Ми не благали в них пощади
І не просили припинити.
Ми зуби стисли й не кричали,
Пішли до бою, їх валити.
Ми не хотіли щось казати.
А просто брали - та стріляли,
Не говорили їм стояти.
А просто брали - та вбивали.
Ми не ішли за славним боєм,
І пафосу степного не шукали.
По лісомузі ішли строєм,
І кого бачили - стирали.
То ж хто живий - подяка, браття!
А хто помер - тим вічна слава!
Знесемо до гори з сердець багаття!Не дарма зроблена ця справа!
Антон Голобородько, 14.02.2021, Костянтинівка
Завдяки нашим бійцям добробатів, ГФ “Гайдамаки” День українського добровольця у нас пройшов напрочуд значним та різноманітним.
Спочатку добровольці, учасники АТО, громадські діячі, журналісти зібралися в Новодмитрівці в храмі ПЦУ св.вмч. Димитрія Солунського, де отець Володимир відслужив молебень по добровольцях та всіх, хто віддав життя за Україну. Потім до всіх приєдналися добровольці з Добропілля та інших місць Донеччини і в краєзнавчому музеї науковий співробітник Алина Ашуркина ознайомила гостей с залою АТО/ООС та добровольців цієї війни. Далі в Центральній міській бібліотеці була літературно-музикальна композиція, на якій наш відомий доброволець, борець за Незалежність з 80-х років минулого сторіччя Ігор Резенко (Ковбой) виконав пісні, народжені цією війною. Закінчилося все зустрічей та обговоренням сучасної ситуації в офісі ГФ “Гайдамаки”.
Доброволець Ігор Резенко
Але родзинкою цього свята (бо це свято пошани в т.ч. живим добровольцям!) був приїзд гарно відомого нам дослідника українського руху на Донбасі Сашка Добровольского.
Добровольці родина Попелюських - Катерина та Генадій
Він у переповненій (хоча були в масках та тримали дистанцію) бібліотеці розповів, як знищували та здавали українських добровольців з 1917 до 1959:
“Так же точно, як при радянський та німецькій владах, так же точно й зараз десь на пагорбах в Києві сидять ті, що здали та посадили до тюрми наших добровольців. Вони п’ють за те що посадили хлопців з “Торнадо”, “Правого сектора”, Ріфмастера та інших. Але добровольці йшли на смерть і не чекали такого. Тому наше завдання фіксувати та давати широкий розголос всім зрадникам, хто здавав і садив побратимів. Тому що зло повинно бути покаране...
Але ж уявіть собі Костянининівку 1941 року — закрити церкви, кругом комуністичні російськомовні газети, жодної української школи, тут десь поневіряється Василь Гайворонський. Приходять німці — і, як пишуть в протоколах чекісті - люди згадали, як служили в УНР. Тому за один рік в Костянтинівському районі відкрилися 49 українських шкіл, почала виходити газета з тризубом “Українські вісті”, з колишніх членів загонів УНР створили козачу сотню. Гайворонський був ініціатором відтворення “Просвіти”. Костянтинівський район було оголошено особливим українським районом з повним українським діловодством, вивішені жовто-блакитні прапори. Державний прапор прийнято прапором міста, а тризуб гербом. Навіть центральну вулицю перейменували — на честь героя УНР козака Трискиби. Петлюрівські гайдамаки поширювали українське козацтво на Добропільській та Олександрівський райони. Але в червні 1942 року німці зняли тризуб з газети, розігнали козацьку сотню (хотіли з них зробити поліцаєв, але вони відмовилися). Багато з тих, хто був за Україну, знищили. А коли в 1943 році прийшли радянські війська — добили останніх. Тому у 2014-му році тут було стільки зрадників. Ми не дамо забути всіх, хто здавав наших у 20-30-х роках, після 2-ї світової, хто здавав Олексу Тихого. Повірте — мої книжки працюють не гірше, ніж міномет на передовій...”.
Доброволець Олександр Стрибайло
І дійсно — у 1917 році люди не знали, чим воно закінчиться та пішли за Україну, у 1941 також, Олекса Тихий теж йшов на смерть не думаючи про себе. Так і сучасні добровольці не знали, що буде Іловайськ, Дебальцево, ДАП, але знали, що потрібні захисники нашої неньки і тому пішли...
Проміж дерев блукає сивий вітер,
Пожухлим листям тихо шелестить,
На постаменті, із великих літер,
«ГЕРОЯМ - СЛАВА!», - золотом горить.
Іде війна по нашім ріднім краю,
Палають села, у вогні горять міста,
Невинні душі в черзі біля Раю…
Лише для миру не залишили моста.
Ми переможемо. І вже немає значень,
І не потрібні вже в той час слова,
У тих страшних зі смертею побачень…
Бо для героїв смерті не бува!
Усе скінчиться. Аби тільки знати,
Кому і скільки нам призначено життя.
Гарячим серцем будьмо пам’ятати,
Усіх героїв, що пішли у небуття!..
Олександр Ткач, 14. 10. 2017 рік, передова.
В.Березін
