Донеччина невичерпана своєю багатогранністю. Тому відкриваємо її знову та знову. Вперше відкривається не трудова, антиекологічна, окупована чи деокупована, а КАЗКОВА ДОНЕЧЧИНА. Тут мова йде про казкарів, які мали чи мають відношення до нашого краю. Іноді умовних, іноді конкретних, але точно неймовірних та дивовижних. Автор займається цією темою багато років, тому спирається, перш за все, на особисті спогади та спостереження. А також на роботу місцевих працівників культури. Головне – на самі казки, які нам всім треба знати, щоб було що розповідати дітям, щоб стати сильніше.
Казкова мапа Донеччини. Зображення згенероване штучним інтелектом.
Десь році у 18-му, коли з обласної адміністрації скрізь по громадах Донеччини дали команду створювати свій культурний український простір, Костянтинівське управління культури повезло до ОДА простір пошани працівникам сільського господарства під назвою «Хліб — всьому голова». Їх «послали», сказали, що в індустріальній громаді не може бути простір – Свято врожаю. Вони переробили матеріали та повезли простір, якій буде базуватися на цирковому мистецтві, бо Костянтинівка має давні циркові традиції та відома у всьому світі, по династії неймовірних акробатів Маків. Їх знову «послали» — вказали на Покровськ, що розробив простір по «Щедрику» та Леонтовичу, Званівку – простір який створювався навколо неймовірних автентичних вертепів.
«Йдіть до Березіна, він щось вигадає», - сказали нашим культпрацівникам і вони прийшли до мене. «Стоп, - відразу відповів я. - Але вони не праві! Я погоджуюся з вами – треба цирковий культпростір. І щоб головним атракціоном було «Дресировані сепари»! Щоб ви та ваші ватні браття стрибали через багаття з тумбу на тумбу, а ми будемо вас щьолкати батогами!»... Ці люди звикли, коли над ними знущаються бандюки януковища (особливо на виборах), тому легко перенесли мою іронію, та сльозно просили допомогти. Я взяв паузу до завтрашнього ранку, і вже через п’ять хвилин, коли ми знову зібралися, запропонував зробити культурним простором наших казкарів та їх казки. Вони зацікавилися та підтримали мою ідею.
По-перше, чому Костянтинівка? Тому що ми разом з освітою та культурою відкрили тут фактично забороненого неймовірного казкаря – Василя Гайворонського. Його «Заячий пастух» (вийшов друком на Заході, але тут я зробив невеличкий тираж власним коштом) — просто дивовижна казка для дітей старшого шкільного віку – про хлопчика-сироту, який подорожував Україною та ставав справжнім українцем. Василь Андрійович - представник Розстріляного Відродження, якому вдалося зберегтися, займатися українською справою під час німецької окупації та продовжувати творити в Штатах. Ми робили в Костянтинівці читання по його творам, школярі ставили сценки з «Заячого пастуха».
Також ми відкрили поета-казкаря Юрія Ряста, який помер у 2014-му (не витримало серце, коли переживав за Майдан). Дуже поважна людина в колах київських митців. Дехто з відомих літераторів, журналістів вважають його своїм вчителем. По його дитячих віршах, на його малій батьківщині — Іванопіллі, ми також робили читання.
Це були казкові часи і реальне відродження України на наших теренах.
А ще, знаєте який пам’ятник я пропонував поставити замість леніна в Бахмуті? Не повірите – Козі Дерезі! Так, тут в 1916-1918 роках жила авторка цієї, та багатьох інших казок Дніпрова Чайка. Вона мешкала неподалік міста – в сім’ї доньки, в мальовничому маєтку примістя Ступки.
Знаєте, але я б пішов далі – аж до самої... «ВЕЛЕСОВОЇ КНИГИ». Чому б нам з вами на неї не «замахнутися»? І хоч наші новоязичники, рідновірівці її вважають справжньою, але практично весь науковий світ визнав, що це «казка». Тобто літературний міф, суміш різних старо-слов’янських легенд та сказань. І персонажі тут казкові, міфологічні – Птиця-блискавка, Матір Слава, Триглав, Сварог, Перун, Світовид, Криворіг та інші. Але головне для нас, що автор, чи, навіть, той хто знайшов фотографії з дощечок «Велесової книги» – наш земляк, який народився та виріс в Бахмуті – Юрій Миролюбов! Його мати була з роду кошового отамана Війська Запорозького Тараса Трясило і виріс він в атмосфері народного фольклору, пісень та казок.
