Дід здригнувся — голос виявився знайомим. Повільно повернувся, вмерзаючи в стілець. Сумнівів не було, спокійний баритон належав Джонні.
Власне, він сам за мить неквапом вийшов до хлопців із глибини ангару, показуючись на очі. Точнісінько такий, як раніше! Худющий, на вигляд — незграба, але жилавий, мов кінь. Новенький камуфляж, як і належить військовій формі, виглядав брудним, берці — в багні, за спиною — автомат.
— Ти ж, блять, звалився в… — розліпив затерплого від жаху рота Ярило, та наштовхнувся поглядом на Дима, — …СЗЧ!
— Братік, ми же відєлі, как ти пагіб… — кліпав похмільними очицями Зима, не вловивши натяк побратима, що перед Димом, новеньким, не завадило б і «шифруватись».
В цей момент із житлового підвалу «Механіка» піднявся взводний — і вмить остовпів.
— Старший сержант Джонні? — спромігся вичавити Юхим.
— Я, — ліниво відгукнувся худий солдат, поправляючи за спиною автомат.
— Твої побратими сказали, що з тобою трапився нещасний випадок. Тобто, по документах, ти — в СЗЧ зараз.
— Ну, то ліпше слідкуй, скільки і чого вони п’ють в тебе, — роздратовано рикнув Джонні й так гостро глянув на побратимів, що навіть незважаючи на присмерк, було видно, як дорослі мужики зіщулились, мов діти. — Або що курять! Аватари довбані.
Сплюнувши на долівку, Джонні підійшов до входу в підвал й почав поволі спускатися залізними сходами вниз, у житлове приміщення.
— Ти заступаєш в три часа! — сподобився крикнути навздогін Дід, почуваючись повним дурнем. А все ж на душі було легко. Ет, значить, малий ондо живий. Це, певно ж, не він зісковзнув, а вони з побратимчиками перепили тієї домашньої авдіївської самогонки. Яке щастя! Але не дай Бог так більше впиватись. Не дай Бог!
— Треба привести документи в порядок… — пробурмотів Юхим, прямуючи до виходу з «Механіка».
Джонні ж, як і годиться, заступив о третій на пост. Всівся поряд з сонним Ярилом, водив очима, не кліпаючи, по вогнях Донецька. Ліворуч — біліло в темряві засніжене поле при світлі місяця-молодика. За ним — густа посадка, повна всілякої російської техніки.
— Ти в тепловізор не хоч подивитись? — підсунув Ярило прилад до побратима, потайки спостерігаючи, вдивляючись в таке знайоме… і таке незнайоме водночас лице. Де поділась його усмішка? Шкіра обтягнула вилиці, мов у якогось мерця. На шиї стримів борлак, не рухаючись, такий гострий, ніби Джонік вдавився мультитулом. Зимно якось було Ярилові поряд із ним, незворушним. Зимно…
— Нє, дякую.
— А цигарку будеш?
— Я не курю.
— Ти на приколі? Курив жиш!
— Не мели дурниць. Тихше.
І Ярило вмовкав. На цілих три години чергування. Хлопцю вкрай хотілося виспатись, бо в якийсь момент йому здалося
— коли побратим таки перевів погляд у його бік, начебто замість небесної блакиті очей Джонні на нього глянули два жовтих матових ґудзика з чорними цятками всередині. Таких жовтих, як у кота.
Та Ярило твердо знав — отак подивитись самому без перепочинку в тепловізор кілька годин, то привидиться й не таке. Деякі унікуми сприймали зайчиків, спричинених яскравістю приладу в очах, за ворожий наступ. Отакі справи.
На ранок, коли їх нарешті змінили, вони з Джонні рушили в підвал на перепочинок. Генератор уже запустили, тож хлопці поволі прокидались, робили чай-каву. Ярило увімкнув телевізор, став помалу засинати під якусь огидну російську передачу. Лампа вгорі дрібно миготіла, проте всі давно звикли. Джонні лежав на спальнику, закинувши руки за голову й дивився, майже не кліпаючи, на дошки ліжка над собою.
Як заведено, хтось з самого рання почав верещати — наразі Дід, на правах старшого.
— Хто, блядь, миш роздушив? А кота хто востаннє бачив? Десь, курва, смердить тухлятиною… — знічев’я схопив пальцями Дима за плече. — А ти вже тушонку за собою прибираєш, га? Чи сховав за ліжком? Зараз, а ну пішли, братан…
Наче пес, що натрапив на слід, старий потягнувся до чогось невидимого носом, не відпускаючи молодого розвідника. Слід привів його до ліжка Джонні.
— Але ж смердить… Джонік, ти нічо’ не чуєш?
— Нє.
— То подивись, може, ти на яку миш берцаками став і притаскав сюди.
— Колись помию. Дай відпочити.
Насправді Дід прибріхував. Він, хай і був курцем зі стажем, проте володів відмінним нюхом. Несло від Джонні. Або від нього, або від його спальника. Хай там як, та схоже, або це зі шлунком проблеми в пацана, або несе від шкарпеток, або ж він своїм тілом зачавив в спальному мішку якусь живність і та теперки загнила. Нечупара, хоч і молодий. На зоні б його навчили…
Лаючись собі під ніс, Дід відпустив Дима, підхопив чиюсь надпиту гарячу каву і поплентався на поверхню. Дихалось там незрівнянно легше.
Дні тим часом змінювались, мов скельця в калейдоскопі. Час плинув від бою до бою, від ночі до ранку, від сну до пробудження. День у день Джонні ходив на пости, стріляв з кулемета, вдивлявся в ніч. Розвідка хвалила «Механік»: казали, кількох ворогів, що повзли до них уночі, розірвало однією чергою з ДШК. Усі звикли до нового, мовчазного норову Джонні. Навіть потроху стали звикати до запахів, що супроводжували худющого вояка. А що тут такого? Війна, а не звана вечеря абощо. Як кому зручно, той так і лазить, аби хіба вошей не було. Нема вошей — будь ласка.
