Продовження. Початок у №№ 35-36.
Німець ніяк не міг роздивитися мого обличчя аж поки не схопив мене за підборіддя і направив світло прямо в очі: “Медхен”. А потім став світити в обличчя брата. Але у нього реакція була зовсім інша. Він миттю підняв голову і глянув німцю в очі. Той порахував: “Дрей фрау” и побіг. Пройшло набагато часу і з сусіднього подвір’я почулися голоси німецьких солдатів, і один з них наблизився до нас. Сергій, зрозумівши, що буде ще одна перевірка, шмигнув у зарослі біля туалету. Німець знову перерахував нас і кинувся у напрямку, куди побіг Сергій, висвітлюючи кущі навколо туалету. У цей час мій брат тихенько, щоб не хрустіла гілка ходив кругом за солдатом, який врешті-решт вилаявся і побіг геть.
Ми сиділи, а в небі над нами почали пролітати снаряди, інколи з зудінням: з-з-з.., залишаючи світловий слід на нічному небі, летіли одинокі кулі. А потім ударили “катюші”. І зразу ж там, де влучили снаряди, все починало палати. Скоро навкруги стояв такий густий дим, що дихати було просто нічим. Аж ось почало світати, а ми, як прив’язані, сиділи на своїх лавках. Невідомо, де переховувався Сергій. Німців в хаті вже не було. Стрілянина раптово обірвалася та настала якась болюча тиша, якої не було вже так давно. Ми повставали. Наші знайомі впряглися у свої тачки і рушили додому, турбуючись, чи не згоріли бува їхні оселі. Ми залишилися самі.
Але не всі ще німці залишили Костянтинівку. Вони, відступаючи, палили всі хати. Біля невеличкої хатини, що стояла по сусідству, я раптом побачила двох німецьких солдатів. Один з них тримав каністру з бензином, а другий розбивав шибки у хаті прикладом гвинтівки. Було зрозуміло, що вони готуються підпалити хату. Німці було страшно розлючені та дуже поспішали. Аж ось на порозі з’явилася старенька маленька жінка з іконою у піднятих вгору руках. Завзяття у солдатів миттєво згасло. Вони про щось порозмовляли між собою і перейшли до нашого будинку. Вони якраз вибивали скло у вікнах, коли я підійшла до них і спокійно спитала німецькою мовою — навіщо вони це роблять — можна ж просто відчинити вікна, і почала це робити сама. Німці вилили на підлогу бензин. Я сказала, що на горищі мені треба взяти мішок з кукурудзою, а потім нехай підпалюють. Солдатів здивував мій спокій, звернення до них німецькою мовою і головне — ікона в руках сусідки, тому бажання палити зовсім зникло. Наш будинок вони не підпалили, розраховуючи на те, що вогонь перекинеться на нього через паркан. Воно так і сталося. Підпаливши сусідній будинок, у якому нікого не було, німці побігли далі.
Червоні язики вогню від сусіднього будинку лизали паркан, який стояв майже впритул до нашої оселі. Мати, тітка Оля та я почали гасити полум’я. Тягали з колодязя воду та поливали нею паркан. Але не встигли впоратися з вогнем — він все наближався та наближався до будинку. Тоді зі своєї схованки вибіг Сергій у жіночому пальто і хустці, зі спущеною штаниною, яка виглядала з-під пальта. Було видно, що це не жінка. До того ж хустка спала на плечі і ніхто не міг би сказати, що він “фрау”. Ми відчайдушно боролися з пожежею. Раптом на подвір’я забіг німець, що разом з мамою готував наших кролів. Переляканий, з величезним пістолетом у руці. весь розхристаний і без пілотки. Він підбіг і почав у паніці запитувати, де машина, де ж німецькі солдати. Ми відповіли, що вони вже втекли, вказавши на захід. Німець аж закляк на місці, зрозумівши, що його залишили. Аж ось він побачив Сергія у екстравагантному вбранні. Солдат закричав: “Партизан, партизан!” і наставив пістолет на брата. Мама, яка стояла поруч, схопила німця за руку, у якій була зброя, і, впавши, почала просили, щоб не вбивав її сина, викрикуючи: “Май зон, май зон”. Скориставшись цим, Сергій кинувся вбік і широченними стрибками, довжині яких міг позаздрити будь-який чемпіон, кинувся до саду і зник у кущах. Німець не став переслідувати брата, вилаявся і вибіг із двору. Вранці, коли у місті вже були інші війська, Сергій бачив труп цього німця, що лежав під парканом сусіднього будинку.
Олександра Суярко.
Уривок зі спогадів про звільнення нашого міста від німецьких загарбників у вересні 1943 року.