А тепер давайте повернемося до 20-го сторіччя і ще до одного (як і Дніпрова Чайка) хрестоматійного українського казкаря, який жив в селі, що мало назву на честь засновника запорожця Щербини (Щербинівка – зараз Торець) та їздив в ще один населений пункт, названий по запорожцю – Гришине (зараз Покровськ). І їздив він до свого друга - нашого музикального казкаря, автора абсолютно новорічно-казкового «Щедрика» Миколи Леонтовича. Ім’я цього казкаря – Степан Васильченко. В нього є декілька казок, але треба обов’язково згадати ту, яку він написав у 1919 році – по замовленню самого Сімона Петлюри: «Казка про Ось та Ась». Вона про війну з москалями, як в охайну хату українця Ось увірвався москаль Ась і сказав – «Тут все (в т.ч. дружина) моє!». Ми, до речі, ніяк не проб’ємо перевидання цього вбивчого твору. У нас є гранки – може хтось допоможе? Постанову по цій казці перед повномасштабкою нам в Краматорськ привіз відомий Львівський театр «І люди. І ляльки». Це була непересічна подія, яка поєднала в собі всю нашу історію і всю нашу географію. Тоді тільки дембельнувся з АТО директор театру, фантастична людина — Олексій Кравчук, який знову повернувся до прифронтової зони, куди привіз цей спектакль.
Але на цьому казки та львівські театри не закінчуються.
В листопаді 2018 року до нас, на Донеччину (я бачив в Костянтинівці та в Краматорську), Перший львівський театр для дітей та юнацтва привіз сюрреалістичну виставу в бродвеєвсьокму стилі «ДЖАЛАПІТА». Це було в рамках Східноукраїнського літературно-мистецького фестивалю «Кальміюс». А нічого, що авторка цього твору, цієї казки наша – народилася в Донецьку – грандіозна Емма Андієвська! Це казкарка так казкарка – написала 18 казок-притч, таких як «Говорюща риба», «Казка про яян» та інші. Нещодавно їй виповнилося 95 років (дай Боже многая літа нашій землячці) і вона зустрілася з земляками та дала інтерв’ю – що все життя боролася за українську мову і буде боротися до кінця!
Раз вже згадали «Кальміюс» (ми так вдячні за нього організаторам, особливо, як ми її називаємо — Королеві Галичини – Тетяні Пилипець), то згадаємо і нашу кровоточиву рану, нашу біль – Володю Вакуленко. Він був переможцем цього конкурсу, а потім в його журі. Його так і називають – дитячий письменник (хоча є й дорослі романи та вірші). Головне – він, може й умовно, але казкар, бо його грайлива та весела віршована «Татусева книга» (писав для свого сина) в казковому стилі. Вона постійно перевидається та має попит. Я брав у нього на «Кальміюсі» інтерв’ю та питав про майбутнє. Він (учасник АТО) сказав, що війна закінчиться тоді, коли Росія розпадеться. В березні 2022-го року рашисти його по звірячому закатували на його рідній Харківщині. Тоді, запитаєте ви, – яке відношення він має, окрім «Кальміюсу», до Донеччини? Безпосередньо – в 2007-2008 роках він працював на будівництвах в Костянтинівці. І ходив на Літературне об’єднання при Центральній бібліотеці. Де я з ним і познайомився. Він читав свої патріотичні українські вірші (збереглися на сайті бібліотеки). Навіть на своїй книзі, яку він мені порадував, Володя написав «В пам’ять про початок моєї творчості в Костянтинівці...».
В 2023-му році, коли про трагедію його вбивства говорив увесь світ, під час деколонізації та перейменування, коли було видно, що вулицю Вакуленко наші «ригі прокатять», я запропонував надати ім’я Центральній бібліотеці Володимира Вакуленко. Але керівництво бібліотеки проігнорувало цю пропозицію. Ясна річ – «ригі колишніми не бувають». Бо директорка була депутатом від партії регіонів, голосувала щоб провести той «референдум», а потім пішла в опзж, щоб бути у «корита». Немає їм прощення, і ніколи не буде! Отака у нас місцева «українська культура».
