Питання, яке ще не досліджене достатньо добре нашими краєзнавцями – заселення регіону Кривого Торця, тобто заселення тих земель, які складають в наш час сучасну Костянтинівку. Звернемося для початку до «Журнала генерал-фельдмаршала князя А.А. Прозоровского 1769 – 1776». У червні 1770 року Прозоровський був заступником командувача 2-ої російської армії. Він направив графові Чернишеву, військовому міністрові, опис Запорізьких вільностей. Цей меморандум, фактично розлоге розвідувальне донесення, вважають деякі історики, і послужив обгрунтуванням для ліквідації Запорізької Січі в 1775 році. Влітку 1775 р. той же Прозоровський під час заміщення Румянцева на посту командувача арміями на півдні Росії, наказав ген.-пор. Текелі ліквідовувати Запорізьку Січ, що той і виконав 5 червня. 3 серпня 1775 року був виданий сумнозвісний Указ Катерини II про знищення Запорізької Січі і самої назви — запорізькі козаки. У 1775 році Катерина II заборонила навіть пам’ять про славне військо запоріжське.
«1-е. Земля їх має положення нижче за Стару Лінію по обох сторонах Дніпра з привласненими в нинішню війну від Новоросійської губернії, в довжину від Бахмута до річки Буга — до 600, а завширшки від гирла Буга до Старої Української Лінії 350 верст».
Звертаємо увагу – для Прозоровського у меморандумі 1770 року землі Вольностей Запоріжських – «від Бахмуту». Він визнає, що російська фортеця Бахмут стоїть на запоріжських землях.
«9-е. …А нині оті Запоріжці мають людей всякого звання тисяч до ста, бо вони в війну, що донині триває знов населили і безупинно населяють тими, що втікають від служби і податі з Малоросії, з Новоросійської і Слобідської губернії по обох боках Дніпра до Старого і Нового Кондаків, проти Єлізаветградського і Молдавського полків попереду старої лінії і по річках Самарі, Орелі і по Кривому Торцю. Більше двадцяти тисяч дворів з людьми, якими людьми вони себе досить сильно посилили і в змозі поставить до війська тисяч п’ятнадцять кінноти та піших».
Звертаємо увагу – по Кривому Торцю запорожці «безупинно населяють» територію селянами-втікачами та військовими дезертирами.
«25-е. Коли ж встигли Запорожці забрати землі, і щоб стати для Новоросійської губернії близькими сусідами, то завели невпинну і, як за звичай, то щоденну сварку і лагодять великі розорення, грабують безперервно, відганяють худобу, умертвляють людей, палять селища і позбавляють хліборобства і єдино тільки для того, щоб люди до них переходили, а землю, на якій вони живуть, залишали пустою, щоб і землею їм надалі скористатися».
«26-е. Тепер запорожці поселяють на відібраних землях проти всієї Новоросійської губернії, почавши від Молдавського полку до річки Дінця та Слобідської губернії, проти Ізюму, Тору, а також і проти Бахмуту великі слободи, загороджують свої пусті землі, попереду яких лежать землі, тими селянами заселені, великі степні місця від Самари і від Кальміусу до Азовського моря, по річку Кінську. А від Єлисаветградського і Молдавського полків до Дніпра залишають пусті землі, в намірі, щоб тій пустій і не охопленій ними землі було завжди у них багато для зручності тієї, щоб було де в разі приховати їм що-небудь прийдеться».
Звертаємо увагу – в останні роки існування Запоріжської Січі козаки заселяють Кривий Торець якраз навпроти Бахмуту. Це наша майбутня Костянтинівка.
«27-е. Нині вони, коли затвердили свої межі, самовласно ведуть міністерію своїми проханнями про віддачу їм земель за їх Батиєвою грамотою (якою вони справжньої, як я чув, не мають, а користуються копією, отриманих Малоросійським Миргородським полком в містечку Сарочінцях від якогось старшини), щоб всю Єлізаветградську провінцію звести і їм віддати, а також землі від гирла річки Орелі по Донцю до донських селищ. В яку дачу входять міста Тор, Бахмут з обійстями, а також і Бахмутський гусарський полк. Готують же прохання і про залишення новозведених при річках Московці, Конській і Берді лінії, позаяк по ній робляться фортеці на їх землях і вони відчувають утиски і старанно дбають, щоб їхні кордони були з’єднані з Донським військом»
Звертаємо увагу — у 1770 році під час війни з Османською імперією запорожці «ведуть міністерію», тобто вимагають повернути собі землі навкруги фортець Тору (Слов‘янську) та Бахмуту до кордону з козаками донськими, яких на бахмутчині тоді вже 60 років не було.
«Наполеоновские войны» №54. 2013. Алехин П.: «Після придушення повстання отамана Кіндрата Булавіна Петро І стратив 7 тисяч козаків, кілька десятків козацьких містечок було спалено». Це ми для місцевих адептів «Рускава мира».
Донців на бахмутчині вирізали не бендерівці, а російські карателі. Є маса сучасної російської як наукової, так і попсової наукової продукції на цю тему. Треба знати матчасть!
Для авторів свідчення Прозоровського є вагомим доказом існування на території сучасної Котянтинівки запоріжських поселень. Однак бракує конкретних запоріжських документів, немає карт з часів Існування Вольностей Запоріжських.
