Місяць не курить "Bond", чи "Rothmans", "Парламент". Він не курить "Прилуки", чи що там іще штампує цигарки в нашій країні. Дим від його сигарет не насичений убивчим никотином. Він пливе сивими клубами по небу. Його несе вітер, запорошує ним зірки на темному нічному полотні. Клаптики білого, сизого від вічної втоми, запамороченого, сп'янілого власною розкішшю диму, розносить і колисає легенький, ледь чутний вітерець.
Місяць викурює кожен минаючий день. Викурює його, не лишаючи жодного променя на чистому, чорному небі, окрім проміння власної блідності та споконвічної втоми.
Він курить духмяні трави в степу й на луках.
Він курить мої думки- сумні й веселі. Усі. Він курить мої пісні. Все, як добрий тютюн, набите з горою в його люльку. Все, що лишив по собі минаючий день.
Він мовчить. Мовчки поглядає іноді, наче спідлоба, спід накурених хмар, наче в якомусь п'яному сні. Мугикає щось. Щось не по-нашому. Не можу розібрати. Не хочу навіть розбирати, що. Гидко та образливо.
Кожен здіймає очі в темне небо, щоби подивитися на його скроні, щоби з-за сивої куряви вигледіти обличчя, вдивитись у вічі. А він і не згляне. Вусом не моргне. Не поведе оком. Бо згірдний. Нещирий. Я боюся його.
Але, хоч його не розгледіти так, місяць усе ж має обличчя. По ньому розлита втома та байдужість. А подекуди навіть і тиха, тліюча злість.
Один раз зірки виглядають з чорного неба очей його приязно. І він сам, наче всміхається мені. У руці- срібна чаша, по вінця налита витриманим вином, аж чорним, як та сама ніч. Хочеться підійти й випити. Одним ривком можна осушити чашу. З вимушеної люб'язності небесного тіла зичливо всміхається мені й наче запрошує. Щиро, здається. Чи то так тільки хочеться мені?
Інший раз немовби відвертається від мене. Навіть небо чорне покрите туманами та опущене додолу. Жодної зіроньки з нього не виглядає. Зі сріблястого кухля виливає гидку отруту на самі плечі мої. І я п'ю її, мовчки. Ковток за ковтком підступають сльози та злість. А він сміється наді мною. Насміхається. Просто глузує. Чи знову ж таки, лише мені так здається.
Цей день згаяно, як і будь-який інший цього літа. Був, є та буде. І нехай.
А хіба ночі кращі? Сидить усе собі на небі сам на сам із зірковим пилом, блідий, як смерть, курить свої тумани, і навіть не згляне. Не торкнеться більш ніколи моєї руки.
А я буду співати під його зірками про несповненні мрії. Буду плакати під його зірками, згадуючи дні, які він із собою забрав, лишивши по собі небо. Чорне, як і його очі. І таке ж холодне й далеке.
Але ж я не астронавт і в небо дивлюся лише як художник дивиться на пишну та рум'яну натуршицю, навіть коли від неба того лишаються самі клаптики, а від побаченого важко дихати та німіє тіло.
Любава Ширкіна, студент Києво-Могилянській Академії