Але в мене є ще одна така біль – Галина Гордасевич. Нещодавно помер її син Богдан, теж літератор, що займався популяризацією творчості мами. Галина Леонидівна написала декілька чудових творів для дітей. Самі відомі - «Казка про Сонце і його синів – променів», «Казка про хлопчика Ромчика і трьох чарівних коників». А її віршована «Легенда про заснування Києва» - про Кия, Щека, Хорива та Либідь стилістично – історична казка. Вона народилася та похована в Кременці на Тернопільщині. Пройшла політичні репресії, радянські тюрми та табори. З 1954 до 1990-го жила в Донецьку, де організовувала та брала участь в українському русі. В минулому році їй було б 90, тому я запропонував Тернопільській ОДА зробити той рік роком Гордасевич – ігнор, як на Донеччині з Вакуленко. Нічого – будемо лупати цю скелю.
Ми ще повернемося до УКРАЇНОМОВНИХ казкарів Донеччини, але я, все ж таки хочу згадати тих, хто писав російською. І це були не якісь графомани, а потужні фігури в світовій культурі.
Як не згадати «Жабку-мандрівницю» Всеволода Гаршина, що народився на теренах сучасної Званівської бойко-лемківської громади. Цю казку видають та перевидають й зараз (останній раз – видавництво «Пегас», 2021 рік). Але й гаршинські «Attalea Princeps», «Казка про жабу та троянду» - увійшли в твори для дітей всього світу. А моя улюблена казка — «То, чого не було» — прочитайте, це ж абсолютний посібник з deep ecology: тут збирається справжня рада живих істот та розмірковує – що для них є сенс життя. А потім приходить людина і давить та розганяє тварин. Ми переклали цю казку англійською, робили постановку та возили її на батьківщину Гаршина в Предтечине на Гаршинські читання.
Як не дивно – до казкарів Донеччини, на мою думку, треба додати людину, яку точно знають у всьому світі. Сам композитор Скорик ставив його в один ряд з Бетховеном та Моцартом. Це — Сергій Прокоф’єв, що також наш – Сонцівка під Покровськом. «Петрик та вовк» — всесвітньо відома симфонічна казка. У ній кожен персонаж озвучений певним музичним інструментом (наприклад, пташка – флейта, качка – гобой, вовк – валторни), що допомагає дітям знайомитися з оркестром. Але й музичний твір, який має відношення до нашого краю — «Скіфські сюїти» — також казка, де діють міфологічні персонажі — символ краси та життя Ала, добрий бог Сонця Велес (бачите – його згадує це вже другий донеччанин:), злий та коварний Чужбог, скіфський богатир і воїн Лоллий.
Сонцівка - батьківщина Сергія Прокоф'єва. 2024 рік, фото - М.Разпутько.
А тепер приготуйтеся – щоб не впасти зі стільця. Яке відношення має казка «Снігова королева» до Донеччини? Так, це більше має відношення до тих, хто бачив ще радянський такий фільм та мультфільм. Але ж казку цю та сценарій написав відомий казкар Євген Шварц. А ви знаєте, що в його щоденниках є згадка, що коли він описував Крижаний Палац Снігової королеви, то згадував підземні соляні шахти прибахмуття, на яких його батьки працювали фельдшерами! Вражаючий факт. Він працював в 20-х роках минулого сторіччя фейлетоністом в Бахмуті в газеті «Кочегарка».
«Лікар Айболить», «Попелюшка», «Червона шапочка», «Звичайне диво», «Казка про хороброго солдата», «Казка про втрачений час», «Голий король» - його рук справа. А мій улюблений антирашистський фільм «Вбити дракона» - просто супер!
Я б ще хотів згадати людину, яка народилася в 1928-му в Маріуполі, закінчила Київський педагогічний інститут, а потім стала автором казок та сценаріїв мультфільмів: «Чіполліно», «Бабушкін козлік», «Чому у кульбаби товсті щоки», «Злісний розтрощувач яєць», «Вчені казки» та інших. Це Фелікс Крівін, який помер в 2016-му в Ізраїлі, де жив останні 20 років. Зараз можна купити його казки, видані українською видавництвом «Казкаукр» «Дерево і горобець». До речі, у 1955 році письменник переїхав до Ужгорода, де працював редактором Закарпатського обласного видавництва. Місяць тому нашому земляку відкрили в цьому обласному центрі пам’ятну табличку. Особливо мені подобається його казка-притча «Коли я був тарпаном» - про життя в степу диких коней, які ніколи не приручалися і які вважають головною метою свого життя – СВОБОДУ. Тарпани – родичі наших бахматів, які водилися в Дикому полі і по яких за однією з версій була названа річка Бахмут, а потім і місто.
