Памятаємо українську Костянтинівку

Сьогодні важлива дата в історії літературної Донеччини. 50 років тому зупинилося серце класичного представника Розстріляного Відродження, письменника, який пройшов репресії, але не тільки вижив, а й практично єдиний художньо описав ті жахливі часи на Донбасі, як свідок та потерпілий. Василь Андрійович Гайворонський.

 

Такий глибокий та такий недооцінений.

Ця сторінка з американської газети - класний подарунок всім цінувальникам творчості письменника бережанського (Тернопільщина) краєзнавця та історика Проців Миколи Павловича:

 

Його треба читати. Бо він й зараз "стріляє", тому озвіріли рашисти в 2014-му в Костянтинівці як звіри лютовали при згадці про Гайворонського та писали статті проти нього, тому ригі ( у тому числі директорка Костянтинівської біблітеки-член ОПЗЖ) не хотіли його визнавати. 

Так його головні твори написани в еміграції після 2-ї світової. 

Але він цікавий і як молодий письменник часу українізації у радянські часи.

Дещо вже зявилося в оцифрованому форматі. 

Ось остання частка його роману "Розминовка", яка вийшла в літературному журналі "Забой" в 1932 році. В 1933-му Гайворонського, як заступника редактора заарештували, як і головного редактора Г.Баглюка(якого потім розстріляли). Попередніх ми не знайшли.

Слава Богу, влада Бахмуту назвала вулицю його ім'ям(він там жив та працював).

Костянтинівська ригівсько-ОПЗЖна влада відмовила нам в такому перейменуванні.

Рашистськи посіпаки - тепер їх породження стали наводчиками та ждунами.

СМЕРТЬ РАШИСТСЬКИМ ОКУПАНТАМ ТА ЇХ ПОСІПАКАМ!!!

***

https://libraria.ua/issues/1227/98291/?PageNumber=130&ArticleId=3383759&Search=%D0%93%D0%B0%D0%B9%D0%B2%D0%BE%D1%80%D0%BE%D0%BD%D1%81%D1%8C%D0%…

https://konstrada.gov.ua/novini/4589-donechchani-derzhavotvortsi-8?fbclid=IwAR28MseFfFJTzbiwTBcgSzwANjp5yXL8rWpJa4l_PsYA_mBXwcfqTgp94qA

***

РОЗМИНОВКА

ВОСЬМИЙ І ОСТАННІЙ РОЗДІЛ ПОВІСТИ*

* Перші сім розділів друкувалась у журналі Забой" протягом 1931-32 рр.

ІНа другий день після Деркачевого виступу на зльоті, де він від імени своєї бриґади викликав на змагання черкащинців та зозулинців, на Мазурці-схід із цього приводу спричинилось багато розмов. Колишній бриґадир, він же профорганізатор дільниці Власов, несподівано для „всіх цілу зміну був надто метушний. Йому здавалось, ніби Деркач учора зробив великого значення помилку й її треба негайно виправити. Власов бачив, що Деркач бриґадирує краще за нього, при Деркачевім керівництві видобуток почав збільшуватися. Але він не припускав мождивости, щоб їхня бриґада змогла працювати як ото працює Черкашинова. А вступити 'з ними в змагання й не випередити, це значить знеславити себе на всю рудню. Власов не міг спокійно працювати й майже кожні півгодини чіпляв відбійного молотка за стояка й ліз поділитися думками до верхнього або до нижчого забійника Розмова з сусідами по роботі його не задовольняла; один забійник до цієї події ставився дуже спокійно, можна сказати байдуже, а другий з Власовим не погоджувався, казав, що Деркач на плечах має добру голову й тут він не промахнеться. Був Власов і в Деркачевім приступкові, але бриґадир, слухаючи профорганізатора, спочатку тільки усміхався, виставляючи наче напоказ свої цілі зуби, а під кінець розмови почав соромити.

У Власова залишалась єдина надія врятувати становище через збори бригади, що призначив їх Деркач на кінець робітного дня. В штрекові зараз же біля люку завжди збираються дер-

качівці для вирішення питань, які не потребують багато часу. На такі збори шахтарі залишаються з біль шим задоволенням, ніж ото їм після обіду знову вертатися до шахти й сидіти десь у задушному приміщенні.

Коли один по одному забійники позалишали приступки й повиповзали в штрек та розташувались, як кому зручніше — хто сидів, хто підпирав плечима крепіжний ліс, —Деркач, присвічуючи поперед себе лямпою, почав інформувати про вчорашній зліт.

Коли б не засипатися нам, —'За- хтось із тих, що сиділи попід стінкою штреку. Засипемось, кажеш? відповів Деркач у той бік, звідкіля чувся голос, — отут ми давайте й поговоримо, щоб не засипатись.

Треба викликати гірших, а не кращих! — не дочекавши своєї черги говорити, вискочив Власов. — Засипе- і сміятимуться тоді з нас, хто хотітиме.

Добое.й про це поговоримо, — не турбувався Деркач. —У нас дехто з товаришів невірно розуміє соціалістичне змагання. І як це не сумно, а вони ще з'являються нашими представниками.

Розуміємо, як уміємо, —з серцем вигукнув Власов. А треба розуміти як слід. Змагання для нас, товариші, не новина. Змагалися ми ото колись із „камінчанами", та тільки до того дозмагалися, навряд чи хто й пам'ятає про нього. Змагаються у нас забійники один із одним. Хто з завзяттям, а хто з холодочком. Є такі, що працюють і зовсім без змагання. Одним словом, про. змагання ми багато говорили та мало вживали. Винних шукати не будемо. Гріх лежить і на паотгрупі —вона, незадовільно керує. -Деяка частка припадає й на профорга, товариша Влахова. Винні й усі ми разом узяті...