Німець ніяк не міг роздивитися мого обличчя аж поки не схопив мене за підборіддя і направив світло прямо в очі: “Медхен”. А потім став світити в обличчя брата. Але у нього реакція була зовсім інша. Він миттю підняв голову і глянув німцю в очі. Той порахував: “Дрей фрау” и побіг. Пройшло набагато часу і з сусіднього подвір’я почулися голоси німецьких солдатів, і один з них наблизився до нас. Сергій, зрозумівши, що буде ще одна перевірка, шмигнув у зарослі біля туалету. Німець знову перерахував нас і кинувся у напрямку, куди побіг Сергій, висвітлюючи кущі навколо туалету. У цей час мій брат тихенько, щоб не хрустіла гілка ходив кругом за солдатом, який врешті-решт вилаявся і побіг геть.
Ми сиділи, а в небі над нами почали пролітати снаряди, інколи з зудінням: з-з-з.., залишаючи світловий слід на нічному небі, летіли одинокі кулі. А потім ударили “катюші”. І зразу ж там, де влучили снаряди, все починало палати. Скоро навкруги стояв такий густий дим, що дихати було просто нічим. Аж ось почало світати, а ми, як прив’язані, сиділи на своїх лавках. Невідомо, де переховувався Сергій. Німців в хаті вже не було. Стрілянина раптово обірвалася та настала якась болюча тиша, якої не було вже так давно. Ми повставали. Наші знайомі впряглися у свої тачки і рушили додому, турбуючись, чи не згоріли бува їхні оселі. Ми залишилися самі.
Але не всі ще німці залишили Костянтинівку. Вони, відступаючи, палили всі хати. Біля невеличкої хатини, що стояла по сусідству, я раптом побачила двох німецьких солдатів. Один з них тримав каністру з бензином, а другий розбивав шибки у хаті прикладом гвинтівки. Було зрозуміло, що вони готуються підпалити хату. Німці було страшно розлючені та дуже поспішали. Аж ось на порозі з’явилася старенька маленька жінка з іконою у піднятих вгору руках. Завзяття у солдатів миттєво згасло. Вони про щось порозмовляли між собою і перейшли до нашого будинку. Вони якраз вибивали скло у вікнах, коли я підійшла до них і спокійно спитала німецькою мовою — навіщо вони це роблять — можна ж просто відчинити вікна, і почала це робити сама. Німці вилили на підлогу бензин. Я сказала, що на горищі мені треба взяти мішок з кукурудзою, а потім нехай підпалюють. Солдатів здивував мій спокій, звернення до них німецькою мовою і головне — ікона в руках сусідки, тому бажання палити зовсім зникло. Наш будинок вони не підпалили, розраховуючи на те, що вогонь перекинеться на нього через паркан. Воно так і сталося. Підпаливши сусідній будинок, у якому нікого не було, німці побігли далі.
Червоні язики вогню від сусіднього будинку лизали паркан, який стояв майже впритул до нашої оселі. Мати, тітка Оля та я почали гасити полум’я. Тягали з колодязя воду та поливали нею паркан. Але не встигли впоратися з вогнем — він все наближався та наближався до будинку. Тоді зі своєї схованки вибіг Сергій у жіночому пальто і хустці, зі спущеною штаниною, яка виглядала з-під пальта. Було видно, що це не жінка. До того ж хустка спала на плечі і ніхто не міг би сказати, що він “фрау”. Ми відчайдушно боролися з пожежею. Раптом на подвір’я забіг німець, що разом з мамою готував наших кролів. Переляканий, з величезним пістолетом у руці. весь розхристаний і без пілотки. Він підбіг і почав у паніці запитувати, де машина, де ж німецькі солдати. Ми відповіли, що вони вже втекли, вказавши на захід. Німець аж закляк на місці, зрозумівши, що його залишили. Аж ось він побачив Сергія у екстравагантному вбранні. Солдат закричав: “Партизан, партизан!” і наставив пістолет на брата. Мама, яка стояла поруч, схопила німця за руку, у якій була зброя, і, впавши, почала просили, щоб не вбивав її сина, викрикуючи: “Май зон, май зон”. Скориставшись цим, Сергій кинувся вбік і широченними стрибками, довжині яких міг позаздрити будь-який чемпіон, кинувся до саду і зник у кущах. Німець не став переслідувати брата, вилаявся і вибіг із двору. Вранці, коли у місті вже були інші війська, Сергій бачив труп цього німця, що лежав під парканом сусіднього будинку.
Олександра Суярко.
Уривок зі спогадів про звільнення нашого міста від німецьких загарбників у вересні 1943 року.
