Навесні 1896 року розпочинається будівництво скляного заводу біля станції Костянтинівка. У березні починають прибувати у Сантуринівку перші бельгійські робітники. Це будівельники, як кваліфіковані, так і підсобні робочі. Бельгійці вже традиційно їдуть на заробітки всією родиною, тому діти з 13 років починають трудове навчання з підсобних робіт при своїх батьках. В Російській Імперії діє жорстке законодавство стосовно іноземних робітників. Їх чисельність повинна становити відносно невеликий відсоток від найнятих. Тому Де Бер продовжує наймати на будівництво місцевих. До переважно українських селян, які наймалися працювати взимку на перевозці зі своїми санями, волами та кіньми (навесні, з початком сільськогосподарських робіт вони повертаються до своєї звичної праці на землі), додається все більша кількість селян з великоруських губерній: каменярів, копачів, мулярів, візників, підсобних робітників. Вони наймаються як поодинці, так і цілими артілями і чисельно дуже швидко починають переважати на будівельному майданчику.
Тогочасна російська преса достатньо стримано реагувала на появу в Російській Імперії бельгійського капіталу, менеджерів, інженерів та робітників. Наприклад: бельгійські підприємці «наповнили свої заводи дорогими робітниками, вивезеними з Бельгії. Постачальником робочих рук їм послужило місто Шарлеруа з оточуючими його фабричними містечками. Спокусившись запропонованою їм платнею і обіцяними зручностями, шарлеруанці укладали контракти на 2-3 роки і знімалися з місця з жінками, дітьми, забирали необхідне з хатніх речей. Дорога в незнайомий край аж ніяк не носила характеру переселення. Це було щось середнє між важливою експедицією і звичайною екскурсією. Подібні поїздки багатьма відбувалися і раніше. Серед них були люди, що побували в Італії, Франції, Австрії; деякі були навіть в Америці, в інших же родичі працювали в нас на Дону або поблизу Уфи... Вони прибували на місце групами, забезпечені величезними зеленими плетеними кошиками, вміст яких полягав в білизні, платті і різному домашньому скарбові для кожної окремої сім'ї».
А ось уривок з репортажу «Залізна гарячка» популярного російського журналіста Володимира Гіляровського з впливової газети «Росія», 1899 рік, №30: «Бельгійці вже головні господарі на півдні Росії! Тільки й розмови чути останнім часом. Особливо напирають на бельгійців, вказуючи, що всі кращі рудники і залізоробні заводи у них в руках по всьому Придніпров'ю».
Відчуваєте абсурд ситуації? Бельгійці прибувають у «дикий степ», де нічого немає. На свої гроші, на свої інвестиції, по своїх кресленнях, з своїми власними привезеними технологіями виробництва, технікою бельгійці створюють у «голому степу» сучасні міста, заводи та шахти і т.д. А яку вдячність отримують від місцевих?
Ще раз послухаємо журналіста Гіляровського:
«Бельгійці вже головні господарі на півдні Росії! Тільки й розмови чути останнім часом. Особливо напирають на бельгійців, вказуючи, що всі кращі рудники і залізоробні заводи у них в руках по всьому Придніпров'ю.
Бельгійці злазять у Нижньо-Дніпровську. Їх зустрічає з поцілунками партія земляків: обійми, безугавне сороче стрекотання. Франти-іноземці стрімголов влітають у вагон, виривають у сторожів валізи людей, що приїхали, і виносять. Ясно, що приїхали тузи».
Бельгійські заробітчани. Початок XIX ст.
Гіляровський талантливо вловив та сформулював тезу шовіністичної пропаганди, яку бельгійський історик Сегер Бонебеккер висвітлив вже, як соціальну проблему. Він назвав її: «Черв’як вже був у яблуці». Він пише про виникнення: «більш-менш серйозних конфліктів, викликаних запровадженням нашими валлонськими фахівцями, інвесторами, керівниками, робочими, нової галузі, в середовищі якої звичаї, мова, організація і т.д. відрізнялися від оточуючого місцевого середовища». Наявність однотипних конфліктів всюди, куди заходив бельгійський капітал: Бельгійське Конго, Костянтинівка на Донбасі чи Моле у Фландрії біля Антверпена. З тими ж проблемами стикався і американський капітал, коли будував підприємства в Європі. Іноземці приходять саме тому, що можна платити місцевим робітникам менше. «Черв’як вже був у яблуці».
Бонебеккер пише у «Konstantinovka»:
«Я був особливо вражений відкриттям цієї загальної проблеми, мені довелося переглянути текст, який я написав про заснування в Моле в 1922 році, зовсім сільськогосподарському Кемпені (провінція Антверпен), нового заводу по моделі механічного розтягування скла Libbey-Owens, блискучий і динамічний розвиток якого з 1925 року призвів до особливо гіркого страйку, який тривав понад 7 місяців. Якщо розвиток сильно відрізняється від подій в Костянтинівці, багато параметрів були подібними: група валлонських інвесторів і технічних керівників, різниця в мові, рівень заробітної плати, каста фахівців і їх небажання навчати тубільців, відсутність зв'язку між різними антагоністами, але, звичайно, і багато відмінностей, у тому числі профспілкових».
Бельгійський дослідник Жан Стенгерс писав у 1978 році у книзі «Еміграція та імміграція в Бельгії в XIX та XX століттях»: «Емігрувати бельгійцю, який не хоче залишати Європу, означає поїхати до Франції Але для нього ця еміграція, по суті, не відрізняється від міграції в Бельгії… Кордон тут не має реального психологічного значення».