Іван Костиря, хоч і народився на Дніпропетровщині, але практично все життя провів на Донеччині – Горлівка, Донецьк, в якому у 2003-му році помер та похований. Він хоч і писав російською, але наприкінці 1990-х намагався перейти на українську у своїй творчості: «Намагаюся перейти на українську мову. Важко… але мушу, маю стати прикладом для молодих. Не хочу, щоб вони повторили мою помилку…». Останні роки життя писав казки, легенди, сказання. Одна із самих популярних – «Казка про сонячних братів». «Думи про Донбас», «Слово о Донецьком крає», «Думи про Дике Поле», «Думи про Донецький кряж», «Дума про Святі Гори» - письменник мовою легенд, переказів, оповідок розповідає про Донецьку землю, її природу, минуле й сучасне, людей.
Відома сучасна письменниця, ілюстраторка та сценаристка, викладачка кінодраматургії Іре́н Роздобу́дько народилася в Донецьку. Закінчила журфак Київського нацуніверситету, працювала в Донецьку журналістом. З 1988 року живе та творить у Києві. Написала кілька чудових казок, казок-повістей та збірок для дітей і підлітків. Серед найвідоміших — пригодницька повість-казка «Пригоди на острові Клаварен». Її «Ляказочки» — збірка легких і кумедних «жахастиків» для дітей про незвичних створінь, які допомагають малечі перебороти свої страхи (наприклад, «Лякачка про булочку», «Лякачка про тінь», «Лякачка про рибу»). «Казка для кота Лукойє» — фантазія на тему дитинства Ганса Крістіана Андерсена. «Коли оживають ляльки» — чарівна історія про таємничий світ іграшок.
До речі, Ірен Віталіївна с зацікавленістю підтримала створення в Костянтинівці культурного простору «Казкарі Донеччини». Я вийшов на неї та розказав про нашу ідею – письменниця не тільки гарно нас зрозуміла, але й погодилася приїжджати на заходи. Мало цього – ми обговорили проведення в рамках культурного простору Фестивалю «КАЗКОВА ДОНЕЧЧИНА». На якому б діти представляли сценки з казок донецьких казкарів. Донецька казкарка погодилася головувати в конкурсному журі. Це б гарно лягло в мережу фестивалів нашого регіону – від «Кальміюсу» до Смолянського кулішу (Олександро-Калинового), Званівських вертепів, а також Олексиних (по О.Тихому) та Рястовських читань.
Всі ми чули про страшну подію в окупованій Оленівці Волновахського району – фактично масове вбивство українських полонених вояків в місцевій колонії. Селище засноване у 1840 році переселенцями з Полтавської і Харківської губерній. Можливо тому там народився україномовний дитячий поет, гуморист, перекладач та пісняр Григорій Пилипович Бойко, Грицько Бойко - (роки життя 1923–1978). Він написав чудові п'єси-казки: «Космічна подорож», «Про Андрійка і Терпця». Відомі дитячі книжки та герої: «Хлопчик Ох», «Билиці дяді Гриця», «Про дідуся Тараса», «Бруднуля», «Ґава-роззява». За життя видав майже 100 книжок для дітей, загальний тираж яких перевищував 20 мільйонів примірників.
Відомий сучасний український сценарист, режисер, актор Олекса Росич народився 1975 року в Донецьку, закінчив Макіївське медичне училище, потім Київський театральний інститут ім. Карпенка-Карого. Але він писав для дітей казки і друкував їх - “Кицька помаранчова”, “Соняшкові діти”, "Отто – Принц Львівський", "Джовані Трапатоні".
Сумна новини прийшла нещодавно з Америки – 2 червня цього року там помер Валерій Федорович Гужва (народився 31 липня 1936, селище Постишеве, тепер м. Покровськ Донецької області). Український письменник, поет, прозаїк, публіцист, журналіст. Голова спілки журналістів Донеччини, редактор «Слова «просвіти» Ігор Зоц відгукнувся смертю колеги: «До свого 90 ДН не дожив 58 днів. Створив і видав багацько книжок. Шляхетний був письменник і мій брат. Народився на Донеччині, бо там працював деякий час його батько, це був короткий період до війни. Середню школу скінчив киянином і в творчості був поетом міста. Одна з перших збірок так і називалась – «Місто»...
