Років п’ять тому, може трохи більше, “гуляючи” в інтернеті, я звернув увагу на одну невідповідність: наші Номікосови (один з яких донедавно вважався засновником міста) не лишили відбитків своєї діяльності не тільки в історії міста, а й взагалі в історії. Вони отримують землю і раптом зникають.
Константиновка, дореволюционное фото
Аж ось, знаходжу статтю пошуковця Ф. Майського, яка була видана у 1941 році: «Новые материалы к биографии М.Лермонтова (из документов о пребывании поэта в Благородном пансионе в 1828 – 1830 гг.)» (До речи, у 1830 році пансіон перепрофільовано у гімназію). Автор наводить документ, у якому доводить біографам М.Лермонтова, що поет був зарахований у Благородний пансіон не з Володимиром Мещериновим, як стверджувалося раніше, а зовсім з іншими абітурієнтами, серед яких був Костянтин Номікосов. Додаю уривок з документу : «…Статья 3-я. Прошения особ об определении в Университетский благородный пансион детей: 1) войска донского подполковника Пантелеймона Номикосова, сына его Константина – 13 лет,…». Цей документ був оприлюднений у місцевій пресі, тому не має сенсу його тут наводити знову, але помилку слід виправити. До відома місцевих краєзнавців: у 1828 році Номікосов Костянтин Пантелеймонович, та М.Лермонтов були прийняті (якщо їх разом приймали) до московського Університетського благородного пансіону. Тому раджу виправити помилку і на сайті нашої бібліотеки ім. М.Горького, вона призводить до інших помилок. Бо неповний пансіон надавали тим учням, які мешкали у самій Москві і не потребували коштів на платню за помешкання. М.Лермонтов отримав неповний пансіон тому, що він мешкав у Москві вже з 1827 р.. Тож ніякого відношення до цього не має соціальне походження, чи різні соціальні щаблі . Але з цього документу нам стає відоме ім’я старшого Номікосова – Пантелеймон. Дізналися також, про рік народження сина його Костянтина – 1815 рік. Через два роки М.Лермонтов у 1830 вчиться далі, а де подівся Костянтин Номікосов – невідомо. Можливо, батько забирає його у якусь станицю, а може віддав у військову науку в Москві, або у Пітері. З’являється Костянтин вже старим дідуганом, коли син його Дмитро відкриває цегельню: зап. 182 – «Номикосовы Дмитрий, Константин при ст. Константиновка К.Х.С. строительный кирпич, на 15 т. Руб. рабочих(муж.) 40душ. 1894 г.»
Також не зовсім «Логично предположить, что земли в пойме реки Кривой Торец были пожалованы ему (Номікосову) за участие в Отечественной войне 1812 г.» (Сайт бібліотеки.) Справа у тому, що ці запорожські землі ще у 70-ті роки XVIII ст. імперія намагалася заселити попри всі протистояння запорожців, а вже після 1775 р. (знищення Запорозької Січі) не стало головної перешкоди – козаків. 17 червня 1812 р. Олександр І відновлює дію указу Катерини ІІ від 6 липня 1781 р. «Объ определеніи переселяющимся въ Новороссійскій край казеннымъ крестьянамъ и казакамъ льготы …». А ще набагато раніше, 11 червня 1763 р., було оприлюднено Указ, який «... ликвидировал преимущества, дарованные иностранным выходцам, и разрешил русским и украинцам селиться в любой части Северного Причерноморья. Все эти меры способствовали более быстрому и эффективному заселению Новой Сербии, Славяно-Сербии, да и других частей края. Следует указать, что закон отнюдь не препятствовал заселению района иностранцами. Он лишь ликвидировал ряд необоснованных преимуществ, дарованных им, так как надежды на их массовый приток в Россию не подтвердились». Як відомо, вже з 1764 по 1772 роки «повним ходом» йшла роздача земель у Лізаветградській провінції: кількість дач — 288, загалом — 273068 десятин (близько 300 тис га.). Ці закони і використали майбутні поміщики Шахов, Номікосов, Плєщєєв та інші. Звичайно, військових нагороджували за військові заслуги, як, наприклад, Шабельського. Ну що ж, немає поки що відомостей відносно Номікосова, то й не слід вигадувати, треба шукати документи. Історія, взагалі, наука точна і, навіть, незначні спотворення призводять до важких наслідків.
Але де ж знову зникає Пантелеймон Антонович Номікосов? Читач пізніше дізнається, звідки взялося його по-батькові. А справа в тому, що вздовж річки Кривий Торець видобуток вугілля виявився малоприбутковим, бо пласт - завтовшки 2-3 фути. Якимсь чином Пантелеймон Антонович дізнається, що відомий власник вугільних копалень Штерич продає ділянку із пластом завтовшки більше 4-х футів. «…При с. Успенскомъ (бывшемъ Штерича, а теперь Масловича, Номикосова и другихъ (на левой стороне р. Ольховой) 3 пласта до 4’ 8‘’.». Ця земля була продана власником після 1828 р.. До відома — копальні: Костянтинівська, у 1871р. видобула кам’яного вугілля 76 000 пудів, Успенські копальні в цьому році не діяли, але ж у попередні роки мали: 1862 р. — 340 000 пуд., у 1866 р. - 610 000 пуд. На жаль, більш ранніх свідчень поки що не знайшов.
Імовірно, що Пантелеймон Номікосов там і мешкав у с. Успенському, можливо, вже з іншою родиною. Номікосов Пантелеймон Антонович прожив там до самої смерті і був похований у 1843 р. 15-го березня «в ограде воскресенской церкви». Також імовірно, що був у нього другий син – Василь Пантелеймонович, похований на тому ж цвинтарі у 18?? р. /Чулков Н.П. Русский провинциальный некрополь. М.1996/.
Зі списку землевласників: Номікосов Дмитро Костянтинович, Номікосов Василь Костянтинович, Номікосов Антон Дмитрович (спадкоємець), Номікосова Клавдія Павлівна (?).
Як бачимо, Дмитро Костянтинович Номікосов може бути онуком Пантелеймона Антоновича, як і Василь Костянтинович, а Антон Дмитрович може бути його правнуком. Ймовірно, що Номікосов Микола Васильович, 1886 р. народження, видатний козацький офіцер, учасник білогвардійського руху, також є онуком Пантелеймона Антоновича. Помер Микола Васильович у 1952 р. в м. Найяк (штат Нью-Йорк).
Георгій Лютий.
