«Пане і панове, вас вітає найстарший творчий колектив України з більш, ніж сторічною історією - Національна заслужена капела бандуристів України імені Георгія Майбороди», - почав ведучій концерт під назвою «О, УКРАЇНО! О, РІДНА НЕНЬКА!». Виступ відбувся у Костянтинівському Палаці культури та дозвілля 2 серпня в рамках туру (окрім нашого міста, ще 7 прифронтових населених пунктів) згідно Указу Президента «Про відзначення 30-ї річниці Незалежності України» та підтримки Міністерства культури та інформаційної політики України.
Відразу слово вітання сказав наш міський голова О.Азаров: «Певен, що засоби масової інформації донесуть про цей концерт, але головне не те, що буде в тексті, а що ви донесли нам серцями. Бо можна казати багато про любов до України, але треба розуміти, як сказав наш земляк Леонід Биков: «Всё уходящее, а музыка вечная!». Тому приємно що такий стародавній народний щипковий інструмент, про який згадано ще на фресці 11-го сторіччя у Святій Софії, буде звучати зараз тут, в нашій громаді, на Донеччині, на нашій українській землі! Саме це є свідчення, що ми пишаємося і нашою країною, і нашим історичним набуттям. Дякую, що завітали до нас, а глядачам бажаю зрозуміти всю багатовікову історію нашої держави, яка буде лунати в кожній ноті бандури - цього чарівного стародавнього українського інструменту…».
Останні слова потонули у бурних оплесках, які, практично, не замовкали до кінця дійства (зала, незважаючи на 1400 місць та спеку, була повна).
Виконувалися твори на слова Тараса Шевченко, доби УНР, про Симона Петлюру, Юрія Тютюнника, січових стрільців, по звірячому вбитого ще в 2000-м році рашистами у Львові композитора Ігоря Білозіра. Зворушливо звучала «Мам» Кузьми (Скрябіна). «Два кольори» співали разом з глядачами. Але, ясна річ, – головними були народні пісні, бо це ж БАНДУРА! Тому глядачі довго не відпускали зі сцени Сергія Захореця, який грав на старосвітській або народній бандурі (на який грали кобзарі). Але грали не тільки на бандурах, ми чули цимбали, тромбон, сопілки, та багато ще чого. Навіть якийсь незрозумілий циліндр, з якого вірьовкою витягували якесь «Йо-у-ех».
Ми слухали та з сумом згадували людину, яка з 1953 по 1972 р. на нашому пляшковому заводі була простим працівником, потім інженером, навіть начальником цеху, але кожну відпустку їздила по країні та збирала всю інформацію про кобзарів-бандуристів, а потім за свій кошт упорядкувала та видавала книги. Це Ренат Петрович Польовий. Він помер у 2008 році під Києвом, куди переїхав з Костянтинівці, але до смерті приїжджав у місто, яке стало йому рідним, зустрічався з друзями. Так би гарно йому було б опинитися на цьому концерті…
І раптом ведучий оголосив: «Наступний номер нашої програми ми хочемо присвятити РЕНАТУ ПОЛЬОВОМУ – письменнику, краєзнавцю, інженеру-винахіднику, але, перш за все меценату та досліднику бандурного мистецтва, що підтримував бандуристів та кобзарів у складні радянські часи. Двадцять років свого нелегкого життя він прожив у місті Костянтинівка…». По залі прокотився здивований вигук – хто це такий? Може ця зустріч дасть поштовх у шануванні в Костянтинівці пам’яті нашого видатного земляка.
«Ми раді, що, нарешті, приїхали до вас, бо ніколи тут не були, - сказав нашим читачам після концерту генеральний директор, художній керівник капели, народний артист України Юрій Курач. - Раді, що змогли показати маленьку частку наших програм – і народні, і патріотичні, і оркестрові номери. Публіка тут прекрасна. Але вона прекрасна скрізь. То повня дурня, що поділили нас на Схід та Захід! Той, хто любить свою землю, батьківський поріг, материнську колискову – той і є українцем. Ми раді, що люди прийшли і нас почули. Ми для цього й були створені 100 років тому за часів гетьмана Павла Скоропадського...».
Якщо ти, читач, дочитав до кінця цій звіт, то знайдеш тут і деяке незадоволення. Бо не вистачало не тільки Рената Польового. Не вистачало, того, що можна було зробити – запросити військових. Наша влада декларує, що взаємодія з військовими не може бути напрямком її роботи. Але чому? Ми вже неодноразово бачили, як органічно виглядають на таких заходах заповнені хлопцями з передової перші ряди головної зали нашого міста.
В.Березін.
