У 1894 році промисловість Бельгії, скляна в тому числі, була вражена потужною кризою перевиробництва. Це спонукало великих капіталістів Бельгії звернути увагу на Російську Імперію. В Росії також була криза, але протилежної полярності: не вистачало капіталів для розвитку країни. До вищезгаданого треба додати економічну політику міністра фінінсів Росії Сергія Вітте по залученню саме іноземних капіталів. Він писав царю Миколі ІІ: «Залучення іноземних капіталів є …єдиним засобом прискоренного доведення нащої промисловості до такого стану, при якому вона буде здатна забезпечувати нашу країну вдосталь дешевими продуктами. Кожна нова хвиля капіталів, що накочується з-за кордону, збиває надмірно високий рівень прибутку, який отримує у нас монопольний підприємець, і змушує останнього шукати рівноваги в нових технічних удосконаленнях, що тягнуть за собою й здешевлення продукту».
Поєднання трьох вищеназваних факторів пояснює, чому саме в середині 1890-х бельгійський капітал масовано приходить на південь Росії в район, який вони самі ж назвали: «Донець». Саме від назви річки походить назва і місцевості – Донецький басейн, і багатьох бельгійських заводів та товариств, які у цій місцевості знаходяться.
Сегер Бонебеккер «Konstantinovka.»:
«Однією з ініціатив стало створення 14 вересня 1895 р. трьома промисловими групами Анонімного Товариства Донецьких скляних заводів. Ці групи були представлені трьома особистостями: Луї Ламбертом, Полем Нобле і Джозефом Сізеле. Луї Ламберт, власник Verreries des Hamendes в Жюме (Шарлеруа), став генеральним директором нової компанії. Поль Нобле, директор Glass Mariemont (Ла-Лувьер), дочки Сосьете Женераль в Бельгії, став директором, як і Джозеф Сізеле, впливовий підприємець з Антверпена».
Бельгійський дослідник згадує імена трьох бельгійських капіталістів, які будуть вирішувати багато що у міській агломерації Костянтинівки до 1917 року: валлонці Луї Ламберт та Поль Нобле і антверпенець Джозеф Сізеле. Назви бельгійських акціонерних товариств в міській агломерації Костянтинівка та у Російській Імперії будуть змінюватися, будуть виникати нові товариства у галузі скляної промисловості та хімії, але ці три імені Луї Ламберт, Поль Нобле і Джозеф Сізеле будуть незмінними членами правлінь, наглядових рад, розташованих в Бельгії у Брюсселі, або у Шарлеруа. Саме ці три поважних добродія акції заснованих ними товариств будуть не купувати, а отримувати, як відшкодування внесків, які вони зробили у статутний капітал у вигляді креслень, мап, планів, схем, технічної документації, інтелектуальних внесків, зв’язків у «вищих сферах» Бельгії та Росії, вже побудованих раніше помешкань і т.п.
У 1913 році у нас існують лише два бельгійських АТ у галузі скла та хімії. Перше – це Анонімне Бельгійське Товариство Дзеркальних заводів на півдні Росії. Засноване у 1900 році. В 1913 році відповідальним агентом у Росії був Фердинанд Фердинандович Гене. До нього директорами дзеркального заводу були інженер Прояр – старший, який керував будівництвом заводу, та Прояр – молодший. Ф.Гене, та батько і син Прояри у правління АТ у Шарлеруа не входили. Це майбутній завод «Автоскло». Друге – Товариство Донецьких Скляних та Хімічних заводів в Сантуринівці. Засновано у 1896 році. В товариство входило три заводи: скляний, пляшковий та хімічний. Відповідальним агентом у Росії та директором – розпорядником був інженер Валентин Людвигович Гомон. Але у правління, яке було розташовано у Брюселі він не входив. Був найманим працівником, хоча і високооплачуваним. В Росії працював з 1897 року, почав з керівництва на будівництві хімічного заводу.