І бриґадир! — додав усміхаючись Еласов. І бриґадир з усіма вами, —погодив- Деркач. Він спочатку думав, що їхні збори будуть коротенькі, обмежаться тільки коротенькимїповідомленням та призовом дружніше взятись за роботу. Народ тільки-но закінчив рубати вугілля, стомлений, голодний і кожна хвилина здається" Гумовою, розтягується втричі, коли не більше. Та люди стоять і сидять спокійно, без підгону, значить висловлюватись збирається багацько забійники;.

У нас змагання, —вів далі Деркач, — провадилось поза увагою всієї бриґади Ми заемо, що такий ось товариш змагається з отаким, іноді нам і наслідки відомі, та в цілому бриґада в тому участи не бере. А треба, щоб кожен коли не відчитувався, то принаймні повідомляв усю бриґаду, бо їхнє змагання—наша загальна справа. Так, чи ні, товариші? Я гадаю, що так.

А як ваше змагання в Карповим —несподівано кинуто з темряви запитання. Деркач на якусь хвильку чи розгубився, чи розмірковував, що відповісти, він ладонєю натирав широкого в потьоках поту лоба. Незавидне наше змагання, —мах- старий рукою, —можна сказати, поламалось воно.

А хто ж винен у тому? — не задовольнився чийсь гучний голос. Тут складна історія, товариші. Коли буде на те ваша воля, та якщо погодиться товариш Карпов, то ми зможемо за своє змагання'перед вами відчитатись. Я б цього дуже хотів. Мені проти теж нічого бути, — виголосив, стряхнувши бородою, Карпов, і в штрекові почулося шарудіння й шепотіння, забійники з цікавістю розглядали старого шахтаря, бо всім, особливо хто давненько працює на Мазурці схід, були відомі взаємовідносини між колишніми друзями. Карпов, можливо щоб ве бути німою статурою для розгляду, додав ще:

Я й не проти змагання. Браво, діду, —вітала молодь, бучно ляскаючи долонями. . Який я вам у біса дід? Коли гірше від вас у руках молотка держатиму, тоді називайте як хочете, хоч

прадідом. А зараз я вам товариш, — відповів старий так, що не можна було зрозуміти чи він сердиться чи жартує. На Карпова дивились забій ники пильно, ніби намагались розпізнати, хто його вустами промовляє. Хоча старий тримався також погордо, як і завжди, але слова, що він їх виголосив, здавалися непритаманні бородатому забійникові. Навіть Деркач і той замовк і спостерігав за своїм другом. Він і раніше бачив, що старий переживав- якийсь душевний злам, збирався з ним порозмовляти, викликати його на одвертість та якось чи не траплялось нагоди, чи ке вистачало часу, і між ними тягнувся йдалі зв'язок, що на „драстуйте" й зараз же закінчується „до|побачення“.

Деркач знав, що коли тепер же не спрямувати збори на головне питання,, яке вони вирішують, то шепіт і тихенькі розмови розбухнуть і розпилиться увага шахтарів. . Товариші, давайте продовжувати. Я розказував про змагання в нашій бриґаді, щоб підкреслити важливість змагання з черкашинцями та зозулинцями. Коли за наше особисте змагання ми мусимо відчитуватись перед робітничим колективом дільниці, то за змагання трьох бриґад ми відповідаємо перед усією Пугачівкою... То-то й воно!— переможньо промовив Власов.

То то й воно,, товариші. До мене в приступок прилазив наш профорг Власов, що оце весь час кидає репліки. Він майже зо слізьми на очах радив відмовитись від змагання з черкьшинцями. Він боїться, що ми не поліпшимо нашу роботу й тоді нам буде соромно.

Вірно, —ствердив Власоз. —Повто- ще раз: можемо засипатись і цим тільки знеславимо себе.

А я не погоджуюся, —стояз на своєму Деркач. —Я вважаю, що ми повинні так працювати, як того від нас викагає партія. А для нього треба рівнятись на кращих. Власов боїться, що з нього ' сміятимуться, у нього цнотливе самолюбство,' йому від змагання сором виїдатиме очі. А невже нам зараз в не соромно, що ми не виконуємо завдання? Невже нам не

болісно, коли на заклики пролетарів усієї країни ми даємо багато прекрасних обіцянок і мало та й не завжди гарного вугілля. Ні, товариші, давайте плюнемо на вигадане Власовим самолюбство й твердо скажемо: виклик на змагання з черкашиицями та зозулинцями приймаємо, будемо боротися з молотком у руках за першість і справжня боротьба за вугілля тільки “розпочинається.

Із тієї уважности, що розляглась навкодо промовця, вбачалось погодження забійників із своїм бриґадиром. Та це ствердилось і їхніми виступами в обговоренні. Деркач попередив,-' щоб шахтарі висловлювались якомога стисліше, й вони багато не говорили. Усе ясно й так. Власова як слід висміяли, присоромили, й він не знав, -куди себе діти, одійшовна самий край кола шахтарів і відтіля раз-у-раз кидав зауваження, що його не так зрозуміли, він же бажав кращого, а раз помилився, то помилку виправить. Дісталося як слід і десятникові Сороці. Дорікали йому за ті випадки, колинегистачало лісу чи залишалось у завалі вугілля, лаяли його й за майбутні недоладності, вимагали упорядкувати безперебійну відкатку, щоб через підсипку не гуляли приступки, знову верталась до лісу, до штанґ і до всіх тих дрібниць, що іноді стають здоровими перешкодами й заважають нормальній роботі.