Зовсім інша справа – імміграція бельгійців у погоні за «довгим рублем» в Росію. Стенгерс її характеризує, як «еміграцію у погоні за пригодами». Вже у 1896 році починаються бійки між бельгійцями та місцевими робітниками. Поки вони відбуваються десь поруч, на інших будівельних майданчиках.
Разом з першими бельгійцями у березні 1896 року до свого чоловіка приїжджає молода дружина Луї де Бера Зоя Бізе.
На початку травня 1896 прибуває ще один бельгійський інженер Поль Деган, молода людина 25 років зі знатної родини спадкових склярів. Для нього робота у Костянтинівці була доброю нагодою, щоб досконало оволодіти скляним виробництвом і довідатися про хід справ у скляній промисловості. Поїзд прибув на станцію о 22 годині. Де Бер чекав на приїзд молодого помічника. Вони відправили багаж на квартиру до Де Бер, де жінка готувала все необхідне для зустрічі Дегана, а інженери провели півторагодинну подорож степом на колясці до будівельного майданчика.
В цей час на будівництві працювало вже 500 бельгійських робітників, а також з ними була присутня деяка кількість жінок та дітей.
Вже 12 травня 1896 року Бер та Деган урочисто закладають перші камені у фундамент першої пічі скловаріння на пляшковому заводі.
У червні 1896 року Луї Де Бер пише своїм батькам: «Завдання настільки важке, що ніхто не знає, як його виконати. Це безумство і є моменти, коли я думаю, що ніколи не дійду до кінця. Проте, все працює більш-менш добре.
Щодня у мене від 80 до 95 російських мулярів і 14 бельгійських. Землекопи і теслярі, штукатури і столярі у великих кількостях. Я виробляю вапно у двох безперервних вогняних печах, які дають мені два вагони щодоби.
Дробарки, після дуже важкого запуску, тепер працюють відносно добре. Але, так як ми в подальшому хочемо збільшити кількість мулярів, то збираємося виготовляти розчин на ніч.
Я також встановив цегляний завод на 100000 шт. цегли в день. Як ви бачите, це не дрібниця. Ми вже формуємо цеглини і будемо намагатися випалювати їх протягом 5 або 6 днів.
Постачальники, з якими я підписав контракти на 6 мільйонів, не забезпечують поставку цегли; Я повинен судитися з ними. І якщо я не зроблю цеглу самостійно, то буду звичайним ділетантом. Мені ще пощастило: після пошуку цегли і землі на всіх сусідніх ділянках, після того, як хотів купити там, де мені не хотіли продавати, я, нарешті, знайшов блок із 3 або 4 га на нашій власній землі, коли вважалося, що там існує тільки пісок. [...] Я розраховую отримати цеглу на двох бельгійських плитах, що її випікають, але в невеликій кількості, через 15 діб.
Фундаменти моїх чималих споруд, димових труб і басейну будуть завершені, і ми вийдемо з-під землі».
Дом Гомона
Перше, що почали будувати на скляному заводі, це кілька казарм для робітників. У червні будують 80 російських будинків, 50 бельгійських та один для менеджера Фернана Ламбера. В історію Костянтинівки цей будинок увійде під назвою Дом Гомона. Простоїть більше 100 років. В цей же час вже будується заводська залізнична лінія. Вона невдовзі запрацює, щоб приймати будівельні матеріали на самому будівництві, а не витрачати час та гроші, щоб вирисовувати залізничну станцію Костянтинівка. Влітку 1896 ще не запрацював цегляний завод Судермана, вогнетривка цегла десятками вагонів завозиться з Маріуполя. Згодом залізнична лінія дійде до пляшкового, до дзеркального заводу, який буде побудований на лівому березі Кривого Торця.
Залізнича колія, що вела на дзеркальний завод
На будівництві використовуються дві печі для випалювання вапна, паровий двигун, який активує дві великих дробарки і насос, який використовується у виробництві розчину.
Робота спориться, але виникають і труднощі. Бельгійські інженери перелічують те, що уповільнює роботу: нестача засобів, дозволів, труднощі у транспортуванні матеріалів. Але згадують вони і про релігійні свята та лінощі місцевого персоналу.
Російський робітник працює днів на 40 менше у рік, ніж робітник бельгійський. Відпустки він не має, але на законних засадах відпочиває у релігійні православні свята, дні народження членів царської родини і т.д. Російський робітник утримується від споживання м’яса у пост, що сильно знижує його працездатність.
Ось думка Поля Дегана про російських робітників: «Дуже скоро я зрозумів, що росіяни бовдури, ліниві і [...] злодії, усупереч своїм численним хрестним знакам які вони роблять.
Безліч неприємностей спричинені будівництвом аналогічного заводу в чужій країні! Головним чином людьми, які уявлення не мають, що таке робота».
З думкою колеги цілком згоден Луї Де Бер: «Французький тесля на відміну від російського вп'ятеро більше працює і набагато краще.
Я був щасливий, коли приїхали бельгійські будівельники. Принаймні, в порівнянні з іншими, вони добре працюють і просуваються далі. [...]
Що стосується мене, я ніколи так не кричав, та цілком можу сказати криком: так, росіяни – злодії, ледарі й погані працівники. Бельгійські будівельники здивовані, побачивши мене зараз таким крикливим; вони не впізнають мене. Цікаво, що буде, коли з’явиться Фернан Ламберт [новий керуючий директор]. Заради сміху, я з цікавістю очікую на перші дні його прибуття; він добряче вдарить кулаком по столу».
І.Бредіхін, Д.Чістов.
Частина друга. Далі буде.
