ніч били майже без зупинки. Потім теж катували. Заганяли шило в ногу, пальці, три рази живіт протикали. Запальничкою перев'язані скотчем руки палили, шкіра димилася. Говорили: “Бачиш, як від шкіри свободою пахне!”. Надрізували пальці — імітували відрізання.
Питали: “Де ти зброю заховав?”. Повний маразм. Не сильно, але часто били палицями, трубою по ногах, колінах. Це було дуже боляче. Часто заходили якісь вояки в балаклавах: “У мене сьогодні командир загинув, я тут усіх повбиваю!” - та знущалися над нами. Ось такий мені вибив зуби, зламав ще ребра. Хлопцям без досвіду, що були поруч, перепадало ще більше. Наш костянтинівський голова “Свободи” Артем Попік натерпівся багато.
За весь час, що там був, почуття голоду не відчував, але пити дуже хотілося. Якось організм з цим справлявся. Вони навіть у туалет виводили в залежності від того, хто і як їм сподобається.
З нами сидів хлопець Сашко з якогось містечка біля Артемівська, якого всі називали Циган. Його взяли, коли він фіксував, скільки на якому посту в терористів було людей. Його дуже катували. Досі не відомо, де він...
- А першу зустріч у полоні з нашим Артемом пам'ятаєш?
- Очі в мене були скотчем заклеєні. Пам'ятаю, як двері відчинили, когось ввели і я почув: “Так там же сидит его подельник! Ничего — рот ему залепи...”. Заліпили, то й не знав, як буду їсти. Я сидів на підлозі й став підіймати вгору очі, бо там між скотчем щілина була. Бачу — мабуть, Попік. Нам говорити не дозволяли. Ми трошки очима переглянулися. Потім, коли кудись виводили, намагався пройти поряд, перекинутися парою слів. По обличчю його не дуже били, а по ногах, а особливо по колінах, дуже перепадало.. Його з дому практично босим і голим забрали. Коли ж йому полонені давали куртку, не дозволили одягти. Особливо бив Артема якийсь грузин, що сидів з нами. Він перейшов до сепаратистів і вислужувався перед ними. Знущався, сволота, із найслабших...
Ще бив охоронець, якийсь Діма з донських казаків. Він проговорився, що працював на утепленні нашої 11-ї школи (ліцею).
У підвальній кімнаті площею менше 40 квадратних метрів, де ми були, у різні дні було від 14 до 20 в'язнів.
- А як ви дізнавались, що коїться ззовні?
- Там було маленьке віконце, через яке ми чули розповіді бандитів чи місцевих про політичну ситуацію. Ми все просіювали через свій розум.
- Коли ти відійшов від страху і почав, якщо можна так сказати, адаптуватися?
- Коли мене разом з Артемом перевели із загальної камери в міськвідділ. Ми з ним почали міркувати, як утекти звідти (він взагалі молодець, не робив з цього трагедії, я навіть його просив, щоб він поводив себе обережніше, не наривався). У нас тоді потихеньку пройшов той стрес, що був від перших трьох тижнів жорстокості. Пізніше було знущання моральне. Але практично всі підібралися хлопці стійкі, сильні духом. Єдине, що мене тоді “давило” - відсутність зубів, бо не можна було з людьми спокійно спілкуватися. Я постійно молився, щоб Бог не тільки мені допоміг, але й дав натхнення й розуму українцям, щоб наша держава нормально жила. З Господньою допомогою, допомогою побратимів по партії, по Костянтинівській народній раді, моїх близьких, що хотіли мене бачити живим і здоровим, я вижив. Там я не розумів цього, а вийшов і здивувався, скільки людей за мене клопотало.
20 травня я вперше зателефонував додому: коли виводили копати окопи, нас обстріляли, і в цьому хаосі місцеві полонені (ні за що брали), у яких були мобілки, дали нам подзвонити.
Хлопець, що сидів зі мною, мав зв'язок зі своєю дівчиною. Вона, у свою чергу, мала телефони АТОшників. І ми їм почали телефонувати, говорити, куди нас посилають рити окопи. Ми відправляли СМС-ки: “Учора окопи копали там-то”, - і бачили, як наші бомбили їхні позиції і що після наших повідомлень міни падали вже ближче до окопів. Ми розуміли, що це викликання вогню на себе, але смерть кількох людей ніщо порівняно з безпекою для багатьох. Навіть водій, що нас возив на роботу, отримав тяжке поранення. Нас це оминуло.
Скажу, що на передових позиціях сепаратистів знаходилось багато пересічних трудяг, яким просто затуманили мізки. Вони не відрізнялись грамотністю. Проте були і явно спеціально створені групи з криміналітету чи наркоманів, бо багато шприців бачили в деяких місцях.
Коли нас повезли в останній день на окопи, то більшість бандитів уже повтікали. Під'їжджаючи, потрапили під щільний мінометний вогонь з наших позицій. Щоб не ризикувати, ми побігли самі назад у міськвідділ, де нас тримали. Почали по телефону виходити на АТОшників. Вони сказали нікуди не рипатися, чекати, поки почне світати. Ми дочекалися, і нас по телефону вивели на конспіративну квартиру. Там ми зустрілися з представниками підпілля Слов'янська. Які повідомили, що то вони нас вели по телефонах. Назвали пароль, щоб ми могли проїхати через блок-пости.
І нас вивезли на Харківщину, потім на Київ, де я зустрівся з близькими.