Сорока кожному забійникові усміхав* ся, він ладен був перед зборами розтанути як кусень льоду, витягнутого з льоху на сонячний двір, аби всім догодити, обіцяв підтягнутися й усе налагодити.

Таке загальне піднесення в прийнятті умови змагання надавало бадьорості! й самим робітникам і їхньому йриґадирові. Так, значить, починаймо?—закінчив збори 'міцним вигуком Деркач. Починаймо!— пролунало йому у відповідь одразу кілька голосіз.

І на тому, здійнявши бучний . галас, натовп поволі посунувся до стовбура.

Але Деркач прекрасно уяейяв, що коли йому особисто не бути двигуном, який би підштовхував свідомість і іні ціятиву своїх бриґадникіз, та не стати віссю, навколо якої б крутились усі діла, щоб ніяка дрібничка не випадала

з-під його зору сірих пильних очей, то наслідки стануться знову не такі, яких чекатимуть і керівні організації й загальні збори Шахтарів рудні, перед якими доведеться відчитуватися. Раз Деркачеві доручено бути бриґадиром, то він ним буде, й саме таким, щоб .його люди дали потрібну кількість добичі. Деркач почав із того, що зустрівся з завідувачем дільниці, техніком Лисицькимі повідомив його про початок широкого змагання.

Все, що я зможу, —чемно відловів Лисицький, приклавши додоню •правої руки з золотим обручком на пальці до запалих грудей своїх, —усе, що я зможу й чим буду корисний для поширення змагання, з великою охотою я до ваших послуг.

'А як би ви на це подивились, товаришу Лисицький, щоб і в нас ввести роздачу нарядів забійникам через мене. Така метода вже практикується в бриґаді Черкащина на Кам'янцЬзахід.

Лисицький замислився. Що це може дати нам, товаришу Деркач? Це дасть можливість мені реґулювати робітною силою. Я добре знаю своїх людей, тому мені видніше, кого куди й коли поставити й що від кого вимагати. А в вас ка це просто не вистачить фізичних сил.

■ Гм. Що ж, давайте спробуємо. І Д’ркач кожного ранку приходив до те иіца, приймав у нього всю роботу для забійників' на дільниці Мазурка - схід і потім з розгорненою книжечкою виходив до своєї бриґади в заповнену галасливу залю нарядної, де чекали йогр люди, з'юрбившись у певному місці.

Доброго ранку, —вітався старий, — як воно, всі зібрались? Наче вже всі. ,

Ну, й добре. ' у Макаре Семеновичу, скажи, скільки ми вчора нарубали? Учора? —обличчям старого пробігла хитрувата усмішка. —Учора ми менше вирубалйніж нарубаємо сьогодні. Ну, то побачимо. А все таки про вчорашнє скажіть.

Деркач ще раз звірився з. записами в, книжці й тоді вже оголосив:

У кругову на брата по кріплінню дістається. Тобто, норма за вчорашній день є. А коли б у нас не захворів Черняк і приступок його не гуляв, то ми б завдання перевищили. У нас усе не слава богу,' —з прикрістю сказав один забійник. Отож і воно. А треба домогтись, щоб усе булогаразд.Тодійчеркашинцям носа втремо. Ой, далеко ще куцому до зайця. А все таки й куці зайців доганяють.

Деркач завжди розраховував так, щоб вигадати час на здавалось би незнанні розмови й жарти з приводу їхнього бриґадного життя. За кілька хвилин тут могли обговорити вчорашню роботу, висміяти того, на кого напали ліньки і він не дорубав те, що можна було вирубати. Кожного ранку знаходилось стільки цікавих питань для розмов, що їх вистачило б до самого смерку. Та Деркач знав усьому свою міру. . А тепер візьмемось за наряди, — розгортав він книжечку. —Сьогодні Слюсар іде в перший приступок. Там куток вирубано. Візьмись ще за один куток та гохни два кріпління, щоб аж чортам тошно стало. А вугольок там який? Саме такий, щоб тобі два, кріпліннч вирубати.

Берися, Слюсарю, а то я візьмусь, — жартуючи підштовхував його Власов ліктем у бік. Гріхи замолювати? —натякнули йому з натовпу. ' Які там гріхи. відмовлявся, зніяковівши, Власов. Він одразу ж, як тільки збрри відстороніли його пропозицію не змагатись із черкашинцями. побачив, що виступом похитнув свій авторитет не тільки серед бриґади забійників, а й серед усіх робітників дільниці. Знеславлювання насунулось не з того кінця, відкіля чекав. Йому залишалось або ставити питання перед шахткомом про дотермінові перевибори, що визначає покритись ганьбою з ніг до голови, або негайно домогтися поновлення свого авторитету. А це не' легка справа. Звичайно, в першу чергу! треба працювати й працювати, щоб! своєю завзятою роботою привернути! до себе увагу, а після й повагу.!

І Власов завжди згоджувався йти до самих важких приступків, де тверде вугілля, або брав обов'язок за аміну вирубати два кріпління.

Але в перший приступок узяв таки наряда Слюсар. Раз змагання, так куди ж дінешся, — пожартував він, —пиши, Макаре Семеновичу. Тільки коли що заважатиме — за одне кріпління й два коньки не ручуся. То вже інша річ.