Карти з‘являються у часи Слов‘яносербії з 1750-х років. До статі автори додають дві рукописні карти ХVIII сторіччя. На одній побачимо річку Кривий Торець, на лівобережній її частині так і зазначено: «Кривий Торець», це сторона запоріжська і на ній нема ніяких позначень. А на правобережній частині Кривого Торця кілька десятків позначень з надписом по-над ними: «Хутора бахмутских жителей».
Друга карта більш цікава – вона називається «(Карта?)…рот бывшаго генерал-маіора Депрерадовича». Підполковник австрійської армії Райко Депрерадовіч виїхав в Росію в 1752 р., був прийнятий на російську службу і отримав звання генерал-майора. Карта рукописна. На відміну від першої, ця карта має багато позначок. Надзвичайно багато «Хуторів бахмутських жителів». Вони розташовані по берегах річок навкруги міста Бахмут. Бахмут не входив у склад Слов‘яносербії, але з історії ми знаємо, що він був прикритий бікетами, шанцями і т.д. На карті ми бачимо захисну позицію навкруги Бахмуту. Тут чергуються два типи «Козачих караулів»: «бекетной Казачий Караул» і «отводной Казачий Караул». На території сучасної Костянтинівки два Казачих Караула. Поруч з річкою Грузською між сучасними районами міста «Червоний» та «Центральний Ринок» розташовувався «отводной», а трохи на південь був «бекетной Казачий Караул».
Відомо, що один з Депрерадовичів після війни 1768 – 1774 років виступив засновником села Новоселівка. Ми, нарешті, виходимо на ту Новоселівку, яка є сучасним районом міста Костянтинівки? Новоселівок багато…
17 червня 1812 р. Олександр І відновлює дію указу Катерини ІІ від 6 липня 1781 р. «Объ опредѣленіи переселяющимся въ Новороссійскій край казеннымъ крестьянамъ и казакамъ льготы …». А ще набагато раніше, 11 червня 1763 р., було оприлюднено Указ, який « ...ликвидировал преимущества, дарованные иностранным выходцам, и разрешил русским и украинцам селиться в любой части Северного Причерноморья. Все эти меры способствовали более быстрому и эффективному заселению Новой Сербии, Славяно-Сербии, да и других частей края.
Следует указать, что закон отнюдь не препятствовал заселению района иностранцами. Он лишь ликвидировал ряд необоснованных преимуществ, дарованных им, так как надежды на их массовый приток в Россию не подтвердились.» Як відомо, вже з 1764 по 1772 роках «повним ходом» йшла роздача земель у Єлізаветградській провінції: кількість дач — 288, загалом — 273068 десятин (близько 300 тис.га.). Але чи скористався хтось з Номікосових ціма можливостями.
Ми лише знаємо, що Номікосов придбав ці землі у бахмутського купця Четверикова. Ось про що пишуть у старих документах: “Д. Сантуриновка заселена около 1812 года помѣщикомъ Номикосовымъ, на землѣ купленной отъ Четверикова, крестьянами въ числѣ 20 семей, купленными у наслѣдников Каменскихъ, в Корочанскомъ уѣздѣ, Курской губер. По поводу переселенія крестьяне разсказываютъ, что прежде, чѣмъ переселиться, они приходили сюда для производства посѣва, постройка же хатъ производилась послѣ переселенія и шла съ весны до осени; все время, пока своихъ домовъ еще не было, жили въ 3 хатахъ (на мѣстѣ теперешней владѣльческой усадьбы) оставленныхъ прежнимъ владѣльцемъ земли. Обработка земли въ первый разъ была произведена сохами, такъ какъ плуговъ и воловъ крестьяне не имѣли. На помѣщика работали 3 дня въ недѣлю, при чемъ не воспрещалось высылать на барщину вмѣсто себя наемныхъ работниковъ. Землею крестьяне пользовались въ неограниченном количествѣ: “помѣщикъ укажет, бывало, лишь сторону, гдѣ должны косить сѣно, а мы, вмѣсто раздѣла между собою, захватимъ (каждый) по столько, что не видимъ и не слышимъ другъ друга, и косимъ сколько силы хватитъ”. При хорошихъ урожаяхъ того времени, крестьяне безбѣдно жили; многіе имѣли по двѣ пары воловъ, а неимущимъ, во время робочей поры, помѣщикъ давал своихъ воловъ на 1 — 2 дня; хлѣба было довольно, избытокъ его продавали и мѣняли на яблоки заѣзжимъ землякамъ изъ Курской губерніи. Такъ, почти безъ измѣненій жили до выхода изъ крѣпостной зависимости, по выходѣ-же на волю положеніе сразу ухудшилось. Способствовало этому переселеніе на новыя усадьбы, по договору съ помѣщикомъ, стѣсненіе въ земельныхъ угодьяхъ, уплата податей, отработокъ пятой части выкупа. Все это въ перые-же 2 — 3 года довело крестьян до такой нищеты, что большинство должны были продать почти весь скотъ и выйти изъ села не зароботки; нѣкоторые были наняты старостою работниками въ сосѣдния экономіи за уплату причитающихся съ нихъ повинностей. /Сборникъ статистическихъ сведений по Екатеринославской Губерніи. Том ІІ, ст. 45, 46/
І.Бредіхін, Ю.Шурубов
Частина друга. Далі буде.
