21 лютого у всьому світі відзначається International Mother Language Day - День рідної мови, який було започатковано ООН. Редакція вважає слушним скористатися нагодою та надати слово нашому знаному земляку Василю Гайворонському.
Ми надаємо уривки зі статті “Наша мова”, яка була надрукована в серпні 1943 року у газеті “Відбудова”, що видавалася в окупаційній Костянтинівці. Тобто ці слова в нашому місті друкуються не вперше, а вдруге. Ал вони актуальні і в наш час!
Після завершення знищення української державності царські уряди послідовно і систематично провадили політику викоріння серед українського народу всього самобутнього, національного. Були закрити всі українські школи, заборонялось друкувати українську літературу, й сама українська мова вважалася мовою “провінційною”, мужицькою мовою. І не дивлячись на цю жорстокість і несправедливість ставлення царату до українства, одначе, ніякі заходи не змогли досягти своєї мети, бо позбавити народ його мови, його культури можна тільки в тому разі, коли буде знищений сам народ. Хоч як переслідували з благословення царського уряду його чиновники українську культуру, серед народу поставали такі визначні діячі української культури й мистецтва, як Т.Шевченко, М.Коцюбинський, І.Франко, Драгоманов, Леся Українка та багацько інших, імена яких з повагою і любов’ю плекаються в серцях українського народу й відомі людству всього світу. Ці інтелігенти в найкращому розумінні цього слова поклали своїм обов’язком творити українську культуру, підносити її до рівня загальноєвропейського, не дивлячись ні на які перешкоди й не спокушаючись на ті вигоди, що їх обіцяно багатьом митцям у разі, коли вони відмовляться від свого “провінціалізму” й визнають своєю російську мову.<...>
Про невмирущість культури народу доводить те явище, що під час повалення царату, коли український народ відчув себе звільненим від того гніту, під яким перебував сотні років, одразу відродилися українські часописи, масове видання літератури українською мовою, театральне мистецтво, засновувалися наукові заклади, школи, технікуми, інститути, українське письменство так буйно розквітло, як ніколи за всю історію України. Звичайно, большевики ще в перші роки революції змогли подавити національне піднесення українського народу, одначе, вимушені були зробити українцям ряд поступок, а саме, внести на Україні офіційною мовою – українську мову, провадити навчання українською мовою, видавати книжки й часописи, тощо. Та це були тільки гра большевиків на національних почуттях українців, щоб приборкати багатомільйонний народ, щоб всіма засобами вгамувати його прагнення до спільноти з Європою. Подальші заходи большевиків були жорстокіші за царських, огидніші й більш зрадницькі. Цвіт української культури – сотні письменників, малярів, артистів, наукових діячів — за короткий час знищено як “агентів фашизму”, націоналістів, ворогів народу, хоч в переважній більшості це були люди, які тільки любили свою справу і свій народ, і ні в яку політику не втручалися. Потрапили до лав ворогів учителі-українці, що ретельно намагалися передати учням свої знання. Службовці установ, хто вважав українську мову своєю мовою і нею повсякчас користувався, теж бралися під підозру й рано чи пізно опинилися за гратами тюрем або в таборах далеких країв. Українська інтелігенція<...> була настільки большевиками тероризована, що вона вважала за краще відмовитись від своєї культури, від мови, русифікувалася, і українська мова по суті залишалася знову, як колись і за царату, мовою селянства. Інтелігенція, за винятком тільки певної частини, яки з надією поглядала на захід і відтіля чекала порятунку для свого народу, в більшості втратила своє національне обличчя, перетворилася на м’якотілих, безвільних людей, що їх використовували на свій погляд большевики.
Створення большевиками “соціалістичної за змістом національної по формі” культури для українців визначало впровадження Валуєвської політики, цього царського міністра, який свого часу рішуче і категорично відмовив українцям мати свою національну культуру.
Большевики всі свої сили й брутальні засоби покладали на те, аби не допустити єднання українського народу з європейськими народами, бо цей потяг серед українців був природним, він викликався всіма традиціями, історичними стосунками, життєвою необхідністю. <...>
(Зараз) ... поклався край большевицькій сваволі. Україна економічно й духовно розкріпачена. В економіці ми маємо повернення приватної власності, тобто наділення у власне користування селянам землі, відродження загнаного в запілля, або й зовсім знищеного кустарництва, скасування експлуататорської системи на виробництві – стахановщини, впровадження приватної торгівлі.<...>
Але дехто з інтелігентів, ще отруєні більшовизмом, знаходять краще бути в стороні від історичного для країни відбудування, від творчої роботи, познаходили собі закапелки, в яких відсиджуються на якихось малозначних, а іноді й зовсім непотрібних роботах, нехтуючи тими знаннями, вмінням, хистом, що ними вони обдаровані природою.
А деякі інтелігенти-українці, налякані большевиками, колись відмовившись від української народності, її мови, й зараз за інерцією продовжують антинародну політику, розмовляючи й уживаючи в службовому веденні справ російську мову. Дехто навіть це явище намагається обґрунтувати тим, що ніби мова для нас зовсім не відіграє жодної ролі, що український селянин розуміє як українську, так і російську мову. Та хто займався справою мовних досліджень, той навіть у наших, донецьких районах міг спостерігати, що селянство, основний шар нашого населення, ніколи не відмовлялося й не відмовляється від своєї рідної, якою говорили батьки й діди, мови. А якщо й спостерігається деяка засміченість її російськими словами, то саме й справа інтелігенції вимести геть отой мовний намул, прищеплювати народові справжні українські слова багатої, красивої української мови.<...>
Василь Гайворонський, газета “Відбудова” № 44 (148) від 21 серпня, 1943 року, м. Костянтинівка.
