Карта називається «Карта підпринятих у 1736 році армією ЇЇ ІМПЕРАТОРСЬКОЮ ВЕЛИЧНІСТЮ проти турок і татар переможних військових дій між Доном та Дніпром та при цих ріках». У 1736 – 1739 роках російські війська під командуванням Мініха провели загалом переможну війну, яка була завершена підписанням Бєлградського мирного договору.
Карта 1736 року подає кордони між Російською державою та Туреччиною - ті, які існували напередодні війни. Згідно з ними територія сучасної Костянтинівки на річці Кривий Торець входила до складу Турецьких земель. Більше того – на карті є надпис, який пояснює, що відбувалося за турецького панування саме на теренах сучасної Костянтинівки: «Місця в яких ногайські татари вже 25 років кочовали». 25 – це значить ногайці тут хазяйнували з 1711 року.
Двома роками раніше перемога над шведською армією під Полтавою вивела Росію в ранг великих держав. Шведський король Карл XII з жменькою соратників втік до Туреччини. Петро І піддав розгрому також Запорожську Січ, бо гетьман Мазепа та частина запорожських козаків перейшли на бік шведів. Український історик Яворницький писав: «З 1709 по 1733 рік запорізькі козаки жили на землях татарських, спочатку в Олешках, за річками Конкою і Чайкою, з лівого боку Дніпра; а потім на кордоні російсько-татарських володінь, біля гирла ріки Кам'янки».
Саме ніщивна поразка Петра І на річці Прут пояснює таку конфігурацію турецько – російського кордону, який впритул підходив до фортеці Бахмут. Ця границя визначена Прутською мирною угодою 1711 року.
Хто такі ногайці? Ногайці – народ тюрко-татарського походження, залишки колись славетної Золотої Орди. У кінці ХVI сторіччя ногайці переселилися з Приволзського степу до Північного Причорномор’я, якому дали назву Мала Тартарія.
У кримського хана ногайська степова кавалерія була головною воєнною силою. Найкращі вершники, скоріш за все з родової знаті, складали охорону хана та отримували велику платню, а от рядові воїни йшли в бій першими, а платні не отримували взагалі. Награбована здобич – вся їх платня.
Ногайці були поганими магометанами, не дотримувалися посту та молитовних правил. Мулли не жили з ногайцями, бо не могли змиритися з їх занадто вільним відношенням до канонів ісламу. Але воїнами вони були вправними.
Про себе нагайці казали: «Так установив Бог. Він дав ногайцю колеса, а іншим народам ясла та плуги».
Запорожським казакам важко жилося під владою турецького султана. Вони просили у російського царя прощення та дозволу повернутися на свою землю. Пiсля повернення запорожцiв пiд протекторат Росiї у 1734 році i вiдновлення Нової Сiчi для них починається новий етап iснування. Вiн характеризується не лише активною участю запорожцiв у численних росiйсько-турецьких вiйнах, посиленням соцiального розшарування в середовищi козацтва i виникненням заколотiв на Сiчi, але й постiйною боротьбою запоріжських козакiв за збереження своїх "вольностей". Принциповою вiдмiннiстю Нової Сiчi вiд її попередникiв було те, що в межах її володiнь з'явились поселенцi некозацького стану. Спочатку це були поселенцi Української укріпленої лiнiї, котрi при сприяннi урядових осiб все глибше проникали в козацькi землi, а пiзнiше iноземнi колонiсти Нової Сербiї та Слов'яно Сербiї. Прикордоннi з Миргородським i Полтавським полками землi через поселення на них (у вiдсутнiсть запорожцiв до 1734 р.) посполитих цих полкiв фактично були вiдторгнутi вiд "Запоріжських Вольностей", що спричинило тривалiсуперечки мiж запорожцями i старшиною вказаних полкiв. Саме така ситуація склалася після розгрому повстання атамана Бахмутських солеварів Кондратія Булавіна. Станиці донських казаків на бахмутчині були вирізані царськими карателями. Запоріжське населення залишилося, але територія опинилася під прямим управлінням Москви.
Ось як втрату бахмутських земель Запоріжських Вольностей описує Яворницький: «Слідом за сербами Івана Хорвата (Откуртича) прийшли в Росію 1753 з Австро-Угорщини словьяносерби з Іваном Шевичем і Райком Депрерадовичем; вони зайняли північно-східні окраїни запорізьких степів і утворили тут так звану Слов'яно - Сербію з фортецею Бахмутом, яка отримала цю назву від річки Бахмут, притоки Сіверського Дінця.