У 1895 році Луї Ламберт, Поль Нобле і Джозеф Сізеле вперше побували у місцевості Донець на річці Кривий Торець поблизу станції Костянтинівка та села Сантуринівка. Бельгійці зробили «інженерну розвідку» на місцевості. Саме тут вони купили ділянку землі більше 210 десятин у дідича Дмитра Костянтиновича Номікосова. 14 серпня 1895 року вони підписали у нотаріуса Бойчевського купчу на землю. Ділянка була розташована на північ від залізничної станції Костянтинівка. Станція в ті роки стояла дещо південніше, ніж сучасна, біля рукотворного озера Баласт.
Бельгійські інвестори, як вони самі про себе називали: «Капіталісти», зробили візит ввічливості до маршалка дворян Бахмутського повіту Володимира Івановича Карпова та Голови Земської Управи Івана Васильовича Бурхановського. Ліберально налаштований Карпов був ще молодою людиною, одним з представників знаного та поважного на бахмутчині дворянського роду. Бездоганна французька Карпова не ставала на заваді спілкуванню. Така ж вишукана французька була у поважного літами 73-літнього консерватора Бурхановського. Обидва були не по-провінційному вишукані та респектабельні. Бельгійці запевнили місцевих можновладців у серйозності своїх намірів. Коли заговорили про місцеві цегляні заводи, то гості запевнили, що вже взимку поміщицькі заводи, що не мали заказів, запрацюють на повну потужність. Бельгійці розповіли про свої плани: «Ми хочемо заснувати компанію, яка б виробляла та торгувала склом та іншими аналогічними виробами на російському ринку. Наприклад, фотографічні пластини, яких в Росії не виробляють. Також акціонерів цікавить можливість вийти на ринок країни з хімічними продуктами та з похідними їх переробки». Це було спілкування рівних. Аристократія валлонська легко знайшла точки дотику з аристократією бахмутською.
Повернувшись до Бельгії засновники АТ та фактичні засновники майбутньої Костянтинівки Луї Ламберт, Поль Нобле і Джозеф Сізеле наймають 29-річного інженера, який вже мав досвід будівництва печей для скляних заводів, мешканця Шарлеруа Луї де Бера. Він підписує контракт, дія якого розпочинається 1 жовтня 1895 року. Згідно з контрактом він повинен управляти купленими землями біля Сантуринівки, які вже знаходяться у володінні. Протягом зими 1895-1896 він повинен заготовити будівельні матеріали, які знадобляться навесні 1896, щоб спорудити скляний завод з усією його інфраструктурою. Плани він повинен скласти власноруч. Біля заводу він будує промислове містечко з будинками для робітників і службовців, офісами, необхідними службами та під’їзними шляхами. Це ще не все. Поки не приїде інший інженер (ним виявиться Гомон), Бер був повинен потурбуватися про будівництво всього необхідного для виробництва скла на хімічному заводі, а це, як не рахуй ще одна труба заввишка 45 метрів та ще один цех.
Це повинен зробити один інженер. При Радянському Союзі працював би інститут, та, мабуть, залучав до співпраці суміжників. А партійне керівництво? А правоохоронні органи, які повинні були наглядати за збереженням «соціалістичної власності»? Капіталізм у 1991 тому і переміг, що економічно він є незрівняно більш ефективніший за «реальний соціалізм».
У листопаді 1895 року на станцію Костянтинівка приїхав перший мешканець майбутньої Костянтинівки. Він один поки знав, що тут буде місто. Він його бачив. Ще не намалював, але вже бачив.
У Костянтинівці вже почалася зима, ліг перший сніг. Інженер Бер не став зупинятися в маєтку у пана Номікосова. Номікосов майже постійно супроводжував Луї Ламберта, Поля Нобле і Джозефа Сізеле під час їх візиту до Бахмутського повіту та Харкова влітку 1895. Був він з бельгійцями у Бахмуті, приймав участь у розмовах з поліцейським урядником, І.В. Бурхановським та В.І. Карповим. Тоді ж Номікосов запропонував свій маєток під житло майбутньому керівникові будівництва заводу до того часу, як він зможе переїхати у новозбудоване.