Якщо в Бахмуті треба ставити пам'ятник Козі-Дерезі, бо там мешкала авторка Дніпрова Чайка, то в Покровську - Котигорошку, бо тут народився автор сценарію до цього українського мультфільму. Окрім «Котигорошку» в 1970 році, Гужва в 1985 році написав та видав казку «Пригоди бувалого солдата». Додаємо до казкарів Донеччини. Світла пам'ять.
Зараз на полицях всього Львову можна побачити яскраві віршовані казки для дітей молодшого віку. Незвичайне прізвище автора легко запам’ятовується – Зімба. Всі його тут знають, як автора серії казок “Веселі пригоди Бровка та Мурчика”. До неї увійшли з два десятки книжечок про пригоди песика та котика. Так Олександр Іванович Зімба живе у Львові з 1964 року, тут закінчив інституті фізичної культури, став відомим спортсменом, заслуженим тренером України з важкої атлетики, потім казкарем. Але народилася ця непересічна людина у 1946 році та виросла у Слов’янську!
Тепер я хочу розказати про двох своїх гарних друзів-горлівчан, з якими я познайомився та подружився задовго до 2014-го року, коли насичена українською історією, коріннями, людьми Горлівка була захоплена всілякими бєзлерами та іншими рашистами. Про горлівчан – казкарів.
Перший – Ми-Коло (як він любить себе називати) Джміль – Миколай Олександрович Сергієнко. Це, перш за все, український поет, який читав свої вірші на Майдані в 2014-му (особливо щемливо це було, коли внизу лежали щойно вбиті Герої Небесної Сотні). «Долоні Сонця», «Джерело істини», «Коло» - його поетичні збірки, на мою думку, духовно-пісенної поезії. Тому що його вірші, особливе коли він сам їх читає – це музика українського слова, яка тебе обіймає, підіймає та уносить кудись туди – на вершини людяності, любові. А ось остання його, як він її назвав поема-легенда «Аттіла, або Благовіст Любові» (роки написання 2012-2017, місце – Одрадівка – під буремним горлівським Зайцевим). Дія поеми (десь наш край поміж річками Бахмат, Кодема, Криниці) особисто для мене є Казкою, тому я додаю Миколу до казкарів Донеччини. І хоча він сам пише:
Твір перед вами – читайте, будь ласка!
Твір – не легенда й, тим паче, не казка...
Твір цей – ледь чутий в душі предків гомін.
Генної пам’яті відголос-спомин.
Я сміливо додаю його до Казки з великої літери. Як казкою-притчею є «Тіні забутих предків», більше Параджанова, ніж Коцюбинського. Бо Аттіла тут – це Ярило (нащадок Орея, мама Ярина, брати, сестри – Божена, Богдар та інші), який має древньо-слав’янські коріння та з гуннами перемагає готів. І герої тут слов’янські, пов’язані с Природою, які моляться Дажбогу, Дідуху...
Вам це нічого не нагадує? Так – «Велесова книга» нашого Миролюбова, «Скіфські сюїти» Прокоф’єва. Ось і замкнулося МИ-КОЛО!
