Українська інтелігенція зібралася в Донецьку на 4-й Всеукраїнській науково-практичної конференції, присвяченій 70-річчю поета Василя Стуса. У Донецький обласний академічний музикально-драматичний театр, аби вшанувати пам’ять правозахисника-шестидесятника, приїхали родичі поета, філологи, літературознавці і колишні політв’язні: народний депутат 4-х скликань, засновник Української Гельсінської Спілки Левко Лук’яненко, директор Інституту українознавства НАН України Петро Кононенко, відомий поет, громадський і політичний діяч Іван Драч, філолог і публіцист Василь Овсіенко, син Василя Стуса - кандидат філологічних наук і головний редактор журналу «Київська Русь» Дмитро Стус, сестра поета Марія Семенівна.
На прес-конференції, яку дали гості, дончанами було сказано, що наша область мало приділяє уваги популяризації життя і творчості цієї знакової постаті в українській історії і літературі 20-го століття. Не дивлячись на те, що в далекому 1990 року «Просвіта» прийняла рішення про відкриття пам’ятника Стусу у Донецьку і перейменування вулиці ката Постишева на ім’я Стуса, до сіх пір нічого не зроблено. Навіть, більш того, донецька міськрада прийняла цього року рішення з протестом проти, на їх думку, неправомірних дій Президента, що закликає прибрати радянську символіку з вулиць наших міст. У Донецьку встановлена лише меморіальна дошка В.Стусу і існує гімназія імені поета. Але, за словами ректора ДОННУ Володимира Шевченка, міська рада недавно виділила університету землю під створення парку імені Василя Стуса.
Донеччина для Стуса - друга батьківщина. Тут пройшли його дитинство і молодість, в Донецьку почалася його трудова дорога як педагога після закінчення Донецького державного педагогічного університету (тепер ДОННУ).
7 вересня 1972 р. його заарештували за антирадянську діяльність. Приводом для арешту стали написані поетом ще в армії строки: «Кубло бандитів, кагебістів, злодіїв та ґвалтівників у стольному засіли місті як партія більшовиків».
Після багатьох років табірних поневірянь В.Стус помер в ніч з 3 на 4 вересня 1984 року в тюремному карцері. Як відзначив однодумець поета Л.Лук’яненко: «Цей талановитий поет сам пішов у в’язницю, як на Голгофу за Україну».
Учасники урочистих заходів відзначали, що Стус на Донеччині не був самотній. Русифікована нині вкінець донецька земля в 60-70 роки дала Україні найбільш гідних людей - Олексу Тихого, Івана Дзюбу, Миколу Руденка, Івана Прінцевського, Івана Світличного, які за українську мову, незалежну Україну йшли на смерть, прокладали дорогу цілому поколінню. Вони формували свої ідеали не відповідно до вказівок партії, а відповідно до народних традицій і коріння.
На прес-конференції, яку дали гості, дончанами було сказано, що наша область мало приділяє уваги популяризації життя і творчості цієї знакової постаті в українській історії і літературі 20-го століття. Не дивлячись на те, що в далекому 1990 року «Просвіта» прийняла рішення про відкриття пам’ятника Стусу у Донецьку і перейменування вулиці ката Постишева на ім’я Стуса, до сіх пір нічого не зроблено. Навіть, більш того, донецька міськрада прийняла цього року рішення з протестом проти, на їх думку, неправомірних дій Президента, що закликає прибрати радянську символіку з вулиць наших міст. У Донецьку встановлена лише меморіальна дошка В.Стусу і існує гімназія імені поета. Але, за словами ректора ДОННУ Володимира Шевченка, міська рада недавно виділила університету землю під створення парку імені Василя Стуса.
На прес-конференції керівник Товариства ім. Олекси Тихого Є.Шаповал вручив усім учасникам видану ним брошуру «Хто такий Олекса Тихий?»
На думку голови Донецької ОДА Володимира Логвіненко, що виступив на конференції: «Довкола поглядів Василя Стуса завжди гостритимуться суперечки, оскільки цілеспрямовану, наполегливу і талановиту людину життя завжди випробовує з особливою силою».
Донеччина для Стуса - друга батьківщина. Тут пройшли його дитинство і молодість, в Донецьку почалася його трудова дорога як педагога після закінчення Донецького державного педагогічного університету (тепер ДОННУ).
7 вересня 1972 р. його заарештували за антирадянську діяльність. Приводом для арешту стали написані поетом ще в армії строки: «Кубло бандитів, кагебістів, злодіїв та ґвалтівників у стольному засіли місті як партія більшовиків».
Після багатьох років табірних поневірянь В.Стус помер в ніч з 3 на 4 вересня 1984 року в тюремному карцері. Як відзначив однодумець поета Л.Лук’яненко: «Цей талановитий поет сам пішов у в’язницю, як на Голгофу за Україну».
Учасники урочистих заходів відзначали, що Стус на Донеччині не був самотній. Русифікована нині вкінець донецька земля в 60-70 роки дала Україні найбільш гідних людей - Олексу Тихого, Івана Дзюбу, Миколу Руденка, Івана Прінцевського, Івана Світличного, які за українську мову, незалежну Україну йшли на смерть, прокладали дорогу цілому поколінню. Вони формували свої ідеали не відповідно до вказівок партії, а відповідно до народних традицій і коріння.
По матеріалах конференції В.Березін.