Тоді від вольностей запорізьких козаків відійшов з одного боку, в північно-східному куті, шматок землі, обмежений ріками Сіверським Дінцем, Бахмутом і Луганню, а згодом – усі землі майже до верхів'я лівої притоки Дніпра Самари».
Про існування запорожських старожитностей на місці майбутньої Костянтинівки оприлюднив інформацію дружківський краєзнавець Володимир Качур у статті «Берега Торца как исконная Украина» у “Провінція” №42 від 15.10.2008 (32). Його розвідка базувалася на «Матеріалах для историко-статистическаго описанія Єкатеринославской Епархіи: Церкви и приходы прошедшаго ХVІІІ столетія», 1880 рік, церковного історика Ф.Макарьєвського. Ось цей текст: «Урочище Паршаковка, маетность Дружковка, на Торці, при Грузкой,—старожитное запорожское поселеніе. В старину здесь былъ пикетъ запорожскаго казачества, сторожевая станція его. Даже по перенесеніи Коша запорожскаго въ Алешки на поля татарскіе, на кочевиски агарянскія и после злочастнаго Прутскаго похода, когда вся эта местность оффиціально отошла подъ власть турецко-татарскую, въ Паршаковке и Дружковке сидело несколько престарелыхъ запорожцевъ,—куралесовъ, характерниковъ, харцызовъ, которые, находясь въ тайныхъ сношеніяхъ, въ секретныхъ сообщеніяхъ съ казаками Бахмутскими и Маяцкими, действіями своими страшно лякали, пугали, изумляли, поражали и стращали, появлявшуюся въ сей местности, турецко-татарскую орду. Въ годину лихолетья, въ 1768 и 1769 годахъ, запорожцы дружно отстояли и защитили свою Дружковку отъ всехъ нападеній и набеговъ агарянскихъ. После 1773 года къ Дружковскимъ запорожцамъ присоединилось несколько семействъ оседлаго народа малороссійской націи: житейскія выгоды и местныя удобства видимо влекли сюда православный народъ». Ця інформація в усьому співпадає з тим, що дає карта та дослідження інших фахових істориків.
Цілком оригінальну власну концепцію висунув наш земляк Віктор Трискіба. Ось, що він написав:
«Дід, по батьківській лінії Трискіба М.Й., росказував мені, що рід наш походить із запорожських козаків. Коли і як вони появилися у цих краях, він не знав. Свої пошуки я розпочав з «Історії запорожських козаків» знаного українського історика Д.І.Яворницького, де знайшов опис кордонів земель, які належалиЗапорожській Січі в 1772 году. Приводжу цитату: «…від гирла Береки до Теплинського лісу, який належить Святогірському монастирю, потім по Голой Долині до урочища Сіркова Могила, от этой могилы к Сухому Торцю на Сиркову плотину, от плотины к урочищу речки Клепан Бык, затем к Песочному броду на Кривом Торце и через верховья речки Крынки к Миусу.» Севернее этой границы были земли России, а южнее владения Запорожских казаков. Я обратил внимание на «…Песочный брод на Кривом Торце…». Мой товарищ-геолог, который занимался изучением речных систем, утверждает, что броды на реках суть образования весьма постоянные, они существуют веками на одном и том же месте. В подтверждение этому можно привести исторически известные Днепровские броды (Кременчугский , Мишуринский) или Изюмский на Северском Донце. А на Кривом Торце, насколько мне известно, был только один брод, где вода никогда не была выше колен. Это хорошо знают жители Новоселовки. Древние торговые пути пересекали реки в местах бродов. В этих же местах всегда были поселения, где жили люди, которые контролировали переправу. То есть с большой вероятностью можно утверждать, что поселение на этом месте существовало с древнейших времен. Позднее я нашел этому немало подтверждений.
В начале 80-х годов я два месяца жил в Киеве. С помощью друзей мне удалось порыться в библиотеке и архиве Государственного университета и Исторического музея. Мне показали материалы переписи Слободских полков в 1732 году. В 1701 году из Бахмутских, Торских и Маяцких казаков была создана Бахмутская казачья компания для охраны соляных промыслов. С 1721 года она подчинена Санкт-Петербургской Военной Коллегии, а в 1748 году на ее базе образован Бахмутский казачий полк. Полки слободских казаков входили в состав России и несли пограничную службу по Украинской линии, которая отделяла владения России от земель, принадлежащих Войску Запорожскому и татарам. В этих материалах кроме переписи слободских казаков указывались и некоторые поселения запорожцев, но отмечалось, что они не являются подданными России. В Переписи учитывались слободские «Торские» казаки, которые живут по реке Кривой Торец. Фамилии слободских казаков я не запомнил, только обратил внимание на то, что у них кроме фамилий указывалось и имя, а у запорожцев записаны только клички. Среди них были фамилии и имена четверых слободских казаков, которые жили при впадении в Тор речушки Грузской и несли сторожевую и таможенную службу на переправе Песчаный брод а также в Переписи указывалось, что на переправе со стороны Дикого Поля живут и исполняют службу запорожские казаки Берчак, Верещака, Скиба.
