Особисто для мене, 11 квітня та 19 серпня 1968-го року, — як іржавий цвях у серці. І хай я був там рівно через 10 років після згаданих подій, але ж атмосфера не змінювалась.
Ненавиділи нас не менш, ніж у 68-му, вважали окупантами і катами демократії, хоча жили набагато краще, ніж люди у совку. Зате нас, як могли, ізолювали від правди, нахабно і підло брехали, що у совку ось-ось добудують комунізм і ми будемо жити як у бога за пазухою.
Навіть нову конституцію прийняли 7-го жовтня 1977-го року, яку назвали "конституцією перехідного періоду від соціалізму до комунізму", хоча першого не було взагалі, а другого не було б ніколи.
І завдяки саме аналізу подій, у яких особисто брав участь і бачив на власні очі, я зробив для себе важливі висновки. Що я є не інтернаціоналіст-миротворець, а нахабний, підлий та брехливий окупант, який заради своїх божевільних ідей окупував майже всю східну Європу.
Особисто я за це перед Богом покаявся. І не вважаю День відзнаки воїнів, які брали участь у міжнародних конфліктах, святом. Це ганьба СРСР, який справедливо називали "імперією зла", а Московія, як його правонаступниця, веде таку ж політику й зараз, не даючи людям жити так, як вони вважають за потрібне. Сподіваюсь, що такий режим приречений і його ганебний кінець неминучий. Повіримо у це!
Смерть окупантам!
Ігор Резенко, ветеран боротьби на Незалежність України, учасник АТО.
