У 2016 році, тоді ще студентка Львівської Політехніки, після того, як на її руках вмирали хлопці з Небесної сотні на Майдані, після волонтерського перебування на передовій, ходила по львівських школах та проводила бесіди з однолітками. “У Львові легко, - заперечили їй наші друзі, - а не поїхати б тобі, та не зустрітися сам на сам з молоддю у Костянтинівці?!” І Іра Цибух у березні 2016 року відвідала технікуми, училища та школи міста. Та “проанатомувала” нас: “Це не Львів чи Тернопіль, це Костянтинівка, там без вказівок безпричинно прийти у вишиванці на навчання і є справжнім проявом патріотизму...”. (Спогади на “Українській правді”: https://life.pravda.com.ua/columns/2016/04/7/210690/).
І ось, рівно через 3 роки вона знову у нас. Тепер це вже відома українська журналістка. Що ж змінилося за ці довгі, напружені роки грандіозних заходів та численних звітів з патріотичного виховання?
В Костянтинівку я приїжджала кілька років тому з лекцією про Революцію Гідності, це було важко і певною мірою боляче. Бо після Революції чекаєш, що всі знатимуть, яке пекло ми пережили на Майдані, і крім поваги бажатимуть знати більше. Але ні. Тоді мені прийшлось доводити, що за участь у Революції мені ніхто не платив, що на Майдані не було “Америки” та спростовувати купу інших міфів, які нав’язала російська пропаганда.
Крізь роки змінились сенси лекції, бо мені тоді здалось, що діти були ще дуже малі, коли почалась війна, і нічого з політичного контексту не пам'ятають. Тому лекція-дискусія переросла у пояснення методів пропаганди із конкретними прикладами з російських ЗМІ. Але виявилось, що все-таки деградувала, бо якщо ті діти, кілька років тому, мали 14-16 років, коли була Революція Гідності та починалась війна і могли хоч якось самостійно сформулювати думку, то ці діти, яким тоді було 8-10 років не могли і у більшості у головах лише нав’язані пропагандою фейки. Так, мені знову сказали, що майданівцям платили гроші, що референдум був законний і що російську мову намагаються знищити.
Наступною ланкою після ЗМІ є кухня та школа. Думаю, саме у цих місцях у головах дітей “закріплюють”фейки.
За відчуттями, більшість викладачів у школі просепарські, вони під час лекції киплять, виходять з кабінету та шепочуть собі під ніс спростування до всього сказаного. Я не вірю в цих людей, вони, ходячи на референдум із прапорами Росії, привели її на Донбас. Не вірю, бо вони ніколи не можуть визнати свою провину. Я знаю, що після наших лекцій ці викладачі-“активісти” проводять виховні бесіди з дітьми, що все сказане про Майдан і російську пропаганду - брехня.
На противагу їм є викладачі, які змогли зберегти холодний розум та любов до рідної землі. Майбутнє Костянтинівки саме в цих людях, але їх мало, ресурси ентузіазму закінчаться от-от і школярі зовсім перестануть мати доступ до альтернативної інформації. Сумно, що приходиться правду називати альтернативною інформацією…
Але я безумовно вдячна цим викладачам, тільки за ними майбутнє Констахи.
Коли закінчується моя частина лекції, починає розказувати про свій шлях російськомовний Кіборг з Миколаєва Геннадій Дубров на позивний “Бізон”. Він розказує, як будучи у середовищі російських фейків йому вдалось зрозуміти, що відбувається насправді. Він активний учасник Революції, детально розказує, як на них наступали бійці “Беркуту”, як били і розстрілювали учасників Майдану. Окрему увагу приділяє війні на Донбасі. Він розказує, як військові російської армії “кидали” “ополченців” як м’ясо у перші бої і йшли по розстріляних тілах у наступ, розказує про війну в Донецькому аеропорті та мотивацію на війні за рідну землю.
Коли їхала, чекала, що Костянтинівка змінилась більше. Детектором змін у місті для мене мала стати ЗІРКА. Зірка для Москви на кремль, яку місто зробило “мільйон” років тому. Але ні, всі діти (9, 10, 11 класи), ВСІ знають, що це гордість міста… Гордість крізь десятиліття. Так, сучасні діти зі смартфонами і всіма ділами пишаються скляною зіркою на кремлі (байдуже ставлення у 3%). Чому ця матеріальна хрінь - гордість, про що ця гордість, де нові герої? Де те, чим вони справді можуть пишатися? Знають діти (а може й вчителі), де у місті була вежа запорізьких козаків, коли у Костянтинівці гербом був тризуб та жовто-синій прапор, де мешкав Олекса Тихий та інше.
На кінець хочу сказати велике дякую борцям за правду у вашому місті. Це викладачі, які попри проросійський колектив, залишаються з відкритою позицією пропагування правди, це діти, батьки яких змогли навчити їх критично мислити, це активісти, які тримають український вектор у цьому місті. Всі ці люди, хоч їх мало, є Україною у Костянтинівці, їм так само важко, як бійцям на передовій. У цих людей тут своя війна за вільний український Донбас.
Ірина Цибух, журналістка.