В свете сказанного хочу привести рассказ моей бабушки по матери, в девичестве Трискибы, по «сельскому-уличному» Берчачки. Бабуля моя, Анастасия Кузьминична была человеком уникальным. Прожила 92 года и жизнь свою делила на два периода: до революции – мирное время и после революции – советское время, полное горя и трагедий. Была бабушка глубоко верующим человеком, сейчас я таких не знаю. А главное, была любознательна, её интересовало всё вокруг. До конца жизни сохраняла память, которой могли бы позавидовать многие школьники. Её тоже интересовала история возникновения нашей фамилии. В молодости расспрашивала она своего деда, и он ей рассказал о своём прадеде. Был прадед из запорожских казаков и жил на том месте, где сейчас Новоселовка стоит. В те времена была война с татарами: погибло много народа; были сожжены жилища, многих татары полонили, хотели угнать в Крым. Наши прадеды - запорожцы и слободские казаки собрались в отряд и татар побили, освободили невольников, но когда домой вернулись, нашли сожженные жилища и трупы родных. Оставшиеся дома без мужиков казачьи жены, старики и дети сопротивлялись людоловам и были почти все перебиты, но в «полон» не сдались. У нашего предка уцелел только один сын. В бою погиб его побратим, у которого осталась в живых жена с двумя сыновьями. По казацким законам он взял её в жёны и усыновил детей. Звали его Скиба, но после того, как у него стало трое взрослых сыновей, их начали называть трое Скибов - Трискибы. Каждый стал у истока трех родовых линий Трискиб, живших в Новоселовке. Со временем родственные связи стерлись, и сейчас мы считаемся просто однофамильцами. Новоселовские старожилы ещё помнят, что Трискибы по линии моего прадеда Кузьмы Яковлевича, среди односельчан назывались ещё Берчаками потому, что он построил дом у Берчаковой кручи (обрыва) возле Песчаного брода. Ещё одна связь с переписью 1732 года.
Исходя из всего вышесказанного, берусь утверждать, что поселению запорожских казаков, из которого вырос город Константиновка, много сотен лет и находилось оно на месте нынешней Новосёловки возле древнего Песочного брода, да в этом можно убедиться, если внимательно изучить карту Екатеринославской губернии 1812 года».
Тож, якщо вірити Трискібі, в середині XVIII по річці Кривий Торець проходив кордон між російською Слов'яносербією і землями запорожських козаків. Що ми можемо добавити до розповіді В.І. Трискіби? Родинні спогади дають нам змогу прояснити записи церковного історика єпископа Феодосія Макар’євського.
По-перше, після вкрай невдалого Прутського походу 1711 року запорожці відходили під патронат Туреччини. Саме в цей час вони залишають лівобережжя Кривого Торця. І вимушено переселяються на нові місця. Їх бікети і зимівники займають слобідські люди та слов’яно-серби. На правобережжі також запорожці вимушено кидають обжиті місця. Але не всі. Деякі залишаються, и навіть вступають у тайні зносини з слобідськими козаками. До 1868 року запоріжські козаки повертаються і обживають район на правому березі навпроти річки Грузської. Там, де потім виникає село Новоселівка.
У залік первородству Новоселівки слід сказати і про вдалий вибір місцевого ландшафту для захисту від набігів кочівників. На це вказав місцевий краєзнавець Kornienko: «Село зі сходу захищено річкою Кривий Торець, північ і західну частину прикриває глибокими кручами річка Берестова. Глибока яруга в районі сучасної Сибірської (Засипана в 50 – 60 роки минулого століття промисловими відходами місцевих підприємств) теж слугувала захистком від вторгнення з південне – східного напрямку. Кращого місця для перших поселенців годі шукати.
Колись в СШ № 9 був маленький музей. В його експозиції красувались глиняні глечики доби явно до застосування гончарного верстата. Вони були віднайдені на схилах Сибірської у бік річки Кривий Торець».
P.S. Автори дякують київському підприємцю О.О.Сомкову за можливість користуватися його приватною колекцією географічних карт.
І.Бредіхін, Д.Чістов