Одного ранку до «Механіку» увірвався Юхим — змокрілий та розпашілий.
— Хлопці! — гаркнув. — Приведіть себе в порядок! Всі! Зброю почистити, сміття прибрати. Форма одягу — український піксель, в кого нема — зашаритись нахрін. Якщо пошикують, стояти десь позаду. Все зрозуміло?
— Перевірка? — з автоматом, у валянках, трусах та кожусі на голе тіло вискочив Ярило. — О котрій?
— Десь до обіду, — глянув на тактичний годинник Юхим. — Побачу аватара — пиздець.
Взводному хтось приніс із підвалу кави, той з насолодою посьорбав, потім потиснув хлопцям руки і побіг по своїх, взводних справах.
До обіду ледве встигли. Поскидали сміття в безодню під ротор, замели на посту, позбирали недопалки й автоматні гільзи, для вигляду перечистили зброю, а кілька чоловік навіть перевдягнулося в український піксель. Інші заздрісно прицмокували язиками — на них уже майже рік, як не було розмірів.
Врешті-решт, Юхим прибіг знову, вишикував взвод (окрім тих, хто стояв на бойовому чергуванні) — і саме вчасно, бо через щілину до «Механіка» один за одним протиснулись комбриг, комбат, ротний, двійко волонтерів і кілька солдат супроводу зі штабу бригади.
— Скільки бійців? — питає комбриг виструнченого Юхима.
— Бажаю здоров’я! Двадцять чоловік, товаришу командир!
— У вас тут на Шахті всюди недобір?
— Так, всюди, товаришу командир! Люди гинуть, інші бояться. Зате тут кращі з кращих!
Ротний явно невдоволено глянув на взводного, потім — на комбата. Комбат, в свою чергу, якраз шукав невдоволеним поглядом ротного.
— Вірю, вірю… Скоро форму видадуть вашому старшині, прослідкуй, щоб твої більше не були в строю такими строкатими. Смішно дивитись. Так, два на посту… А хто в тебе зашарився?
Юхим мусив від такої заяви збліднути. Порахував… Так, наче всі… Хоча, стривай-но! Де Джонні? Куди дівся Джонні?
Він так і шепнув найближчому — командиру відділення Зимі. Той стримано прошепотів, що Джонік (старший сержант такий-то) впав. Точніше, в СЗЧ. Невідомо де. Ну, ви ж пам’ятаєте?
Юхим похолов. Він же бачив на власні очі цього високого худющого хлопця. Вчора? Сьогодні?
Оглядався і Ярило, який нині знову провів з ним ніч на посту.
Проте мовчання затягувалось, і Юхим був змушений дати відповідь командуванню:
— Відсутній боєць в СЗЧ. Всі документи є, я маю їхати, передавати у Красноармійськ, у ВСП. Нехай розслідують.
Трохи відчитавши взводного за затримку, комбриг разом з перевіркою рушили геть. Солдати, зітхаючи з полегшенням, поволі розбрідались хто куди. Ярило і Дід метались поміж ними, розпитували про Джонні. Дивина — лише кілька людей потроху пригадувало, що бачили його вчора, але більшість пересмикувала плечима, витріщала очі й верталася в підвал.
Нервове й моральне виснаження далось взнаки: Ярило, Дід, Дим і ще кілька хлопців, які пам’ятали Джонні й бачили його ще вчора, зібрались за ротором, всілися на ящиках. Курили цигарку за цигаркою, пили коньяк з Авдіївки. Пили до безпам’ятства. Впивалися.
Відбувалося щось дивне, страшне — але їм не хотілося ні вірити, ні знати, ні розуміти.
В такій атмосфері минуло кілька днів. Мело страшенно, зима відмовлялась лагіднішати. Завіяло кучугурами поле, посадку, верхівку ротора позаду поста й близькі вогні Донецька. Вояки, як на зло, похворіли. Температурило, лихоманило. В глибині підвалу розносився хрипкий кашель.
Димові випало в цю ніч сидіти за трофейним «Утьосом» самому, кутаючись в теплий бушлат й натягнувши флісовий баф під самі очі, щоб зрідка поглядати в невиразне скельце тепловізора.
Ліва рука стискала рацію. Хтось іноді перевіряв обстановку, Дим доповідав: чотири-п’ять плюс, блять. Рація мовчала, потім знову озивалася:
— «Механік», я «Динамо»… «Механік», вийди на зв’язок!
— «Динамо», я «Механік». На зв’язку, прийом.
— Перейди на восьму.
Дим квапливо перемикав хвилю з шостої на восьму, викликав знову:
— «Динамо», «Механік» на прийомі. Це Дим.
— Дим, я Змій. Зараз шмальнемо по них, щось бачили в теплакові. Якщо побачиш щось — підтримай. Як прийняв?
— Прийняв, плюс.
За кілька хвилин майнула рудим хвостом комета-снаряд із гранатомета РПГ-7. Крізь завірюху Дим почув глухий вибух. У відповідь — нічого. Рація мовчала, мовчав ворог.
А от позаду зненацька рипнув сніг. Дим обернувся й завмер, мало не наклавши в штани від неймовірного, тваринного жаху. Припорошений снігом, там стояв жовтоокий Джонні з автоматом через плече. Він повільно підійшов, зняв автомат, поставив перед собою, всівся за ДШК.
Мовив, не глянувши на вкляклого розвідника, спокійно й неголосно:
— По-моєму, мій час. Можеш іти.
Влад Сорд, 19 февраля 2017 г.
Початок тут.
