На початку ХХ сторіччя у Санкт-Петербурзькій столичній пресі можна було зустріти рекламні оголошення фотоательє Карла Карловича Булли (1853 – 1929): «Найстаріший фотограф — ілюстратор К.К. Булла. С.-Петербург, Невський, 54. Займається фотографуванням для ілюстрованих журналів на злобу дня. Знімає все в чому тільки зустрінеться потреба, по всіх усюдах, не соромлячись ні місцевістю, ні приміщенням, — як вдень, так і у вечірній час, при власному штучному світлі».
Репутація найкращого у Петербурзі фотографа забезпечувала Карлу Булла найширші клієнтські кола серед елітних прошарків російського суспільства. Від царя Миколи ІІ, який і сам професійно займався фотографією, від найвищих урядових посадовців з міністерськими посадами, клієнтські кола майстра простяглися до видатних людей російської культури: письменників, композиторів, вчених, поетів, художників. Булла фотографував не тільки великокнязівські родини, та офіцерів імператорських гвардійських полків, але і Л.М. Толстого, М.Горького, Л.Андрєєва, Ф.Шаляпіна, М. Рєпіна, Ф. Стасова.
У костянтинівському краєзнавчому музеї є фотографія, яка позначена товарним знаком: «К.К. Булла С.П.Б. Невськ пр. 48 Телефонъ №17.00.». На ній ми бачимо робітника пляшкового заводу, приймальника скла Білоусова Григорія Євменовича із зарплатнею максимум рублів у 25 — 30. Вас не вражає разючий контраст між середою провінційного робітничого селища, де жив робітник, та клієнтурою модного Санкт-Петербурзького ательє, де він зробив свій фотопортрет? Це навіть не бахмутське Дворянське зібрання. Де та поміщиця Карпова, а де той Невський з особами царських голубих кровей.
Мене цей портрет 1907 року вразив сильно. На ньому молодий чоловік років 30, з ретельно підібраним модним вбранням. Краватка з красиво пов’язаним вузлом. Білосніжна сорочка, стоячий комірець. Костюм. Здається, десь в модному магазині на Невському робітник (контролер відділу технічного контролю, так би його професія називалась у наш час) і одяг собі підібрав. Зачіска також на рівні, борода пострижена.
Про існування цього знімку я прочитав у місцевого журналіста В.Неведрова. У 1991 році він видав книгу «Их именами названы улицы (очерки о знатных константиновцах)». Там можна було прочитати: «В музеї заводу скловиробів є цікавий експонат – потьмянілі від часу настільне дзеркало з фотографією в центрі. На звороті напис: «Член Державної Думи Г. Є. Білоусов». Це дзеркало виготовлено робочими дзеркального заводу ... в подарунок своєму землякові в честь його обрання в Думу».
З цієї публікації Неведрова і почалося наше зацікавлення постаттю Г.Є. Білоусова. Краєзнавець стоїть на плечах тих, хто попрацював до нього. Саме тому він бачить те, що від інших поки що закрите. Тому ми благодарні всім, хто працював до нас. Кажемо Неведрову: «Дякуємо», але не кажемо: «Честь». Нарис 1991 року написаний так, як писали радянські журналісти влітку 1941. З виховним моментом все добре. Не відступили, відбили атаки, підбили три танки. Але хто воював не ясно. Якась «Н-ська дивізія». Якась «батарея лейтенанта Пупкіна». Яка ситуація на фронті загалом? Перемагаємо ми? Ми гонимо німця? Чи перемагає німець? Батарея Пупкіна відбивала контратаку ворога при нашому наступі, чи прикривала відхід?
Отак і з тим нарисом Неведрова про Білоусова. Одна з центральних вулиць «ім. Білоусова» в нашому місті є, а от пам’яті про одного з найвизначніших наших земляків нема. У своєму архіві автори мають матеріали досліджень по місцевій історії більших її знавців ніж журналіст «Знамьонки» Неведров. Того ж ветерана 1920-х старого більшовика Юринова. Але підходи там точно такі, як і у радянської фронтової журналістики 1941 року. Та дякуємо Юринову і за це. Але «подяка», а не «честь».
