В першій частині ми розбирали статтю великого друга Радянського Союзу французького письменника Ромена Роллана “Я стану на бік СРСР, хто б не був його ворог”. В СРСР таких добродіїв чекісти називали: “Корисними ідіотами”. Ромен Роллан загалом був пацифістом. Пацифіст виступає проти війни загалом, тому Роллан з початком першої світової війни поселився у Швейцарії. Надавав велику фінансову допомогу Червоному Хресту, не роблячи різниці між німецькими та французькими військовополоненими. Пацифістська позиція Роллана “над схваткою” принесла йому у 1915 році нобелівську премію по літературі.
Все непогано, але пацифізм Роллана не витримав перевірки реаліями ХХ сторіччя. У 1918 році закінчується перша світова війна, але мир настає хлипкий та нетривалий.
США, Великобританія, Франція версальським миром задоволені. Ці держави миролюбні. Навіть англійці погоджуються на небачене в світі роззброєння. Вони пускають під ніж десятки лінкорів, що поставить Британську імперію на межу виживання у 1940-1942 роках. Послідовно пацифістська Франція, якою вона стала після першої світової війни, будувала армію не для війни, а щоб запобігти війні. Армія Франції, як і її лінія Мажино, була розрахована лише на пасивну оборону, а не на наступ, а це завжди веде до поразки. Послідовно пацифістська Франція так виховала своє населення, що воно відмовилося битися при першій же поразці, і нація капітулювала перед Гітлером.
Письменник болісно переживав національну катастрофу, що спіткала Францію. Пацифісти зіграли на боці Гітлера. Може тому окупанти Роллана не чіпали. Свою справу для перемоги третього рейху над Францією “корисний ідіот” вже зробив. Німці лише забрали частину будинку Роллана для проживання своїх офіцерів. Письменник був у відчаї. Не те, щоб йому всерйоз загрожували репресії окупантів, які зневажливо поводилися з “генієм світового письменства”. Роллану жилося надзвичайно тяжко морально. Він не міг не розуміти своє блюзнірство. Лише “самовідданість” дружини, насправді радянського агента, врятувала його від голодної смерті.
Але крім країн, яких влаштовував післявоєнний версальський статус-кво, були інші, незадоволені результатами першої світової, фактично, першого раунду великої світової війни ХХ сторіччя. Англійці ще не закінчили скорочувати (нищити) свою морську міць, а Японія вже почала нове будівництво бойових кораблів, які виходили за рамки обмежень Вашингтонських угод. Мирні наміри Англії Японія сприйняла як слабкість і свої шанси на домінування в Китаї та у Азійсько-Тихоокеанському регіоні. В 1931 Японія починає війну проти Китаю. Так вважають не всі історики. Деякі вважають захоплення Маньчжурії лише епізодом, інцидентом (аналогію з Кримом відчуваєте? Хіба це війна?). Але в 1937 році починається війна вже не локально обмежена. Згодом вона переросте у світову із застосуванням ядерної зброї.
Що стосується Радянського Союзу, то саме в роки британського роззброєння тут розкручувалася мілітаристська істерика проти загрози британської агресії. Насправді, свою підготовку до перегляду світового версальсько-вашингтонського порядку, підготовку до продовження світової війни, СРСР вів під гаслами “колективізації”, “індустріалізації”, “культурної революції”. СРСР також був невдоволений результатами світової війни. Він вів звичайну для себе гібридну війну, втручаючись у внутрішньодержавні справи інших країн інструментами Комінтерну, під лозунгами світової пролетарської революції, захисту батьківщини соціалізму — СРСР. СРСР, виправляючи помилки Росії у війні 1914-1918 років, створив потужну військову машину, перетворивши до 1941 року всю країну у суцільний воєнний табір. Ціна підготовки до другого раунду світової війни (“будівництва соціалізму”) надзвичайна. Не тільки мільйони, а можливо більше 10 мільйонів загублених людей на етапі підготовки до війни. Будівництво якогось нелюдського суспільства, для якого війна є єдиним сенсом існування, єдиною причиною гордитися собою і зневажати тих, хто живе по-іншому. Війна — єдиний алгоритм існування сучасної Росії. З Росією дружать як із скаженою собакою, щоб тебе не покусала, а краще нацькувати її на ворога. Так Росія дружить з Ізраїлем та арабами, з Арменією та Азербайджаном, Путін дуже хоче дружити з Трампом проте всіх, а з любою країною світу проти “піндосов” і т.д.
Невдоволена версальською мирною угодою була і Німеччина, але про її невдоволеність, та наслідки після 1933 стільки написано, що аналіз агресивної політики Гітлера та його підготовка до продовження світової війни зайві. Італія та її фашистський лідер Мусоліні також в цьому переліку невдоволених.