Деркач у книжечці робив помітки, кого й куди поставив для роботи й яке робітник узяв на себе зобов'язання. А на другий день знову будуть питати, скільки бриґада дала вугілля, обговорюватимуть минулу роботу, натискуватимуть на тих, хто взяв на себе зобов'язання й не виконав його. І в такій підвищеній зацікавленості роботою в кожному приступкові, кожного забійника розгорталося змагання. Щопя'тиденки деркачева бриґада виділяла своїх представників і виряджала їх до черкашинців та зозулинців. Представники розповідали своїм змагальникам про наслідки виконання пляну за минулу п'ятиденну й вимагали також від них повідомлень. Становище не змінювалось. Черкашин із своєю бриґадою тримав першість, Деркач займав середину, а Зозуля зі своїми людьми не тільки черкашинців, але й деркачівців догнати не міг і рлентався в хвості всієї шахти. Наслідки ж роботи бриґад день-у-день змінювались. Першої п'ятиденки представники деркачівців сповістили своїх змагальників, що вони поліпшили свою роботу на п'ять відсотків і пляна свого виконали. Відповідав сам Черкашин. Він казав, що вони боротимуться за вугілля по-більшовицькому, як і боролися, й тому на два відсотки добяча збільшилась і в них. Друга п'ятиденна змагання прибавила деркачівцям ще чотири відсотки, а черкашинцям два. Але зозулинпі з місця не рухались. До початку змагання у них було 69% пляну, в першу ж п'ятиденну стало { 67%, а в другу знов 69. Обидва ра- Ізи представником був партгрупорг іЗайцев. Він виступав перед бриґадою із промовами, доводячи необхідність » боротися за вугілля. Та скільки Зайцев

не закликав боротися, рушати в наступ —відсоток видобутку в них залишався без змін.

Тоді зібралися три бриґадири в кімнаті партосередку, просиділи там до пізньої ночі, аж поки від бажання спати почало дубіти тіло, й намітили цілий ряд заходів, які почали запроваджувати, другого ж дня. На їхнє прохання партосередок перевів до зозулиної бриґади двох членів партії, комсомольський —двох комсомольців, а адміністрація за вказівками бриґадира забрала від нього чотирьох чоловіка на інші дільниці. Зозуля позбувся тих людей, хто більше за все йрму заважав, особливо бриґадира радувала відсутність Жоржика Іванова.

Жоржикові, видно, дуже не хотілося виходити з бриґади, він раптом зробився покірним, цілу годину не працював, а сидів у зозулиному приступкові й • підлесливо доказував бриґадирові, цо вони, попри все, жили не погано, а хоча й траплялись які непорозуміння та незадоволення, так вони ж люди живі, а не трапляється нічого тільки в мерців. Жоржик звик і до дільниці, й до людей своєї бриі'ади й він дуже просить бриґадира дозволити залишитися на старому місці. Зозуля відповідав одне: він нічого не знає, переводять Жоржика за розпорядженням самого шахтоуправителя Орлова, до нього треба й звертатися. Попав Жоржик Іванов на Мазурку-схід до Деркача. Звичайно, це трапилось не випадково, а за проханням бо хоча йому ніхто нічого не доручав, але він находив доцільним такого небезпечного звіря з очей не спускати.

Черкашинці викочували свою обіцянку, що дав їхній бриґадир на зльоті. Вони на зборах вирішили віддати по одному вихідному дню для роботи в зозулиній бриґаді, щоб там своїм прикладом показати, що значить працювати по-ударному, й допомогти їм вибратися з прориву. Перших двох забійників, що одного з ранків приєднались до зозулинців і заявили про мету допомагати й змагатися, зустрінуто було з недуже прихованими лихословними усмішками й недвозначними дотепами. Проте, за ініціятивою активу

виклик на змагання поміж забійниками постійними й прийшлими прийняли. Можливо в перші рази праці буксирників декого з зозулинців під'юджувала краще й більше рубати вугілля простісінька злоба й заздрість до переможців, але такі явища без підстав триматись довго не можуть. І вже я кожним новим приходом буксирників, та коли нікого й не було з „чужих", серед зозулинців підчас роздач бриґадиром нарядів виникали виклики на змагання біль є за упряжку вирубати, іноді навіть складали письмові договори по всій формі з передачею їх через профорга шахтному комітетові.

А коли вже всі черкашинці віддали для змагання по одному дню й цим зробили міцний поштовх зозулинцям —видобуток у них почав збільшуватися - черга допомагати пі дій" шла до деркачівців. Представники, що приходили від зозулинців відчитуватись про свою роботу, хоча йне звертались за допомогою, та|їхня завдячність черкашинцям не залишила байдужим старого бриґадира. Давайте й ми по денькові відробимо —пропонував Деркач своїм бриґадникам на коротеньких у штрекові зборах —Ми теж можемо показати свою спроможність. Заперечень немає? Ну, тоді встановимо для буксирування чергу. Хто йде першим до зозулинців, JJTO другим пишеться?