Якщо казати точніше, то у костянтинівському краєзнавчому музеї є надзвичайно цікавий експонат. Це не фотографія, а те саме настільне дзеркало, яке було подаровано у 1907 році Г. Білоусову. Розміри 27 на 19,8 сантиметрів. Дерев’яна основа. По краях дерев’яної основи знята фаска, дерево покрите темно-коричневим лаком або морилкою. Ззаду вгорі напис олівцем: «інвентарних. №7». Двома гвоздиками до дерев’яної основи прибита металева ніжка. Ніжка потемніла від часу.
До дерев’яної основи прикріплена передня лицьова частина, власне само дзеркало. На дзеркалі по периметру фігурно знята хвилею фаска. Поверхня оброблена з обох боків, що створює об’ємний ефект. Дзеркало монтується по кутах на дерев’яну основу чотирма шурупами. На амальгамі, яка покриває внутрішню частину дзеркала, вирізаний квадрат за розміром фотографії Г. Є. Білоусова, куди фотографія і вставлена. Робота тонка, виповнена з художнім смаком. Пам’ять про робітничого керівника достойна. Робітнича.
1907 рік для «видатного громадського діяча» Півдня Росії Григорія Євменовича Білоусова став роком найвищого героїчного злету, але і роком, який пришвидшив його передчасну загибель у 1917 році від невиліковного тоді туберкульозу. А розпочинався рік нервово. Вибори до Державної Думи, які він виграє у лютому, та січнево-лютневий страйк у Дружківці, який набув міжнародного розголосу. Висуваю версію: Білоусов його теж розрулив.
Ось як сприймала переконаного меншовика депутата Держдуми Білоусова громадськість Росії у 1907 році:
«Беручи участь в роботах с.-д. партії, Г.Є. Білоусов став висуватися як видатний громадський діяч. Під час визвольних змагань він особливо висунувся: не було жодного майже мітингу, де б Білоусов не проводив своїх поглядів.
Це набуло Білоусову широку популярність в робочому середовищі. Дуже часто до нього зверталися за посередництвом з інших заводів, при виникненні зіткнень з адміністрацією. Білоусова вважають «дипломатом», який вміє говорити з господарями.
У минулому році, коли весь південний район був охоплений нагальним будівництвом робочих професійних спілок, Білоусов гаряче взявся за створення таких спілок в Донецькому басейні. В цей час Білоусов вибирається головою професійної спілки робітників скляного заводу».
У цій характеристиці не сказано тільки, що під час революції 1905-7 років меншовик Білоусов керував Костянтинівсько-Горлівським комітетом РСДРП. Без дозволу Білоусова у робітничих селищах від Краматорської до Горлівки нічого революційного не ставалося. Нагадаю, що до 1917 меншовики та більшовики входили в одну партію. На Україні меншовики все тримали під контролем, ну а в Росіїї керували більшовики Леніна.
На початку 1907 року у селищі Дружківка відбулася подія, яка привернула увагу як робочого Донбасу, так і всієї Росії. 19 січня під час ранкової зміни робітники на одному з найбільших дружківських заводів (Торецькому металургійному?), припинили роботу та висунули вимогу визвати для переговорів директора заводу Реймона. Реймон не прийшов, бо він добре розумів що від нього будуть вимагати робітники. Реймон нещодавно сам звільнив 21 робітника, тому вислухувати вимоги повернути на роботу звільнених під загрозою зупинки виробництва він не хотів.
Адміністрація заводу прорахувала ситуацію наперед. Завод не був забезпечений заказами, тому звільнення 200 – 400 робітників з 2700 працюючих адміністрація і сама планувала. Тому загострення ситуації було на руку французькій адміністрації, як вони вважали. Вибух невдоволення виявить усіх революційно налаштованих робітників. Тому цих радикалів адміністрація планувала не тільки звільнити з роботи, але і вислати разом з родинами з селища.
Робочі загрози адміністрація проігнорувала. Забастовка перейшла у стадію гострого протистояння. Почалися арешти робітників. Селище Дружківка поступово почало заповнюватися військами та поліцією.
