Філософ, журналіст, багаторічний в’язень концтаборів на захопленій Росією території Олег Галазюк на цьому тижні зробив тур по містах Донеччині. В Костянтинівці він гостив в редакції «Провінції», дав інтерв’ю «Класному радіо», побував у краєзнавчому музеї, спілкувався з молоддю та учасниками АТО в ЦДЮТ.
«Головне моє досягнення на користь України, - розповідає Олег Дмитрович, - те, що я зробив 60 репортажів з окупованого Чистякового (Торез) на «Радіо Свобода» під прізвищем Мирослав Тямущий. Їх широко розповсюдили по ЗМІ та соцмережах. За що терористи мені дали 16 років суворого режиму. В 2017 році мене захопили, в 2018 поставили на обмін і тільки у грудні 2019 звільнили. Але я не гаяв часу. Займався спортом, вчив іспанську мову, тому що людина повинна бути людиною й у тюрмі».
Цікаве, що дисертацію з філософії О.Галазюк захищав по темі спадщина Сократа, а у в’язниці йому дали кличку Сократ. Ще важливий факт, що тільки О.Галазюк на постійній основі працював на окупованій території і був неофіційним ньюз-мейкером України звідти.
Але після повернення та реабілітації у Олега нормальне життя не склалося. Нові статті його не приймали, тому що він критикував сучасну українську владу, а інакше не міг. Особливе не подобалося те, що він розповідав, як в тюрмі його катували «95-м кварталом» (примушували дивитися по телебаченню, що він ненавидів). Ще він не може мовчати й розповідає про те, що керівники тих, хто його бив нагайкою наприкінці 2013 року, коли він все Чистякове розмалював антиянуковичськими лозунгами, зараз переїхали до Києва та займають високі посади (мається на увазі начальство реєстрового козацтва).
«Донбас було укушено отруєним кремлівським драконом, - розмірковує філософ,- Тому я вважаю, що цей гнійник треба вкрай оперативно видаляти, тому що гній звідти просочується на всю Україну. Так це буде боляче. Але для цього повинна бути тверда рука...».
Ще він говорить крамольні речі, що совок в голові не тільки у наших бабусь, але й, що найбільш шкідливо, – у правоохоронців, у тому числі СБУ. «СБУ, МГБ, ФСБ, КГБ – все одного розливу, - вважає О.Галазюк, - вони один одного знають, навіть спілкуються, а іноді дещо зливають...».
Він скрізь читав свого улюбленого Василя Стуса, та й схожий він на нього – такий же всім незручний. Тому він не захотів залишатися тут («Не можу дивитися на ці руїни, особливо у головах») та повертається, як і приїхав сюди – перекладними електричками, у свій схрон, який він побудував на березі Дніпра.
Ще відмітимо, що ми в редакції провели незвичайну та глибинну по своєму змісту дію – організували першу зустріч двох сучасних героїв, в’язнів тієї «дири» - Олега Галазюка та Валентини Бучок, що мешкає в Іванопіллі. Це була зустріч однодумців. Їм було що розповісти один одному.
Так, ці люди, м’ягко кажучи, «неформат» для нашої влади. Вона не знає що з ними робити.
Але війна це завжди неформат і коли держава не цінить і не розуміє таких людей, то може не все в порядку у її керівництві?
Але наше особисте сприйняття Олега та Валентини – це відкриті та щирі серця, які реально, а не так, як у багатьох чиновників, болять за Україну.
В.Березін