Бер хоча і походив з дворянської родини, але погляди мав демократичні. Луї Жюль Альфонс Бер народився 4 липня 1866 році в Шольн (Сомма, Франція) в бельгійській родині. Родина була піднесена в ранг дворянства Священної Римської імперії з лицарства в 1755 році у князівстві Льєж. Бельгія була монархією, особу монарха та генеалогічні чесноти там поважали. Але ще більше бельгійці поважали чесноти капіталістичні. Монарх був у країні капіталіст номер один. І вміння заробляти багато чесним підприємницьким трудом поважалося. Поважалася освіта, тому що надавала можливість добре заробляти. Бер отримав диплом з відзнакою інженера в Політехнічній школі Вільного університету Брюсселя у 1890 році. По закінченні навчання він працював на фірмі Hanquinaux. Спорудив десятки різноманітних скловарних печей в регіоні Шарлеруа, у центрі бельгійської скловарної промисловості, а також за межами Бельгії. По роботі інженера на промисловому будівництві Луї Бер звик спілкуватися з робітниками. Він був шокований кастовою системою, з якою зіткнувся в Росії.
Ось тільки один приклад кастовості російського суспільства кінця ХІХ сторіччя. Бер цим випадком шокований. Поїзд підходить до невеличкої станції. На пероні стоїть офіцер поодаль від нього топа селян з мішками, баулами і т.п. Машиніст завжди зупинить состав прямо напроти офіцера. Той елегантно зайде у свій вагон першого класу, а маса сіромах буде у паніці бігти до свого. І навпаки, якщо людині дворянського походження треба вийти, то поїзд зупиниться саме там, де потрібно благородному добродію. Якщо це буде не доїжджаючи до платформи, то це вже проблеми не машиніста, а отієї селянської маси, яка хотіла кудись поїхати.
Бер найняв на роботу бухгалтера. Та коли він з’являється з ним, наприклад у Бахмуті, чи у маєтку котрогось з поміщиків, то всі звертаються до Бера, бо він директор, а от бухгалтер, професія у Бельгії поважна, бо потребує неабиякої кваліфікації, в Росїї вважається рангом нижче. Бухгалтер – це службовець, тому до нього звертаються вже тоді коли Бер вже сидить, підкреслюючи цим другорядність цієї людини.
Бер виявляє себе, як людина порядна, по-поведінці, як типовий бельгієць. Він відмовляється поселитися у Номікосова, щоб нічим від нього не залежати. Він поселяється на квартирі при станції Костянтинівка. Одночано він наймає свого власника квартири, Данила, у кучери, а його жінку наймає прислужувати і ще одну молоду сусідку допомагати їй. Луї де Бер так і не зміг навчити жінок варити каву. Один день кава виходила в них занадто міцна, а на другий день кава вже була водяниста. До того ж виявилося, що одна з жінок ніколи не тримала в руках голку. Тому перед Бером стала проблема слідкувати за своїм одягом.
В одному з своїх листів до родини Луїс де Бер пише: «І все це в країні, де немає нічого, аби отримати цвяхи [ ... ], потрібно здолати 400 кілометрову відстань.
Там немає ні будинків, ні магазинів, ні хліба, немає нічого.
М'ясо рідкість, очікують сезон, коли можна забивати свиней, бо немає м’ясників.
Звідси до Харкова залізницею слідувати 12 годин, до Катеринослава – 30 годин, 3 дні до Одеси. І тільки в цих містах я можу отримати папір, пір’я, чорнила, вина, лікери, одяг і т.д. За найменшою річчю потрібно їхати до Харкова».
І.Бредіхін, Д.Чістов.
Далі буде.