Але в руках у французів був козир, який повинен був вирішити конфлікт на їх користь. 8 лютого французький посол в Санкт-Петербурзі Бомпар вручив міністру іноземних справ Росії ноту. Аналогічне звернення отримав прем’єр-міністр Росії Столипін. «Пане міністр! Я отримав телеграму від п.Раймона, французького інженера, директора заводу в Дружківці, який доводить до мого відома наступні факти: завод ось тільки був закритий на протязі трьох тижнів, через страйк, розпочатий невеликою кількістю зачинщиків, і тепер робітники благають дирекцію розпочати знову роботи на заводі. Але дирекція вагається прийняти це рішення, бо звільнені робітники могли би загрожувати безпеці своїх товаришів і спровокувати новий страйк. П. Рамон просить мене наполягати на тому, щоб юзівському генерал-губернатору були послані особливі інструкції про те, щоби розраховані робітники були вислані з Дружківки та не могли завадити відкриттю заводу».
Скільки у зверненні французького директора брехні, а скільки підлоти можете порахувати і без мене. Серед 138 робітників було 21, які вже побудували у Дружківці свої хати. У звільнених було 173 дітей. Але влада почала діяти…
Діє і меншовик Білоусов. 6 лютого він отримує в Катеринославі посвідчення про свою перемогу на виборах до Держдуми Росії. 7 лютого проводить у Дружковці переговори з французами та владою на яких умовах буде владнано конфлікт. Дружківку покинуть тільки ті робітники, яких адміністрація заохотить до цього. Строк – до 12 лютого.
Безсилий після перемовин Білоусов сідає у потяг та їде до Костянтянтинівки. Директор Торецького заводу Раймон сідає в коляску та їде до своєї вілли. Але він не доїжджає. «Хтось», поліція так і не змогла його знайти, підходить до коляски майже впритул і розстрілює французьку підлоту. Від рани у голову 15 лютого невдаха зле і помирає. 19 лютого завод починає працювати. 20 лютого відкривається друга Державна Дума Росії. Білоусов приймає присягу та стає помітним депутатом.
Не забудьте, будь ласка, про те подароване робітниками Дзеркального дзеркало.
Наостанок цитата з поліцейського «розбору польотів» літа 1907: «Адміністрація бельгійського скляного заводу в Сантуринівці Бахмутського повіту, перед виборами в другу Думу, приймала всі заходи до того, щоб вибраним від робітників пройшов відомий надалі депутат соціал-демократ Білоусов, для чого видали йому посвідчення в тому, що він перебуває на заводі робітником, тоді, як цього не було, і він там грав роль якогось посередника між робітниками та адміністрацією».
Неведров у 1991 році написав, що Білоусов був видувальником. Брехня. Не мав він вже здоров’я дуть пляшку. Да і платити «звільненому голові комітету РСДРП (меншовиків)» рублів 400 було б накладно. А от зарплату приймальника пляшки рублів 30 платили. І проблем Костянтинівка у революцію 1905 – 1907 років не мала. Збройне повстання відбулося у Горлівці. А Костянтинівка червоним прапором помахала.
Вже сильно хворий у 1911 Білоусов вийшов з Олександрівського централу. Ось його лист Леніну: «Усольє Іркутського повіту. 29 липня 1911 року. Шановний товариш Ленін! Звертаюсь до Вас з проханням — надсилайте, будь ласка, на моє ім’я по одному примірнику «Робітничої газети» та інших партійних видань, що виходять та вже вийшли. Я закінчив термін ув’язнення на каторзі, із причини хвороби мене поселили в Усольї, у 18 верстах від Олек. в’язниці. Зв’язок з в’язницею я зберіг, бо товариші Анікін, Анісімов і Войтинський мешкають тепер за межами в’язниці, в так званій “Вільній команді”. Як для мене особисто, так і для них цікаво буде прочитати все, що відноситься до життя партії, особливо цікавим для нас, щоб отримати орган, який Ви редагуєте... Сподіваюся, коли виправлю своє здоров’я, то приступлю до роботи. Будь ласка — дайте пораду, с чого мені почать: чи залишитись тут і продовжувати працювати в міру моїх сил і розуміння або поїхати на час, щоб ознайомитися з партійним життям в центрі... З тов. привітом Григорій Білоусов».
Але це вже інша історія.
І.Бредіхін, Д. Чістов
Подяка директорові краєзнавчього музею Р.М. Карповій за надане фото.