У подальшому мені допомагала “Свобода”, зокрема виділили кошти на лікування тощо. Сьогодні приїхав на свою батьківщину, зустрічався з одногрупниками з технікуму, розповідав, як усе було. Адже навіть ніхто не вірив, що в наш час можливі такі звірства.
- Які плани на майбутнє?
- Далі хочу ще трішки відновити своє здоров'я, поїхати подихати десь у горах. До цього зустрінусь зі всіма рідними, бо всі переживали й хочуть мене побачити. У мене тут дві дочки, одна закінчила Львівський університет, друга закінчує.
- Вони пишаються тобою?
- Напевне, так. Я не хочу цим перейматися. З однією в мене раніше були погані стосунки, а тепер дійсно все ввійшло у свою колію. Але то таке. Я себе не вважаю якимось... Он зараз хлопці — герої, життя за Україну віддають.
Я вирішив, що коли мене лікарі пустять, буду продовжувати боротьбу в якомусь із військових формувань. Хотів би, щоб це було пов'язане з технікою, бо все життя в армії прослужив у технічній службі і гарно знаю, наприклад, БМП та БМД. Але піду, куди направлять. Думаю, що в будь-якому батальйоні я зможу виконувати поставлені завдання. Але поки що медики мені цього не дозволяють.
- У Костянтинівку плануєш повертатися?
- Обов'язково. У будь-якому випадку повернусь: чи зараз, чи після війни, бо вдома дуже багато роботи. Одним із пріоритетних напрямків діяльності я бачу не просто допомогу тим людям, які обдурені владою та судами. Думаю, що зараз центральна влада змінилася, і вона повинна цим займатися. Нашою (не тільки “свободівців”, але й Народної Ради, почесним головою якої мене вибрали) справою повинна бути робота з молоддю. Ми повинні не нав'язувати юним свої думки, а підказувати, щоб вони самі доходили, що таке Україна. У нас загублена ця діяльність. Адже будь-яка фірма себе рекламує, тому й держава має себе рекламувати: яка історія, які робились кроки в боротьбі за незалежність.
- Чи будеш ти займатися пошуком того, хто тебе здав, хто катував, скривдив?
- Нехай цим займаються правоохоронні органи. Люди повинні бути покарані в міру того, наскільки вони провинилися не переді мною, навіть не перед народом, а перед законом. Просто так, наприклад, за те що людина десь щось говорила, не можна звинувачувати. Ми європейська нація, живемо в європейській країні й повинні поважати загальнолюдські цінності. Людина має право на висловлення своїх вражень, почуттів, навіть якщо це любов до Росії. А як багатьом не любити Росію, якщо в них там є рідня, дехто там і народився, виріс?
- Але якщо ця людина займає державні посади, працює з дітьми?
- У кожному випадку треба окрема розбиратися. Ось я знаю, що в Костянтинівці директор одного з дитячих садочків робила “колорадське весілля” - вифарбувала все в цей колір, пов'язала стрічки тощо. Як вона може виховувати молодь? Як Швиндя може бути директором школи, якщо він дав команду зняти портрет Тараса Шевченка? Я особисто його запитав: ”Навіщо?”. Він відповів, що команда така поступила.
- Тобі зараз хоч є за що жити?
- Так, це для мене доволі непросте питання. Зараз мені допомагають мої побратими. Можете собі уявити: коли мене взяли, зі мною було біля 20 тисяч гривень, які я щойно зняв з депозиту, та декілька тисяч, що дали для членів виборчих комісій. Ще й дома все перевернули й забрали. Але духом не падаю — було б здоров'я, зароблю.
До речі, ми з Віталієм Ковальчуком (киянин, тренер з фітнесу, був з нами в загальній камері) та іншими в'язнями заснували Лігу жертв сепаратистського терору. Він голова, ми будемо допомагати на місцях. Є в нас база адвокатів, є волонтерські лікарі. Головне — допомога тим, хто зараз ще знаходиться в застінках. У самого Віталія мама там (вона здалася, щоб звільнили сина!), і про неї вже давно немає ніяких свідчень.
Я чув, що ще хтось з Костянтинівки був ув'язнений по 2-3 дні, то прошу звертатися до мене за допомогою. Я знаю, що декого затримували просто за порушення комендантського часу. Їм треба теж допомагати, бо вони є громадянами України. Треба об'єднуватися.
- А що б ти хотів сказати костянтинівцям?
- Я б хотів звернутися до тих, хто підтримав цей безлад. Їм треба усвідомити, що це вони особисто зробили так, щоб не було підвищення пенсій та зарплат, бо кошти витрачаються на війну. Якщо вони живуть на українській землі, то повинні дотримуватись українських законів, а не хочуть — нехай їдуть у ту країну, закони якої вони хочуть виконувати.
Я хочу сказати проросійським громадянам, щоб вони читали українську історію, щоб розуміли, на чиїх кістках вони живуть. Вони повинні пишатися тим, що мешкають на місці українців, що вмерли тут за кусок хліба, були репресовані, знищені. Коли ж вони є патріотами Росії, то нехай виконують закон, що прийняла російська держдума — про переселення народу зі сходу України на Забайкалля та далі.
Я хочу, щоб ці люди не виставляли себе на посміховисько, щоб хоча б на рівні Вікіпедії були освіченими.
А ще — всім землякам головного - здоров'я!
Спілкувався з побратимом В.Березін.
