Як, ви ще не були на виставці цієї художниці у бібліотеці? А ще говорите, що любите Костянтинівку. Йдіть, подивіться ці картини, сповнені тонкого відчуття навколишнього середовища. Тим паче, що середовище це, перш за все — наше місто. Наталя Вікторівна Роспутько-Чеботарьова народилася у 1982 році в Костянтинівці, вчилася в наших школах на Правобережжі, на відмінно закінчила нашу школу мистецтв, закінчила Харківський державний педагогічний університет ім. Сковороди, де здобула спеціальність вчитель образотворчого мистецтва, та залишилась працювати художником-оформлювачем й досі. Одружена, має двох діток.
Ми прогулялися з Наталією Вікторівною містом та взяли у неї інтерв’ю.
— Як з'явилась ідея виставки?
— Ми з сестрою вже давно розмірковували, що варто в Костянтинівці провести виставку. Вона поспілкувалась з Тетяною Вікторівною, їй ця ідея сподобалась. Директорка бібліотеки Тетяна Володимирівна теж була не проти. Сумісними зусиллями ми цю ідею швидко змогли реалізувати, і вийшло дуже не погано.
Прийшло багато людей. Не дивлячись на те що її відкриття було в першій частині дня.
Картина Н.Роспутько «Школа № 27 влітку» (2018)
— Недарма бібліотека вважається культурною меккою.
— На зустрічі я розповіла що ця виставка особлива для мене. Тому що на ній було присутньо багато моїх рідних та близьких людей. І тема – «Рідний край», говорить сама за себе. Реалізацію виставки "Рідний край" я планувала ще з 2018 року. Лише 16 січня 2019 мені це вдалось.
Багато цікавились журналісти. Я задоволена тим як все пройшло.
Школа № 27 зараз (січень, 2020)
— Здається, що відчуття Костянтинівки у Вас дещо своєрідне.
— Так, у мене на наше місто свій погляд. Костянтинівку я бачу невеличким європейським містечком, сповненим світла, з приємними будиночками та добрими людьми. Це мої дитячі враження, скоріш за все, пов'язані з казками Андерсена.
— А як прийшла тема «будиночки»?
— Я завжди помічала багато краси навколо, але не могла це передати, оскільки використовувала у творчості графічні засоби виразності, мені цього було не достатньо. Але в живописі це можливо. З 2017 року я почала працювати в техніці «олійний живопис». Чим більше я працювала в цій техніці, тим цікавішими для мене ставали старовинні будинки як об'єкти для зображення. Це щось більше, ніж будівлі. Вони для мене живі, зберігачі історії, енергетики людей, які там жили. Як художник я вважаю їх гарними. В них є і композиція, і колір, і настрій. Вони ближче до природності, ніж сучасна архітектура, дуже гармонійні з навколишнім світом. Старовинна архітектура за колоритом ближче до класичного живопису, який ми бачимо в музеях. Це теж мені в них подобається.
— А чому саме костянтинівські будинки?
— Це дещо містична історія. Я вже давно не живу в Костянтинівці. Але весь цей час, я часто бачила уві снах свою 27 школу, різні історії з нею пов'язані. Почала її малювати. Під час цієї роботи, знаходила багато цікавих, мальовничих ракурсів. Ці високі тополі поруч з жовтими стінами дуже ніжно та романтично виглядали. Такі пейзажі мають свій неповторний характер. Це була та рідкісна гармонія намальованого з реальністю. Я трохи, знаю її історію, вона одно із найстаріших будівель в місті. Не очікувала що у 19-м її зруйнують на цеглу… Було важко.
Зараз я спокійна що зробила цю серію картин. Це обов'язково було зробити. Сумно, втрачаємо таку красу, душу Костянтинівки…
— Дякую Вам. Напевно, як і про померлих людей, о домах можна сказати, що вони живі, поки живуть в нашій пам'яті.
— На жаль, більшість городян сприймають Костянтинівку, як індустріальне місто. У нас до неї довгий час було споживче відношення. Без поваги. Є, звісно, люди, які не байдужі, але їх меншість.
— Ви окреслили проблеми. А тепер назвіть пути їх рішення.
— Я як мисткиня звертаю на це увагу. Показую речі з іншого ракурсу – дивиться, які гарні будинки, місто. Можливо, хтось побачить мої роботи й погодиться зі мною, так, і справді це доволі гарно. Особливо сподіваюсь на керівних, які не байдужі... Все, що я малюю йде від серця, так же в серце і потрапляє, як в ціль. Тут не треба аналізувати. Щось іде несвідомо від людини до людини й впливає на неї. Звертайте на це більше уваги. Можна, звісно, знайти ентузіастів, зібрати людей, хоча прибрати навколо цих будиночків. Але навряд чи це допоможе.
— Але розв'язувати проблеми зовнішнього вигляду міста не мають лише робітники комунального хазяйства! А де люди мистецтва? Може, із таких, як Ви, створити Раду?
— Такі особистості добрий каталізатор ідей. Своєю творчістю вони здатні надихати. Але цього не достатньо для глобальних змін.
Приєднатись мають більш наближені до матеріального світу, пов'язанні з бізнесом та фінансами. Творчі люди вже донесуть цю інформацію іншим, як найкраще. Як це і було в усі часи.
— Ми зараз опинились на перехресті. Через город проходить багато людей. Можливо є сенс мати свою художню галерею, арт-центр?
— І залучити наших земляків! Є серед них серйозні, впливові. Вони є по всій Україні та світу. До речі, непогано було б проводити виставки в будівлі, де ми спілкуємось – колишнього універмагу «Україна». Я пам'ятаю виставку великих та якісних фото візита Папи Римського Іоанна Павла-II в Україну. Мені ідея виставкової зали в цьому приміщенні здалася дуже чудовою.
До 14 лютого ви ще зможете побачити її картини в бібліотеці. Щодо будівлі універмагу “Україна”, то її власник О.Меланченко вже купив картину Н.Роспутько, як раз з зображенням души міста — світлим заводським будиночком. Олександр Іванович обіцяв подумати про організацію в “Україні” виставки не тільки робіт цієї художниці, але й, взагалі, всього образотворчого мистецтва про Костянтинівку. І перша робота до неї вже є!
Розмовляв В.Березін.