Вигуки почулися й праворуч і ліворуч, Деркач занотовував до нерозлучної своєї супутниці —книжечки. Коли вже на те пішло, то пишіть мабуть і мене, —байдуже сказав Карпов, видираючи з бороди грудочки вугілля. Деркач не показав виду, що він спинився на прізвищі свого старого друга, тільки той, хто близько стояв, міг бачити, як ретельно бригадир записував прізвище Карпова. Кожна зустріч старих, кожен учинок бородатого забійника на Деркача впливали, як докір, а іноді навіть примушували ніяковіти. Чому це так траплялося, Деркач хоча й намагався собі пояснити та певної причини не находив. Найможливіше те, що він уже не раз збирався зустрітися з своїм другом та через різні причини зустріч відкладається все далі й далі й така неточність у виконанні

своїх намірів, мабуть, його й непокоїла.

Писатися на буксир не схотів Пащенко; він твердо держався міркувань, висловлених колись Жоржиком Івановим: працювати треба стільки, як того вимагають державні закони, а всілякі місцеві витівки його мусять не торкатися. Цього разу Жоржик мовчав, він після переведення його до деркачевої бриґади принишкнув і намагався бути непомітним. Як і раніше, до нього іноді зверталися з якимись запитаннями, чекаючи у відповідь гострих жартівливих висловів, але він відповідав нехотя й не так цікаво, як раніше. Пащенко таку зміну зрозумів, як бажання філософове перебратися знову з кущів до казарми, бо ночі почали холоднішати, а одяг у нього незавидний, непристосований для ночівлі в туманах пізнього літа або ранньої осени.

Але під самий кінець зборів Жоржин заговорив. Коли він попросив дозволу висловитися, шахтарі насторожились, чекаючи від нього дивацького вибрику. Жоржик же самими звичайними словами запропонував свій вихідний день для участи в буксирі. Він хоче показати тій бриґаді, де раніше працював, що за невеликий час перебування серед деркачівців дечого тут -навчився й зможе робити інакше ніж раніше. Деркача це підлеслювання не спокусило. Він Жоржика знав більше ніж би того Жоржикові хотілося. Бриґадир міг би сказати багато та деякі міркування обмежили відповідь тим, що бриґада свого нового робітника ще гаразд не вивчила, а тому покищо не може доручити брати участь у тих заходах, від яких залежить честь усієї бригади. Жоржикові не подобалась бригадирова відповідь і він, понурившись, обіперся плечем об кріпління, по якому поп'ялись слизькі водянки грибків.

Допомога деркачізців ще більше поліпшила справи в зозулинців і про змагання трьох бриґад, що так швидко піднесли видобуток, почались розмови по всій Пугачівці. Бригадирів цих бриґад вибирали в усі без винятку президії зборів, писали в районній 'газеті й навіть умістили їхні портрети, хоча, правда, тільки по підписах

можна було відрізнити Черкащина від Зозулі й Деркача від перших двох, а самі ж фота являли з себе якісь невиразні три плями від сіренької липкої фарби. Черкашин усі похвали й славу приймав як йому належне й коли до нього хто звертався, показуючи всім відому газету, він, вип'явши погордо груди, казав: Як же, бачив, бачив. Нічого написано. Гарно.

Зозулі хоча й подобалося те, як до нього почали ставитись на рудні, проте, він, усміхаючись, зводив плечима. Я тут ніпричому. То ж вони все, Черкашин та Деркач. Без них я, що той ноль без палички.

Деркач же до всіляких отих розмов відносно їхнього геройства, почесних виборів та писань у газеті не то що був байдужий, а навіть сердився.

Паперу в них, мабуть, багато. Наче про потрібніше писати їм нічого, — дорікав він районних газетярів за вміщеного дописа й фота.

Макар Семенович Деркач кінець-кінцем зібрався таки піти до Пилипа Єфремовича Карпова. Власне, збирання його було недовге. Увечері він напівлежав у л'жкові, пробігав очима по шпальтах широкої центральної газети, але думками був у шахті, серед своєї бриґади. Згадав і за Карпова й за бажання піти до нього порозмовляти. Коли вже вирішив з ним зійтися, то чого ж відолікати, навіщо відкладати на колись. 1 він несподівано для дружини, що збирала вечеряти, схопився, похапцем одягнувся* сказав, щоб його не чекали, бо можливо він затримається довгенько, й подався так швидко, ніби там, куди він поспішає, або заливає водою, або завалюється й треба негайно допомагати.

Для Карпова відвідини друга були настільки несподівані, що старий, як стояв посеред кімнати, розчісуючи бороду, так і застиг із гребінцем у руках і безглуздо дивився на Деркача. Ну, драстуйте в вашій хаті,—привітався Макар Сименович.—Я до вас у гості,—пояснив він, усміхаючись.

Карпов ще не міг отямитись, не рухався, ніби на його голові держалась стеля, Деркачеві ж самому проходити в кімнату було незручно, він стояв

біля порогу, й старі друзі мовчки вимірювали один одного глибокими поглядами, намагаючись розпізнати чужі думки й наміри.

Так, прошу, проходьте ж, —наче прокинувся з міцного сну Карпов і засуєтився біля гостя —Проходьте ж, будь ласка, сідайте, —підставив він під Макара Семеновича стільця.

Вони сіли один проти одного, й видимо обом було цікаво яких же форм набиратиме їхня розмова після багаторічних натягнутих взаємин і кілька?лісячного відвертого ворогування. Скільки ж це я років уже не був у вас? —спитав, роздивляючись навколо себе, Деркач.

О, давненько вже, давненько, — зрадів • Карпов з того, що найшлось чим порушити мовчанку.—Ото як із війни приїхали, зайшли колись разок та оце вдруге.

