Я себе не називаю, бо не вважаю необхідним. Як тільки звільнили Костянтинівку, взяв монатки, харч та пішов воювати. Але зараз не про це...
Добровольці різні... Саме зараз відчув на собі, чому мій дід, який воював, але не відзначився у боях та мав тільки ювілейні нагороди намагався уникати всіляких урочистостей щодо перемоги. Бо має дуже, ДУЖЕ велике психологічне значення — хто, що, коли та як робив на війні. Це згодом, з плином часу, для суспільного загалу всі стануть просто ветеранами. Ми ж не питали діда – чи він сам пішов, чи його мобілізували примусово... А якщо примусово – то чи воював завзято, як зараз модно казати – мотивовано, чи просто чесно, чи так, аби вижити... І є дуже велика різниця – йде людина добровольцем на війну коли, як кажуть, ми їх, чи вони нас. І ще ПЕРЕМОГА.
У мого діда вона була, що б зараз не казали. А у сучасних учасників війни, принаймні у мене, нема відчуття зробленої справи. Ми, добровольці першої хвилі чи навіть хвилини, між добрими особистими стосунками і власним життям та інтересами суспільства і вірогідною смертю, за покликом сумління обрали останнє. Розчарування нема, але повернувшись, поки що, бо попереду невідомість, намагаємося у повсякденному житті не зважати на людей що поруч – які, начебто всі знайомі, але назавжди відділилися і існують наче у потойбічному світі – зі своїми героями та уявленнями про світоустрій з Новоросією, Путіним та таким іншим... Інакше не можна – бо ці люди вважають зрадниками та ворогами нас. Ми – їх. Звертати увагу на те, коли тебе провокують свідомо, чи навіть не уявляючи що ти УКРОП, не можна. Нізащо не можна, бо пропадеш, а з тобою і надія на відродження України. Попереду багато справ, тож всім друзям кажу словами східної мудрості – Живи сьогодні, бийся завтра. Слава Україні!
Доброволець з липня 2014 року, мешканець Костянтинівки.
