«В боях при виході з Іловайського котла тільки за офіційними даними загинуло 366 осіб, 429 поранено, 300 потрапили до полону, 158 пропали безвісті, - розповідала 22 січня на День Соборності старшокласникам 2-ї школи співробітник Костянтинівського краєзнавчого музею О.Крайня. - Українського фотографа, Олександра Глядєлова 21 серпня було важко поранено, він залишився живий і тут ми бачимо його фотографії». «Поранили 20-го, 21-го я його вивіз», - поправив Андрій Поляков (позивний Поляк), голова правління військово-патріотичного об'єднання учасників бойових дій «Справедливість», боєць батальйону «Донбас», учасник Іловайських подій. Він привіз до музею та презентував виставку «Іловайськ 2014», де на 45-ти кольорових і 15-ти чорно-білих фотографіях зображені українські бійці і події серпня 2014 року.
«Зворушлива», - це значить нічого не сказати про цю виставку. Вона, скоріше, - «вбивча». Більшість тонів темні, великі світлини в два ряди нависають зі всіх стін музею. Абсолютне відчуття трагедії війни.
Андрій розповідав російською («українську гарно знаю, але не вистачає слів…»): «Я ушел в батальон 21 мая 2014 года. А началось всё с Майдана. Я родом с Днепра, в 2007-м женился и переехал в Донецк. Провожал родственницу и впервые попал в Киеве на Майдан. Был декабрь. Мне важно было понять – за что эти люди приехали в такой мороз со всей Украины и живут в палатках. Основное, что для себя вынес, – глаза людей. В них была вера в то, что делают. Вернулся домой, стал активным участником Донецкого майдана, был избит на крайнем митинге… Наш Майдан не получился, потому что основные активисты Донетчины уехали в Киев. Плюс к этому массовый завоз народу с Белгорода и Ростова на антимайдан и завоз титушек с депрессивных наших городов. Мне друг позвонил и предложил войти в батальон «Донбасс» и 21 мая мы уже были в нём, а 23-го приняли бой под Карловкой, где окружили и расстреляли наших 5 человек».
Андрій в деталях розповів про поранених і вбитих. Як вмирають від того, що куля потрапляє в артерії і людина спливає кров'ю. Як сепари вскрили грудину нашого бійця, вийняли серце, прив’язали за ноги до Камазу та тягали… «Я понял, что это не люди и с ними нельзя договариваться»… Він отримав контузію в Іловайську, а після цього ще воював у Широкіне. Виставку цю Поляк возить з Волині до Луганщини вже 4 роки. Це неймовірно. Андрій з нею злився. Ти відчуваєш, що він невід’ємна частка цих подій. Розповідає про себе, про те, що на світлинах просто, в деталях, бо більшість на них його друзі та знайомі. Багато з них назавжди залишилися там, дехто ще вважається пропалим безвісті.
«Тут на фото пленные лежат, вы их расстреляли?».
«Нет. Не всех. Одного – вот этого. Это снайпер. У них всегда есть выбор куда стрелять. А этот специально ранил нашего бойца, чтоб потом положить вокруг него…».
«Это мой взводный Шульц из под Киева, с которым я всё прошел. Он был ранен на моих глазах, когда возле сепарского штаба нас остановили снайпера. Его снял снайпер. Мы его вывозили, положив сверху двухсотых. Я закрывал этому человеку глаза… Он так и был в этой форме, панаме. Лежал и улыбался…».
Чи треба це розповідати дітям? По перше, на зустрічі це були не діти, а старшокласники, які в Інтернеті вже й не такого надивилися. А по друге – може вже пора так розповідати? Жорстко і правдиво. Щоб дійшло (під час розповіді однієї дівчинці стало погано і вона, навіть, впала, але швидко відійшла і вчителі пояснили, що вона взагалі погано себе почувала і в неї таке буває…).
Освітяни організували культпоходи школярів на цю виставку, яка ще продовжується. Сподіваємось, екскурсоводи передають їм хоча б частку того, що розповідав Поляк.
«На державному рівні повинна змінитися програма викладання історії, - відповів Андрій Поляков на наше питання, як займатися патріотичним вихованням, - Ми в принципі не знаємо історію нашої країни. А в школі дають залишки совдепівській історії».
В.Березін