Крім Ромена Роллана сторінки “Забою” 1931 року надавалися і іншим іноземним гостям. Вже у №1 надрукована стаття “Ви куєте гостру зброю проти світового капіталу”. У передмові до статті читач дізнається, що три учасники світової конференції пролетарських письменників — Мархвітца (Німеччина), Гідаш (Угорщина) й Ганді-Селям (Єгипет) відвідали Донбас, щоб ознайомитись із життям гірників Радянського Союзу. Товариш Ганді-Селяма з Єгипту нарис і написав, а для друку його перекладено з арабської.
Нічого цікавого араб не написав. Друзів СРСР чи пролетарських письменників спеціально підбирали та створювали для них умови найкращі, безкоштовно возили по спеціальних маршрутах, безкоштовно розважали та харчували. В 1933 такі “туристи” не помічали на Україні навіть голодомору. В СРСР книжки таких друзів СРСР друкувались масовими накладами з виплатами немаленьких гонорарів. Тому брехати по світу про щасливе життя в Країні Рад такі люди були зацікавлені, брехали не всі, але вистачало і “корисних дурнів”.
Ганді-Селям спочатку добряче розкритикував все, що діється у себе на батьківщині, а потім почав славити СРСР: “У Донбасі ми побачили іншу картину. Тут — фабзавучі, що творять нові, міцні кадри виробничників і суспільників. На одному з заводів Донбасу я дізнався, що 75% кваліфікованих робітників — учорашні чорнороби на будівлі цього заводу.
Скільки сили, здібності, творчої робітничої ініціятиви вмирає, гине в капіталістичнім світі, не знаходячи підтримки й допомоги! Я не помилюсь, коли скажу: п'ятирічка — це світовий плян зрушення людства до досконалости”.
Але нас зацікавить розповідь іноземного гостя про театральну виставу на Донбасі, яку він відвідав:
“Ми відвідали театр. Я досі не бачив нічого подібного.
— Скінчилася гра?
— Так.
— Кожен іде додому?
— Ні.
Глядач стає діяльним учасником однієї загальної справи. Після вистави починається диспут, у якому робітники виявляють своє ставлення до вистави.
Театр — дзеркало, що відбиває життя робітника. Якщо тінь не відповідає оригіналові, вони виправляють її.
Та хіба вони контролюють тільки театр, кіно? Вони контролюють усі галузі життя: інженерів, техніків, лікарів, учителів, літераторів і т.інш. Але іноді їм не вистачає знань у цім контролі. Були випадки, коли вони покладалися на деяких “спеців”, які опинилися в таборі ворогів і шкідників — це довір'я було, як довір'я миші до кішки.
Колективна воля робітників (міцніша) за всяку іншу волю. Ми чули скрізь на фабриці, копальні, заводі, в клюбі:
— П'ятирічку за чотири роки!
Це найгостріша зброя для тих, хто вагається, для людей, що заражені право-”лівацькими” ухилами, й страшне смертоносне знаряддя проти світового капіталізму.
Ми звертаємось до шахтарів Донбасу:
— Наші брати — робітники Донбасу!
Видобуток кожної тонни вугілля — це зайва куля в серце капіталізмові.
Кожен успіх у видобуткові вугілля — це успіх п'ятирічки, успіх соціялізму, успіх світової революції.”
У країні жорстока диктатура комуністичної партії та Йосипа Сталіна. А іноземець бачить диктатуру пролетаріату. Йому показують спеціально відібраних та підготованих активістів, спеціально відібрану виставу. Іноземець бачить народоправіє, “пряму демократію”. У переліку тих спектаклів, які грали театри у Донбасі, є п'єси по статтям Сталіна. Спочатку ви читаєте цю статтю у “Правді”, а ввечері актори театру її розігрують на сцені. А після цього глядачі разом з акторами обговорюють виставу. Підтримують тези товариша Сталіна. А спробуй не підтримати! “Боротися з шкідниками та ворогами? — Підтримуємо!”
“Дайош зустрічний план? — Підтримуємо!” Ну що ви скажете про такий театр?
Про справи театральні пише і Ник.П. “Під владою форми”:
“Створити свій революційний репертуар, насичений пафосом соціялістичного будівництва, протипоставити вульґарно-слащавій старій опереті бадьору політичну сатиру, що викриває нашого клясового ворога, б'є по наших хибах, виховати нового актора, бути водночас театром-школою — такі завдання, що стоять перед українською музичною комедією Донбасу.
Робота ця потребує великих зусиль і упертої праці.
Ми знаємо, що ще немає справді музичної радянської комедії. Окремі спроби були або надто невдалі (“Женихи”), або переспівували старі оперети (“Гра з Джокером”). Треба ламати не тільки зміст, але й форму, бо ж одне від другого не можна відокремити. Для української музичної комедії це особливо важливо, тому що вона тільки починає утворюватись, тому що тут особливо гостро відчувається брак репертуару, тому що не можна збиватись на трафарет, вироблений старою оперетою.
