Думаю, кожен, хто народився в кінці 80-х – на початку 90-х, пам'ятає, що таке політінформація в школі. Класична ситуація: вчителька історії, правознавства, або просто класний керівник, після чергового засідання педагогічного колективу, на якому не надто добрий директор роздав кожному порцію «добра», приходить в кабінет, в якому сидите ви з товаришами, і повідомляє, що тепер щопонеділка (а інколи й частіше), ви чомусь повинні приходити в школу не на 8.30, а на 7.45. Та й не просто приходити. По черзі кожен з вас повинен готуватися до понеділка, а це означає, що замість того, щоб досипати недільний вечір, вам для чогось потрібно дивитися новини і записувати, що ж відбувається у світі, в країні, які там процеси в політиці, що нового і цікавого сталося за попередній тиждень. І це, малята, називатиметься політінформацією. «Щасливі» діти ставляться до цього з таким же ентузіазмом, з яким ставиться до цього «щаслива» вчителька, яка теж не дуже задоволена, адже тепер в понеділок потрібно прийти значно раніше і вислуховувати або недолугі «виписки» з учорашніх новин, або, що гірше, «я забув, я не готовий» тощо. І таким чином, суть такого, здавалось би, дрібного, але, попри все, дуже важливого і потрібного моменту у вихованні громадянина, повністю нівелюється. В руках вихователів і вчителів лежить доля держави, тому що саме вони вкладають в дитячі голови той базис, на якому формується майбутня особистість. Тому дуже важливо, щоб вони ставилися до цього з максимальною відповідальністю і натхненням, бо у невмілих руках дитина може перетворитися на катастрофу…
Читаючи «Рекомендации педагогическим коллективам школ Донецкой Народной Республики по проведению политинформаций», розумієш, які талановиті люди там працюють. Адже скільки ж потрібно бажання, уяви, і знову ж таки натхнення, щоб сотворити ці «пункти». Та й не просто сотворити, а й піднести їх до дітей, щоб ті сприйняли це, повірили, перейнялися і втягнулися. Хоча, напевно, в «брєд» вірити завжди простіше і легше, тому що думати в такому випадку зовсім не обов’язково. Ти поглинаєш те, що для тебе «рекомендують», а аналітичні здібності тобі не потрібні. Вони, скоріше, небезпечні. Бо як тільки вмикається здоровий глузд, увесь текст рекомендацій перетворюється на пил.
ДНР отримала гуманітарну допомогу з Росії, ДНР засіює поля, ДНР відновлює міста, ДНР піклується про дітей, ДНР піклується про інфраструктуру, ДНР отримала ще допомогу з Росії, ДНР допомагає студентам, ДНР з радістю спілкується з міжнародними моніторинговими місіями, ДНР те, ДНР це. І це все смачно приправляється отрутою, якою пирскають обмануті українські гвардійці, яких все більше і більше, і які мріють зруйнувати утопію ДНР.
Ось, що таке політінформація в ДНР. Ось, що таке щасливе дитинство. А знаєте, чому так відбувається? Тому, що колись не дуже задоволена вчителька сказала комусь з них, що тепер доведеться приходити в школу раніше, і щось там розказувати про політику. Діти ненавиділи це, тому що не розуміли для чого це влаштовується, для кого це придумали.
Варто зазначити, що мова йде про конкретне місто, і про конкретних людей. Костянтинівка ніколи не була містом патріотично активним. І в нас з вами були всі шанси, щоб змінити цю ситуацію. Але цього не сталося. І тому в ДНР зараз поїхали і там проводять політінформацію ці ж самі молоді люди, яким було не цікаво з вчителькою, яка була в свій час до цього абсолютно байдужою.
Далеко ходити не варто. Зазирнемо у Твіттер і почитаємо, що ж пишуть там діти, які переїхали з Костянтинівки до Донецька з батьками, щоб будувати світле майбутнє:
«Вот как бы смешно не было, но у ДНР есть будущее, а у Украины - нет. Потому что они глупые и зазнавшиеся дурачки».
«Нужно в пятом классе провести политинформацию и рассказать, как хорошо скоро будет в ДНР, ваши предложения!».
Це повідомлення дитини, яка вчиться в 11 класі і бере безпосередню участь в тих шкільних процесах, про які йдеться. Невже це не наштовхує на думку про те, що ми, на відміну від ДНР, нічого не робимо для того, щоб бути сильнішими, відповідальнішими? Чому керівники наших шкіл мовчки сидять і бояться образити почуття тих, хто ще думками і серцем в ДНР, але змушені залишитися на «окупованих Україною територіях», бо не мають матеріальних можливостей переїхати в рай, що розташований за 70 кілометрів на південь.
Головне завдання кожного з нас, а особливо педагогів, - навчити дитину не просто поглинати інформацію, а вміти її аналізувати, сортувати, керувати нею і користуватися. Не обов’язково в школі співати гімн щоранку і розказувати вірші Шевченка напам'ять щодня. Теперішня ситуація вимагає талановитих вчителів, які зможуть зацікавити дітей історією, які навчать ставитися до свого роду з повагою, які допоможуть дитині стати не частиною «вєлікой і могучєй», а бути особистістю, яка воліє обирати свій шлях. Цим і вирізняються українці – волею.
Немає підручників? Немає друкованого матеріалу? Немає вчителів? Немає грошей? Це все відмовки. Останній рік показав, як може згуртуватися наш народ задля власного добробуту. Все можливо. Тому ми, громадо, маємо повне право на те, щоб виховувати свідомих українців. А це означає чітке планування дій, заходів щодо організації гармонійного навчального процесу. В нашій країні достатньо людських і матеріальних ресурсів для втілення таких амбітних планів в реальність.
А ті, хто не може з цим погодитись, може поїхати в напрямку світлого майбутнього ДНР. Автовокзал. Маршрутки з 7.30 до 16.00.
Наталка, молодий педагог, Костянтинівка.
Від редакції: Такі «Рекомендации» ми отримуємо від мешканців Донецька та Горлівки. Вчителі з окупованих територій скидують нам це неподобство про допомогу від Ханти-Мансійського округа та «программы академобмена с общеобразовательными учреждениями стран, дружественных ДНР». Кожен з вас може ознайомитися з цим на нашому сайті.
