«А проте: ми ще повернемось, бодай — ногами вперед, але: не мертві, але: не переможені, але: безсмертні».
Василь Стус.
19 листопада 1989 року з далекого Уралу в цинкових домовинах повернулися в Київ троє політв`язнів, правозахисників, які загинули в неволі мученицькою смертю в 1984‑1985 роках: Олекса Тихий, Юрій Литвин і Василь Стус. Велелюдна процесія з Софійського майдану до Байкового кладовища, перепоховання ще не реабілітованих «особливо небезпечних державних злочинців» стало великим кроком у нашому поступі до незалежності. Багато хто пробудився тоді до національного самоусвідомлення і став у лави борців за волю України. Цього року громадськість та держава відзначають цю вікопомну дату. «Провінція» присвячує цієй події уривок зі спогадів Левка Лук’яненко, практично їх сокамерника:
Василь Стус.
19 листопада 1989 року з далекого Уралу в цинкових домовинах повернулися в Київ троє політв`язнів, правозахисників, які загинули в неволі мученицькою смертю в 1984‑1985 роках: Олекса Тихий, Юрій Литвин і Василь Стус. Велелюдна процесія з Софійського майдану до Байкового кладовища, перепоховання ще не реабілітованих «особливо небезпечних державних злочинців» стало великим кроком у нашому поступі до незалежності. Багато хто пробудився тоді до національного самоусвідомлення і став у лави борців за волю України. Цього року громадськість та держава відзначають цю вікопомну дату. «Провінція» присвячує цієй події уривок зі спогадів Левка Лук’яненко, практично їх сокамерника:
Каждый май, в день гибели Олексы Тихого, делегация из Константиновки возлагает цветы на могилы Тихого, Стуса, Литвина.
«Рання пора 19 листопада, Софійський майдан — старовинний центр і серце України. Під’їжджають авта з трунами. Люди заповнили більше половини площі й зупинили авта. Вимагали дати труни на плечі людям. Влада не хотіла. Я пішов на переговори. КГБ і комуністичне керівництво, дозволивши крізь зуби перепоховання, хотіло тепер чимшвидше відвезти труни на цвинтар і хутчій закопати. «Ні! — уперлися чекісти. — Візьмете біля університету». Наказали рухатися тільки однією стороною вулиці. Ми стали лавою перед автами з трунами, щоб їх гальмувати, й повільно пішли по Володимирській вулиці. Попереду Олекса Миколишин з великим хрестом, кілька священиків, троє з портретами в рушниках Тихого, Стуса, Литвина, похилені жовто-блакитні прапори. Їх ще небагато, але міліція не сміє виривати їх з жалобно-урочистої процесії.
Кияни стоять на тротуарах і питають: «Що це? Кого везуть? Кого ховаєте?». Їм пояснювали: «Лицарів, що згинули за волю України ось теперечки в роках 80‑х». Вони здіймали шапки і приєднувалися до сумного ходу, і потік людей видовжувався й розширювався.
Зупинилися біля університету. Взяли труни, що за козацьким звичаєм були вкриті червоними китайками, з авт на плечі й рушили до пам’ятника Тарасу. Священики відчитали молитви, ми обійшли тричі Шевченка, кожного разу опускаючи труни додолу та доторкуючись землі, даючи можливість небіжчикам тричі вклонитися Великому Тарасові перед вічним поселенням на Байковому цвинтарі. На площі та прилеглих вулицях людей було вже тисяч сто. Із гучномовців линула сумна жалобна музика, а серця людей наповнювалися гнівом: «За що ви, кати України, замордували цих людей, ви — нелюди?!»
Процесія рушила до цвинтаря. Міліція відступила перед нечувано великим зібранням народу, потік заполонив усю вулицю, а люди все приєднувалися й приєднувалися. Вулиці ставали вузькими і потік захопив уже й тротуари. Хвоста демонстрації давно не видно було. Такого ще не бачив Київ, не бачили ми, не бачили наші комуністично‑кагебістські вороги.
О Боже, Василю, що лежиш у мене на плечі, Олексо, Юрку, встаньте, подивіться: весь Київ вас проводить! Тут вся Україна! О, Ненько рідна, ти оживаєш в цих серцях! Та чи не найкраща плата козакові за його лицарську боротьбу з ворогами отакий похорон! Ви щасливі. Ви щасливіші за тих, хто з такою ж щирістю любив Україну, але ще й досі лежить у холодних сибірських снігах.
Поставили труни біля глибоких ям. Повіви холодного осіннього вітру гасили час від часу свічки. Два великі хори поперемінно супроводжували службу Божу. Потім з десяток прощальних промов. Опустили труни. Перехрестилися. Я кинув першу грудку землі на труну. Вона глухо стукнула, немовби я постукав в Олексієві зачинені двері і сказав: «Прощавай, друже. Я прийду до тебе. Коли закінчу свій синівський обов’язок перед ненькою Україною і вичерпаю всі свої сили. Прийду спокійно, просто, немов переступлю поріг з подвір’я до вечірньої хати». Небо із сірого ставало чорне. Надходив пізній вечір. Живий людський потік посунув донизу і, виходячи на вулицю, розбивався на окремі потоки та невеличкі групки. Потоки поступово прискорювали ходу, зникаючи десь у глибинах великого вечірнього міста. Групки тихо гомоніли, передаючи одне одному почуття жалю за втратою та надію і радість зі зростання опору комуністичній диктатурі».