Отже, експеримент не заради експерименту, а експеримент заради справжнього радянського змісту.
А чи впорався ж із цим наш театр української музичної комедії Донбасу?
Ні”.
Не пасе задніх і Костянтинівка:
“1-й Державний театр руської драми вседонбасівського театресту вперше почав у грудні 1930 року свою роботу в Костянтинівці.
З перших вистав робітничий глядач назвав театр своїм, зрозумілим, відповідаючим вимогам сьогоднішнього дня.
Після Костянтинівки театр працював в Артемівському, Макіївці, де театр провадив роботу безпосередньо на виробництві, в гуртжитках. Диспути, бесіди, що їх організовував театр, ще більш притягнули до нього робітництво.
Тепер театр, закінчуючи роботу в Маріюполі, готує нові дві п'єси: В.Кіршона — “Хліб” та Б.Горбатова “Жажда”. П'єса “Жажда” “забойця” Б.Горбатова викликала жвавий обмін думок робітників театру, які чутливо віднеслися до цього твору молодого талановитого драматурга, як до п'єси, гострої своєю настановою.
Театром запрошено режисера Ф.С.Литвинова та художника Р.В.Распопова, що вже почали роботу над цими п'єсами”.
Російськомовний театр запрацював у Костянтинівці у 1930 році? Чи це був театр пересувний, загальнодонбасівський, а вже постійний театр у нашому місті створено у 1937 році?
В 1931 році можемо зафіксувати організаційну перемогу українізації на Донбасі:
“Постанова секретаріату ВУСПП (Всеукраїнської спілки пролетарських письменників і поетів).
ВУСПП творить свої місцеві організації за виробничим принципом. “Забой” в процесі спільної роботи з ВУСПП'ом органічно перетворився з окремої, ізольованої від цілого літературного пролетарського фронту України організації (Вседонецької спілки пролетарських письменників і поетів) на один із загонів ВУСПП, на його Донбасівську організацію.
Відтак “Забой” виріс у загально ВУСПП'івську систему масової роботи, брав і бере участь у призові ударників у літератури, що його проводить ВУСПП в погодженні з партійним керівництвом та профспілками. В цій роботі “Забою”, як у Донбасівській організації ВУСПП, об'єктивно траплялися помилки і хиби та нездорові тенденції протиставлення себе ВУСПП'ові, з другого боку траплялися помилки з боку окремих членів секретаріату ВУСПП, що виявилися у неправильному тлумаченню перетворення “Забою” в організацію ВУСПП як ліквідацію. Надалі взаємини уточнюються в такий спосіб: (...)
д) До редколегії журналу “Гарт” від Донбасівської організації ВУСПП-“Забой” уводиться тов. Гайворонський”.
В 1923 році у “Бахмуті” три російські літератори створюють “Забой”. Це абсолютний геній Евген Шварц. До речі, бахмутський єврей Шварц брав участь в «Льодовому поході» Корнілова, але під час бою отримав контузію, став непридатним для військової служби. Від наслідків травми Шварц страждав усе життя. Коли він помирає в 1958, то його знають переважно літератори. Але з роками його зірка сходить все вище: “Тінь”, “Казка про втрачений час”, “Убити дракона”, “Звичайне чудо”, “Снігова королева”, “Голий король”, “Червона шапочка”, фільми за його п'єсами стали класикою радянского кінематографа. Дизайнерське вирішення “Снігової королеви” — це соляні шахти Соледару. Другий — це друг рафінованого білогвардійця Шварца геніальний Микола Олейніков, донський казак, який одвоював громадянську іногородніми у Першій конній. Такої запеклої боротьби, як між безправними на Дону нащадками запорозьких казаків та царськими холуями дончаками не було ніде по російській імперії. В Ленінград Олейніков привозить з собою зошит, в який він виписував поетичні “залєпухи” та “нєскладухи” авторів “Забою”. Для нього вони будуть джерелом натхнення. Третій — Михайло Слонімський.
Тому спочатку “Забой” був російськомовним та пов'язаним з літературними колами Москви та Ленінграду. Автори російськомовного “Забою” — Бабель, Нєвєров, Гумілевський, Жаров, це класика радянської літератури 1920-х. Вже потім проходить українізація, але ще деякий час пролетарська література Донбасу неприкаяно зависає між Москвою та Харковом. І лише в 1931 український пролеткульт підпорядковує собі донбасівських письменників.
«Гарт» – щомісячний літературно-художній та критичний журнал Всеукраїнської спілки пролетарських письменників (ВУСПП), його центральний орган. До редколегії входили: Іван Микитенко, Володимир Сосюра, а з 1930 ще і костянтинівець Гайворонський. Це початок номенклатурного злету. Але репресії підступають все ближче.
В усякому разі тема Гайворонський і Сосюра чекає на дослідника.
И.Бредихин
