У цей день, 29 років тому, група народних депутатів України, серед яких були патріархи національно-демократичного руху країни В.Чорновіл, Д.Павличко, І.Заєць, В.Яворівський, М.Поровський, Л.Танюк внесли до сесійної зали величезний синьо-жовтий прапор, і у цей же день він став державним, хоча був шалений опір комуністичної більшості, які стояли насмерть, захищаючи свої злочинні символи.
А наступного дня Верховна Рада, практично одноголосно, проголосувала за Акт про державну незалежність України, яку українці виборювали більше 400 років. Як цим шансом скористалася, а точніше не скористалася, Україна - питання інше, але ж тоді люди, які виборювали державність і її атрибути – прапор і герб, не стримували емоцій, бо тільки Господу Богу відомо, скільки покладено життів і пролито крові у цієї боротьбі.
23-го серпня цього року у Костянтинівці відбувся автопробіг, присвячений Дню Державного прапора України, який організував голова громадської організації «Гайдамацький рух» Андрій Балан. Все було організовано на високому рівні, всі, хто брав участь у цьому, залишилися задоволені. Спочатку був молебен біля пам”ятника загиблим в АТО у сквері напроти УПЦ Київського патріархату, потім урочисте підняття Державного прапора України. Після завершення офіційної частини півтора десятка автомобілів рушили вперед. Спочатку 7 школа, потім Новодмитрівський храм, потім міський музей і храм УГКПЦ. Єдине, що не вдалося - покласти квіти до меморіалу загиблим учасникам АТО, який знаходиться на теріторії ЦРЛ, але ж потім активісти Микола Сєров та Олександр Статіва все одно під”їхали особисто і вшанували загиблих героїв.
А я їхав і згадував далекі 90-ті, синьо-жовтий прапор, на який населення кидалось як бик на червону ганчірку, а «товаріщі із КПСС» очєнь ето прівєтствовалі». Що ми тільки на свою адресу та на адресу прапора не чули - згадати язик не повертається. А 7-го листопада 1990 року, коли «червонокрила» нечисть зібралась на свій останній шабаш, ми вийшли на майдан біля БК «Жовтень» з антикомуністичними гаслами (а у той самий час у Києві затримали Степана Хмару, а у Донецьку Євгенія Ратнікова та Марія Олійник принесли вінок з колючого дроту до пам'ятника вождю всіх голодранців світу), - «товаріщі» сказали «фас» і «бабушкі-божьї одуванчикі» почали оскаженіло рвати прапори і транспаранти (я їх довго зберігав, але ж не зберіг). Порвали б вони і нас, але ж, нарешті, втрутилась міліція. Помстилися ми на 1 травня 1991 року, коли, не питаючи дозволу, під синьо-жовтими стягами пройшли колоною на останній Першотравень. Ефект був на кшталт вибуху атомної бомби, а міське керівництво, яке стояло на трибуні, було у супершоці. «Знамьонка» тоді написала, що малочисельна група з синьо-жовтими прапорами пройшла повз трибуни, але ж підтримки її громадянами не було, хоча люди деякі приєдналися стихійно. Потім було ГКЧП, його поразка, синьо-жовтий прапор став державним, проголошення «Акту про незалежність України». Але ж у нашому місті ці дві події не викликали особистого ентузіазму, бо прокомуністична більшість керівництва міста нав”язувала мешканцям міста думку, що тільки комуністи здатні захистити народ, а решта - бандерівці і бандюки, яким місце не у владі, а у в”язниці. З прапором було таке ж саме. Ми ходили до міського керівництва з приводу підняття державного прапора України над міськвиконкомом, але завжди знаходились причини цього не робити. Була спроба занести прапор під час проведення сесії міськради (учасників цих подій вже, на жаль, немає в живих)... І ось, нарешті, нас (представників національно-демократичних сил) повідомили на початку листопада 1991 року, що буде піднято прапор над виконкомом і що ми можемо прийняти у цьому участь.
Але ж (нібито випадково?) подія відбувалася у будень день, погода була не дуже, та і про цю подію мало хто знав, бо для цього було зроблено все. Прапор шили вручну, бо чекати, коли пришлють або привезуть, не було часу.
Ось цей день настав. Ініціативна група у складі Юрка Шурубова, Валерія Бондаренка, Володимира Ляшенка та автора цих рядків прийшла до виконкому. Принесли прапор і магнітофон з записом Гімна України та українських патріотичних пісень. У фойе нас зустріли працівники міськвиконкому, але ж якогось надхнення або урочистості моменту у їх поведінці не відчувалося. Наші актівісти, ті що підійшли, поспілкувалися між собою та з чиновниками, які були поруч. Нам розповіли, як вибратись до флагштоку і ми пішли. Вилізли на дах, зробили справу і повернулись назад. І було відчуття того, що все ж таки те, що ми почали і робили, було не дарма, а душа співала «Ще не вмерла Україна!».
Іншого разу зі мною таке відбулося в 2015-му році, коли ми після бойових дій батальйоном в`їжджали до Києва і на всьому шляху, через увесь Київ, стояли люди і вітали нас синьо-жовтими прапорами. У душі все наче б то кипіло від гордості, а з іншого боку було відчуття жалю, що вдома нас так би, на жаль, не зустрічали. Про все це я згадав, коли мені випала честь підіймати разом з Юрком Шурубовим Державний прапор України біля пам`ятного знаку загиблим під час АТО, і ми, як 29 років потому, здійснили це, даючи старт автопробігу та 30-й річниці нашої державності.
Наступного дня відбулася хода, присвячена Дню незалежності. Все було дуже яскраво і урочисто, а відтак - ЖИВЕ Україна!!!
Слава Україні! Героям слава!
Україна - понад усе!
Резенко Ігор «Ковбой»
