Свідома українська громада Донеччини рушила 8 лютого в Донецьк у філармонію. Не те, що б всіх одразу потягнуло на класику. Регіональна столиця вшановувала пам'ять нашого великого земляка Олекси Тихого. В фокусі всіх заходів опинилася презентація двотомника творів відомого правозахисника, педагога, філософа, патріота Донеччини і України. На урочистості завітали гості: відомий правозахисник і політик Левко Лук'яненко, дисидент Василь Овсієнко, син Олекси Володимир Тихий - досить відомий київський еколог.
Одразу треба сказати, що філармонічна зала була заповнена повністю. Була і студентсько-учнівська молодь з Донецька, скоріш за все, її запрошували викладачі вишів, і, вона, в більшості своєї, до завершення вечора не досиділа. Але багато людей підтягувалися до Олекси своїм розумом і коштом, навіть орендуючи бусики, з Костянтинівки, Дружківки, Артемівська, Горлівки, тому якість присутньої громадськості була досить високою. Радує, що у нас на українських заходах халяви стає все менше. Потреба заплатити хоча б за транспорт відділяє “овець” від “козлищ”. Років п'ять тому на такому ж заході зігнана студентська молодь дружно покинула помешкання, тож прогрес української справи у Донецьку незаперечний.
Як завжди, відбувається на таких заходах спілкування із старими побратимами, відкриваєш для себе і нових людей. Як на давніх, і досить активних братчиків товариства Олекси Тихого, наші запитання: “Чому потрібен нам Алекса?”, “Чи не забронзовів він?”, “А Ви уявляєте Алексу в наші часи?”, були досить такі провокаційними.
Провокаційність частково пояснювалася досить незвичною для вшанування Олекси участі в цьому заході обласної держадміністрації. Збори і концерт відбувалися її коштом, дві тисячі примірників першого тому і тисяча другого — весь наклад також коштом держави. Упорядковували ж двотомник, який склали твори самого Олекси у першому томі, і спогади і статті, присвячені йому, у другому, люди незаангажовані владою: В.Овсієнко, старий правозахисник, М.Олійник, заступник голови донецької “Просвіти”, В.Півень поет і науковець з Слов'янська, Є.Фіалко, журналіст і видавець незалежної газети “Наша Дружковка”.
“Ну і добре, що влада підключається”, - відповів син Тихого Володимир. До цього вечора він не погоджувався на публічні виступи на всілякого рода Олексиних урочистостях, а тут згодився і охоче спілкувався з пресою і виступив перед громадою. “Чи багато речей змінилося на краще в наших краях з 1972 року, коли Олекса написав: “Сьогодні українська мова в Донецькій області є другорядною, нижчою, необов'язковою для вивчення, приреченою на злиття”? - говорив пан Володимир. - Поки проблеми залишатимуться, слово Олекси не втратить свою актуальність”.
“І в наші б часи займався Олекса Тихий правозахисною діяльністю”, - впевнений Левко Лук'яненко. Він поділився спогадами про своє спільне перебування у мордовських таборах. В ті далекі 1960-і кедебешна адміністрація все закручувала і закручувала гайки, роблячи режим нестерпним для політв'язнів. І тоді в нескорених політичних зека виник план — вбити на знак протесту якогось офіцера КДБ чи наглядача. Вбити так, щоб про цей акт відчаю узнали на волі. Справа була самовбивча. Ті, хто згоджувалися, йшли на вірну смерть. Можливо, кривава розправа чекала і багатьох інших, які на подвиг не йшли. Так ось Олекса згодився без вагань... А режим в таборі все ж було пом'якшено, мабуть від своїх сексотів кадебешники якусь інформацію отримали, і вирішили не давати поживу для зайвих обвинувачень радянської системи у жорстокості. Дисиденти також у своїх спогадах про цю операцію, яку планували відчайдухи, не згадували. Левко Лук'яненко перший згадав про неї у Донецьку.
Погодьтеся, це доповнює дещо іншими фарбами картину дисидентського шістедесятництва, яка вже сформувалася у суспільній свідомості. Олекса Тихий — це потужна зброя українства в боротьбі за збереження своєї мовної і національної ідентичності. Чи писали б ми зараз українською, якби не його жертовний подвиг. Всі опитувані нами повторювали приблизно одне і теж саме: “В наш час Олекса, на жаль, залишається таким же актуальним, як і сорок років тому”.
Сподобався і концерт. Сильні і професійні оперні голоси донецької філармонії, поєднані з українським мелосом, зачаровували. От тільки кода вийшла якаксь... попсовенька. Після народних пісень таким дисонансом прозвучала заключна пісня “Це моя Україна”. В уяві я одразу її назвав пісенькою українських олігархів. Ось летять вони на гелікоптері і, дивлячись в ілюмінатор: “Це моя Україна” - “А це моя”, - відповідає йому інший. Подивився в інтернеті — її виконують Бучинська і Поплавський. Слова — Рибчинський, музика — якийсь Ніколо(?). А кажуть, на Україні шоу-бізу немає... То файна компанія для Олекси. Може все ж він побронзовіє, чи хоч попопсовіє?
І.Брєдіхін. Фото В.Бєрєзін.