А, знаєте, в вас усе тут так само, як і завжди було, —сказав Деркач і потому згадав, що теж саме він думав, коли був у гостях у Карпова, повернувшись з фронту. 1 тоді його увагу притягували розкішні хинські троянди, що своєю буйною зеленню загатили вікна, на дворі майже під самими вікнами така ж сама, наче її ніколи не вивозили, купа свіжого коров'ячого гною, на лежанці в ганчірках солодко мурмотить вусатий старий кіт, така ж несмілива, як і була, дружина Пилипа Єфремовича —вона заглянула з другої кімнати, привіталася й знову там поспішно зникла.

А чого ж воно інакше буде? —за- відповів Карпов. —То вже хай діти наші роблять зміни. А нам Жити залишилось з курячий ніс. Доживатимемо без змін.

Дітей я ваших щось не бачу. Еге, діти наші що ті птиці. Сидять у гніздах, поки не повиростали крила. А тільки в пір'я вб'ються —світ Для них широкий, простору багато і скрізь здається краще ніж у батьків. Син таким як, батько, бути не хоче, поїхав учитись а дочку, вашу хрещеницю, заміж віддали. Живе аж у Ханйонковій. От воно й діти, от і сім'я. — Карпов казав з неприхованим сумом. — -Зате ж весілля влаштували! —від спо г адів пожвавішав старий. —Три дні гулял

—аж земля гула. Хотів і вас покликали та не насмілився. Ви —партій- людина, може незручно по весіллях. Та до того ж між нами мабуть колись чорна кішка була перебігла... Еге, то вірно. Що перебігла, то перебігла, —погодився Деркач, і знову кімнатою поповзла приторна тиша. Карпов обмірковував, як би дізнатися, що спонукало Деркача з'явитись туди, куди вже був забув дорогу. Але запитувати треба обережно, щоб запитання не показалось гостеві недоречним або тим гірше —образливим.

Ви мені пробачте, Макаре Семеновичу, за нескромність. Я хочу вас запитати: по якому ділу ви до мене прийшли?

—По якому ділу? —перепитав Деркач. —А так, без ніякого діла. Лежав удома, думав про шахту, згадав про вас. По правді кажучи, я давненько збирався прийти, та все якось відкладувалось. Що між нами було, те минуло. А ми тут на рудні найстаріші шахтарі. Товаришували родичались... Ну, от і прийшов до вас у гості.

Он як! —одразу помолодшав Карпов. —Чуєш, жінко! —зарепетував він,підбіі*пи до дверей другої кімнати, — Макар Семенозич до нас у гості, а ти й носа свого не показуєш. Живенько ж нам чайку.

Жінка вийшла трохи заспана з скуйовдженою головою. Вона, винувато всміхаючись, кинулась до мисника й забрязкотіла посудом.

А може ми, Макаре Семеновичу, того, по чарці? Чого ж, коли є томожнайпочарці, — не заперечував Деркач, і незабаром вони вже сиділи за столом, на котрому як сердита сичала на сковороді яєшня й виблискувало блакитне скло з напоєм, настоєним нЛ, запашних цитринових шкурках. Після двох чи трьох стопок, хоча друзі хмелю йне відчували, але розмовляли розв'язніше. Карпов уже не вишукував виразів, а казав те, що хотілось казати. Він не міг зрозуміти, що з ним діялось, Йому стискувалось серце і чомусь хотілось багато і гучно сміятись. Макаре Семеновичу, ти Ira мене не . сердишся?—запитав він, пильно

придивляючись у сірі привабливі очі свого друга.

Ні, —коротко відповів старий. Ну, й спасибі, —підвівся Карпов — спасибі, —раптом схопив він деркачеву шорстку він мозолів руку й довго незграбно тис її. —Спасибі, що не всі від мене відвертаються...

У Карпова несподівано лице розм'якло, засіпались м'язи, очі помутніли й на щоки викотилось дві здорових сльози, вони безнадійно заплутались у хащах бороди. Старий протер очі волохатими кулаками, але нових дві сльози знову випливли з-за повік Карпов безсило опустився на стілець, учепився руками за край столу й поклав на них свою здорову волохату голову. Він плакав безгучно, тільки плечі його смикалися взад і вперед і на столі з стопок вихлюпувалась горілка. Деркач дивився на свого друга й не пізнавав його, —нічого подібного з ним раніше не траплялося. Пилипе Єфремовичу, —підійшов Деркач і взявся за його широкі плечі, — чуєш, Пилипе Єфремовичу, залиш, заспокойся.

Карпов плакати перестав. Він розі тер краєм рушника по обличчю сльози й намагався свій настрій змінити.на бадьорий, навіть скривив обличчя в усмішку, але вона сталася кислуватою. Тоді тяжко й глибоко зітхнув.

Пробач, Макаре Семеновичу, — казав Карпов, не помічаючи того, що колишні друзі знову перейшли на занехтоване своїми натягнутими відносинами, грубовате, але близьке ~ти“. — Пробач мене. Не можу далі терпіти. Душа болить. Усі від мене відвернулись. Для всіх я чужий. Друг мій найкращий кинув зо мною дружити. Діти порозбігалися. У шахті свої люди й ті зо мною поводяться як з проклятим богом і долею: дають догани, висміюють. Так що ж тепер мені залишається робити? Тікати з шахти? Куди в мої роки тікати? Чи переходити на пенсію? Думав про пенсію. Не хочу. Рано ще. Сила є в мене. З такою силою без роботи можна з глузду з'їхати. Як же мені далі бути, 'Макаре Семеновичу? Як, я тебе питаю?