Це був такий далекий і не далекий 2021 рік, мені подзвонив мій старий друг, видатний далеко поза межами України художник, графік, скульптор, монументаліст (нещодавно намалював саму велику картину у світі) горлівчанин Петро Іванович Антип і сказав, що написав та видав «Велику казку про маленького хлопчика» і запропонував мені організувати її презентацію в Бахмуті під час мистецького проекту «Тонка червона лінія» (керівниця — бахмутянка, художниця Олена Клочко). По-перше, я відразу домовився з суперовською літературознавкою з Краматорська Оксаною Проселковою, щоб вона зробила аналіз. По-друге, розуміючи де і як ми будемо проводити захід (на літньому майданчику кафе Вікторії Лещинер) – погодив участь молодого подружжя музикантів Барсегян, які б грали фонове вживу на кларнетах. Це щастя, що вони погодилися і вечір, як говорять вдався! Цю книжку просто приємно тримати в руках – художник все оформив сам. «Над цією Казкою я працював довгі три роки, хоча бажання висловити свої багаторічні спостереження й думки в слові плекав ще у довоєнні часи в Горлівці. Якось так сталося, що народження онуків підштовхнуло мене до реалізації давньої мрії. Хотілося розповісти їм так багато й попередити про те, що чекатиме на них у дорослому житті…», - говорив автор. Потім ми ще провели презентацію в Костянтинівці, яку вів також наш відомий художник (Дружківка) Володимир Півень: «Філософська проблема «Людина і світ» і причетна до неї – «Quo vadis» («Куди йдеш») – складають смисловий стрижень казки для «майбутніх дорослих і колишніх дітей». Звісно, подібних творів чимало, але кожен з них є самоцінний саме через індивідуальну особистісність. Тут Автор (скульптор, маляр, графік, архітектор, мистецтвознавець) прагне оптимального знакового відображення зазначених проблем через метамову казковости, проєктуючи на образ головного героя свої власні роздуми про сучасного митця-креатора як суб’єкта, що перебуває в контексті актуальних проблем часу. Ключові питання головного героя (Хлопчика): краще бути Велетнем чи Ліліпутом, а також – як визволити Сонце з полону темних хмар, та інші – це ніщо інше як авторська алегорія. Двоплановість казкової образности робить її доступною як для дітей, так і для дорослих…».
Казка-притча несе в собі відбиток української мистецької традиції, поєднуючи філософські роздуми з формою притчі, що близька до народної мудрості. Я сміливо додаю її до притч та казок всесвітньо відомих Річарда Баха та Антуана де Сент-Екзюпері.
Нещодавно відкрився для нас ще один земляк-казкар — Олег Гавриш. Автор «Казок баби Гавришихи» та інших творів, уродженець Новодонецького. Розповідь про Гавришиху він починає зі спогадів про Некрімінне на Донеччині, де він чув казки та історії від своєї бабусі Надії Гавриш. На думку краєзнавця Добропільщини Анатолія Медведева: «Його містично-філософські фолк-фентезі для нас особливі ще й тим, що відкривають світ сільської Донеччини – її переказів, вірувань і одинних історій, які стають частиною сучасної української літератури.
Ви пам’ятаєте, як ми хотіли назвати наш Фестиваль, пов’язаний з казкарями рідного краю – «КАЗКОВА ДОНЕЧЧИНА». То ж чому б не включити до казкарів не тільки тих, хто у нас був, але й тих, хто писав про Донеччину, особливо тих, хто писав казки. Так ось – Людмила Петренко нещодавно написала казку про соляні шахти – «Соляна Принцеса», відмітивши в преамбулі: «Як би не ця війна, казка була б інша. Одного дня, я згадала, що колись мріяла побачити Соляні шахти у Соледарі. Кожного дня, коли я готую їжу та солю, я відчуваю смак не тієї солі, до якої я звикла з дитинства...».
А на минулому Книжковому Арсеналі поетка, авторка прози й культурна діячка Анастасія Дмитрук презентувала щемливу, чесну й надзвичайно світлу казку для дітей «Кіт Марік і АЗОВ» про Маріуполь та його незламних героїв. Марік — звичайний маріупольський котик, який обожнює мандрувати рідними вулицями, гуляти в парку «Веселка», ласувати млинцями й знаходити нових друзів. Та одного дня його безтурботний світ змінюється: на обрії з’являється страшний ящур, що хоче знищити все, що Марік любить.
А це я згадав, коли вже закінчив писати статтю: Український військовий, поет і громадський активіст Павло Вишебаба (народився, виріс та почав творчість у Краматорську) записав із фронту особливу аудіоказку «Кепка сили» для проєкту Суспільного «Хоробрі казки». Ця зворушлива історія створена для того, щоб допомогти батькам чесно й дбайливо пояснити дітям, чому тато чи мама йдуть на війну.
В 2017-му році під керівництвом Станіслава Федорчука була видана Антологія українських письменників Донбасу, то може на часі зібрати під одну обкладинку неймовірні твори КАЗКАРІВ ДОНЕЧЧИНИ?
Також було б бажане провести фейєричний фестиваль «КАЗКОВА ДОНЕЧЧИНА», який буде бурлеском казок та казкарів, пов’язаних з нашим краєм.
Володимир Березін, журналіст, краєзнавець, голова ГО «БАХМАТ».