Ми ще повернемось…

Колись у 2007 році у обласній філармонії, на заході по вшануванню пам’яті О. Тихого, на прес-конференції, його побратим, Левко Лук’яненко відповів якомусь студенту, який спитав, що особисто він робить і планує зробити у цьому напрямку: «Я за всіх вас, за волю України, за нашу українську долю поклав майже все своє життя. Я відсидів десятки років у совєцьких катівнях, мав смертний вирок, я у 1990‑му році у тодішній Верховній Раді задекларував прагнення України до незалежності. Юначе, що ти хочеш, щоб я ще зробив для тебе? І я зроблю. А тепер дозволь мене запитати, а що ж ти зробив для України? Ти балакаєш українською, крім як отут? Каже — ні. Ти протестував проти російськомовної преси у Донецьку? Каже — ні. Ти зробив зауваження твоєму викладачеві, коли він переходить на російську мову на лекції? Ні! Ти надсилав звернення до влади, вимагаючи від неї виконання її обов’язків? Ні! А це ж такі дрібниці, але й їх ти не спромігся зробити. А мене, старого діда, питаєш, що я ще можу для тебе зробити? Так от — НІ. Для себе все робити повинні ви самі!»
 

 

Цей випадок я згадав, коли 19 листопада цього року прийняв участь у заходах по 20‑річчю перепоховань Василя Стуса, Олекси Тихого, Юрія Литвина, які загинули у спецтаборах для політв’язнів у середині 80‑х років минулого століття. Пройшло 20 років після перепоховання героїв на Байковому цвинтарі (у попередньому примірнику «Провінції» про це гарно згадав Л. Лукьяненко — ред.) Донецька влада, як завжди, у цьому участь не приймала. Планувалися скорботна хода від Софійської церкви до Байкового кладовища та мітинг біля могил. Але карантин вніс корективи у план заходів. 18 листопада у Національному музеї Тараса Григоровича Шевченка науковці, письменники, поети, правозахисники зібралися на присвячений працям О. Тихого творчий вечір «Щоб жило людство, мій народ, мій рід». Виступали правозахисники Євген Сверстюк, Василь Овсієнко, Раїса Руденко, письменник Василь Портяк, син О. Тихого Володимир, інші.

Ми, як представники від Донеччини, розповіли, що робимо на батьківщині Олекси, щоб люди знали про нього, про його праці. Кияни були здивовані і раді, що у Донбасі є суспільство, яке іде по шляху, проторованому Тихим. На Донеччині живуть не тільки бандити й футбольні уболівальники, як судять про нас, дивлячись на деяких наших лідерів. Я сказав, що у нас, на Донбасі, нема конфлікту між українською і російською, або якимись іншими мовами. Але є конфлікт між мовою культури і мовою хама. І наше товариство робить все, щоб перемогла Культура, і ми не просимо допомоги зовні. Але, звичайно, безхребетна політика на національному рівні робить наше завдання набагато важчим. У Донбасу є культурний потенціал, і ми його віднаходимо і поширюємо. І починаємо ми це робити з себе.

19 листопада опівдні на 33-їй дільниці Байкового кладовища, зібралися люди, що прийшли вшанувати пам’ять героїв. Не дивлячись на осінній дощ, прийшли всі, кого очікували тут, всі, хто любить Україну, хто готовий йти за неї до кінця, як робили це Олекса Тихий, Василь Стус і Юрій Литвин. До 12-ї години три могили вкрилися квітами, вінками, кетягами червоної калини. Алея не вміщала всіх бажаючих бачити ті три хреста, які гордо стояли понад дорогою. Священики відслужили панахиду по закатованим героям. Мітинг відкрив Василь Овсієнко — співкамерник усіх трьох, правозахисник, лауреат премії Василя Стуса. Тій людині було, що сказати. Він так, як і поховані, переніс всі ті катування, але залишився жити. І тепер все своє життя він присвячує тому, щоб не повторилося у нас в Україні те страхіття. Виступили також Левко Лук’яненко, Євген Сверстюк, Володимир Шовкошитний (який очолював у 1989 році експедицію по перепохованню).

На панахиді були також присутні представники Секретаріату Президента України, політичних партій національно‑демократичного спрямування, громадських організацій. Були тут дружина Василя Стуса, родичі Литвина, син і онук Олекси Тихого, друзі і побратими трьох героїв. Майоріли жовто-блакитні, червоно-чорні, помаранчеві прапори. Були люди, що прийшли вшанувати пам’ять борців за нашу незалежність. Вони скромно поклали квіти на могили, помолилися. Були делегації зі Львівщини, Тернопільщини, Вінниччини. А нас з Донбасу було двоє — я та Людмила Огнєва з Донецька від «Союзу Українок», та ще Володимир Тихий — тепер киянин, але ж родом з Донбасу.

Чому так відбувається? Адже Тихий і Стус з Донбасу.

Хотілося б бачити отут, де зібралися патріоти України, прапори нашої Партії Регіонів. Дуже хотілося, щоб всі ми були разом. Та це все ще попереду. Так буде. Так хотіли і за це боролися у тій нерівній борні наші загиблі Герої! Так хоче і до цього прагне наш великий Український Народ! І ніякі політики нас не роз’єднають!

Йшов дощ, але ще довго не розходилися люди від уквітчаних трьох могил. Поминали тут же поруч з хрестами, просто стояли, плакали.

Приходили слова Василя Стуса: «Як добре те, що смерті не боюсь я і не питаю, чи тяжкий мій хрест. Що вам, Богове, низько не клонюся, в передчутті недовідомих верств. Що жив‑любив і не набрався скверни, ненависті, прокльону, каяття. Народе мій, до тебе я ще верну, і в смерті обернуся до життя…»

Донецьке Обласне Товариство ім. Олекси Тихого також планувало провести заходи до 20‑річча перепоховання Тихого, Стуса і Литвина у Донецьку, Костянтинівці та Дружківці. Зробити це планувалося на базі обласного управління освіти у Донецькій області. Але карантин змінив плани. Та не змінив карантин правди про наших Героїв, яка буде проміж нас завжди!

І знову Василь Стус: «А проте: ми ще повернемось. Бодай — ногами вперед, але: не мертві, але: не переможені, але: безсмертні».
Так воно і сталося…»

Євген Шаповалов, Донецьке обласне товариство ім. Олекси Тихого.

Кого цікавлять матеріали про життя та долю Олекси Тихого, дисидентів‑шістидесятників, звертайтесь до газети «Наша Дружківка», або безпосередньо до нашого товариства: 050‑603‑64‑75.