Деркач вирішив викласти старому усю правду, гіршу за його сльози.

Я бачу, Пилипе Єфремовичу, твою обіду. Але в своїх душевних стражданнях винен тільки ти сам. Спробуй згадати, як ти прожив своє життя, й тобі багато дечого стане ясним.

Хто зна, —казав Карпов, —жив наче так, як і всі жили.

От бачиш. Ти й досі не помітив, що жив не так, як усі шахтарі. Люди робили революцію, люди билися на фронтах, люди в стражданнях відбудовували промисловість, а зараз б'ються за вугілля, будуючи соціалізм. Для них громадські справи так само важливі, як і свої хатні. А тепер подивись на себе. Ти завжди тримався сторони. Тобі головне —заробити, щоб гарно попоїсти та було чим годувати свою худобу. Твої інтереси не виходили за межі твого парканчика навколо хати. От на старість ти й залишизся з корівкою та свинкою. Печально, Пилипе Єфремовичу але факт.

Чи чув Карпов жорстокі слова свого друга? Він, обіпершись ліктями в стіл, уп'явся пальцями в волосся, жмакав його, розтягував руки, ніби намагаючись роздерти голову свою на дві частки, щоб потім уже нічого не чути й нічим не турбуватися. Деркач закінчив говорити, але слова його все ще для Карпова гули як мідь і нерви по всьому тілові відгукувались протяжним болісним бринчанням. Деркачеві стало не сила переносити таку мовчанку, що давила й притуплювала свідомість, і він знову заговорив, аби не відчувати самотности.

Так то, Пилипе Єфремовичу... Карпов підвів голову обережно, ніби вона важко хвора. А може мені корову продати, може свиню заколоти? —проговорив він невпевнено.

Для чого? Кому з цього користь? — своїми запитаннями Деркач вибив з-під ніг ґрунт, на який хотів зіпертися старий.

Так поясни, що ж саме мені робити, чого від мене хочуть. Я й комсомольцям допомагав на штурмі. Я почну змагатися. Я хочу бути таким, як і всі. Допоможіть же, допоможіть! — благаючи, простягнув вік руки, ніби захлинався хвилями води.

Деркач спокійно підійшов і в простягнуті руки Карпова поклав свої й міцно, до болю стис їх.

—г Оце, Пилипе Єфремовичу, тобі мої дві п'ятірні. І давай наш дальший шлях іти разом. Погоджуєшся?...

І за деякий час нервові приступи в Карпова минули, друзі захопились розповідями, ділились думками, ніби вони зустрілися вперше після того, як ото пішов Деркач воювати в громадянську війну та оце тільки сьогодні повернувся.

Навколо співрозмовців усе спало. Господарка в другій кімнаті, не. роздягаючись, щоб на перший виклик чоловіків бути головою, схилилась на подушку і її мабуть не розбудити б цеберкою холодної води. Кіт на лежанці хоча кілька разів і ворушився, мабуть від неспокійного сну, але очей, не розкривав; за вікном пливла густа! прохолодна ніч, зорі мерехтіли наче* зігнана з землі зграя райдужйих одудів. А друзі були на розмови невичерпні. Відроджена дружба старим заповнить пусті місця в грудях, де належить міститись почуттям товариськости, а рудня матиме двох бадьорих робітників, яким би вже час раз на місяць з'являтись до органів соціяльного забезпечення й одержувати належну кількість карбованців та з ковіньками проходжуватись по вулицях і розказувати для заздрости молоді про своє минуле. А старі ще не здаються, один із них бриґадир такої бриґади, що тільки поступається перед черкашинцями, другий теж сидить у приступкові з молотком і покищо ні перед ким не поступається. Вони знову об'являть бриґаді про своє змагання й змагатимуться не для того, щоб тільки один одного перемогти і цим похвастатись, а рубатимуть багато вугілля тому, що його багато потребується для заводів. І взагалі Карпов тепер ітиме за Деркачем і діятиме те, що наказуватиме його досвідчений старий друг. Розмовники не помічали того, що ніч, хоча й поволі, минала, а вони були на диво безутомні. Горілка в пляшці стояла недопита, на неї не було попиту, а можливо про неї ли, те ж, що випили з вечора, вивітри-1

лось як невеличкий клубок диму на крізному вітрі.

На протилежній від друзів стінці скрипіли, відбиваючи такти, запорошені ходики. Вагадло бігало з краю в край, ніби відганяло мух, що іноді з зудінням перелітали через хату й усідалися на розмальованій бляшці годинника. Уже перед світанком Макар Семенович зупинив свій погляд на стрілках і байдуже спитав:

То що вони? Архирейські? Ні, покищо йдуть по нашому. Так невже п'ята година? Гудок значить скоро?

І обом стало смішно, що ніч минула, ніби вони не розмовляли, а були на якійсь завзятій роботі. Спати вже ніколи. Та вони й не жалкували за сном, у них ще вистачить сил після приємно проведеної ночі відпрацювати по упряжці, а потім для сну часу знайдеться скільки завгодно. Старі доси■ діли до першого гудка. Народжуваний сходом ранок поповз із горизонту на безкраю широчінь неба й поглинув у себе гущавину темряви. Карпов одягнув спецівку, застромив за пояса сокиру, й старі вийшли на двір, щоб зайти додому до Деркача—йому теж треба перевдягтися й тоді разом до нарядної. Гудок оживив посьолок, у двориках чулися відкашлювання від згустків вугільного пилу, а в повітрі потягнуло паленою махоркою. Коли б хто зустрів старих шахтарів, то мабуть дуже здивувався б —вони йши серединою вулиці й підтримували один одного, взявшись обруку, ніби парубок із дівчиною повертались з нічної палкої прогулянки.

Десь на околиці посьолку зацокотіла підвода, затупотіли ковані ноги коней і, мабуть, гнався слідком, сердито гавкаючи собака, пробуджений ранішнім незвичайним рухом. Цокіт усе наближався до старих шахтарів, і невдовзі вони побачили баскі коні, що мчали, роздмухуючи по сторонах цілі фонтани кучерявої пари. Старі звернули в бік, і повз них легко прокотилась тачанка з чотирма мовчазними сідоками. Один із коз л витягнутими вперед руками тримав туго натягнуті віжки, а троє сиділо ззаду, щільно попритулявшись плечима, ніби й справді ранок був.

надто холодний і, з'єднуючи тіла, вони хотіли зоґрітися Обоє крайні їздці, одягнуті в позастібувані до самих комірів військові шинелі, а середній вчепився за петельки розхристаного піджака й голова йому звісилась, ніби її тягнув до ніг величезний ніс. Старі шахтарі одразу пізнали в ньому місцевого філософа Жоржика Іванова й мимоволі між собою переглянлись. Деркач багатозначно посміхнувся.

То ж нашого Жоржика катають?-*- спитав Карпов, хоча 1 ;* й без того знав, що всередині сидів ніхто інший, як тільки Жоржик.

Да. Він уже відгулявся, —відповів Деркач. І вони ще довгенько стояли й дивилися вслід тачанці, що,'держачи напрямок до центрального міста району, поволі танула в ранковій сірості й рідкому, як серпанок, тумані.

2 Ще вчора ввечорі е казармі № 17 усе відбувалося звичайно, як і завжди Повернувшись із шахти, Мартинюк приніс листа, що одержав його від батька. Дехто із казармеників знав, як старий Мартинюк, всякими засобами ставив опір, щоб його син не покидав села й ,не їхав туди, де доведеться жити під чужою стріхою й їсти —та чи й буде він? —чужий хліб. Але сина не дуже лякали ні стріха чужа, ні хліб, не своїми руками вирощений, не залякали батькові обіцянки бути глухому й німому, якщо Серьога надсилатиме додому листів, прохаючи посилочку з батьківських сухарів. Він поїхав, став шахтарем і кожної получки ходить на пошту й переказує батькам частку -свого заробітку. Майже всі, хто поприїздив із сіл, теж діляться грішми з своїми родичами і в відповідь на перекази одержують з рідних місць довжелезні повідомлення, що дома все слава богу, а за гроші вони низько кланяються й щиро дякують.

Та не те було в Мартинюка. Уже минуло кілька получок і кілька разів він на пошті подавав у віконечко заспаному поштовикові блянка, прикритого червінцями, а від батьків не було ні разу звістки чи одержують вони

гроші, чи може блукає блянок десь по білому світу. Мартинюка така вперта мовчанка батьків турбувала, він хоча й не показував цього товаришам своїм по казармі, навіть Завірюсі не казав, але частенько задумувався й від надмірних мрій про село можливо навіть упадав у сум. Але мовчанка родичів прорвалась. Він одержав здоровенного пухкого конверта, в якому лежав згорнений надвоє шкільний зошит, ретельно списаний точною сестриною рукою. Казарменики взагалі люблять і поділитись новинами, що одержують їх із сіл, і послухати про ті новини, що з ними пов'язаний один із їхніх мешканців. Тому як тільки хто одержує листа, зараз же до нього починають сходитись, обсідають колом і сидять мабуть також, як і в селах на чиїйсь призьбі або зрізаних дубках, коли одержують листа від колишнього селянина, що став шахтарем. До Мартинюка посходилцсь особливо багато казармеників, бо кожному було цікаво чим же розв'яжеться історія упертого батька й непокірливого сина. Мартинюкові критись нічого, він витяг з конверта зошита й, не поспішаючи, прочитав з такою інтонацією, ніби то диктував листа сам старий Мартинюк. Як і належить бути в кожому серйозном/ листі, спочатку йшли перелічування кількох десятків родичів і знайомих, які вітають, кланяються й таке інше, потім уже йшли описування сільських новин, при чому —саме головне —сповіщалось, що нового покищо нічого не трапилось.

Коли Мартинюк почав читати про ставлення батька до сина, в казармі тиша напружилась, як перед грозою сміху. „Коли вже ти на те пішов, дорогий синку, —читав Мартинюк,-—то роби, що хочеш і наше тобі благословеніе і будь хоч і шахтарем. А коли стане тобі скрутно, то негайно пиши, й ми тобі вишлемо, що нам бог послав —сухарів, а може й кусочок сальця. А те, що батько казав тобі, коли ти їхав з дому, так ти забудь і ми теж забули. А за гроші, що ти прислав, ми тобі дуже вдячні і куди не слід витрачати їх не будемо..." Е, наш брат грошики любить, — сказав Чередниченкб, не дослухавйіи

кінця листа, й цього було досить, щоб дружньою сальвою вдарив сміх. За гроші не тільки син батька, а й батько сина чортам в оренду може з гати.

То нічого. А я от тільки гроші послав, як знову шлють мені листа — ва:е батько пропив усе до цурки. А мій батько не пропиває, —зно- зауважив Чередниченко., У тебе ж його зовсім Немає...

А хіба я кажу, що є? Ти сам би міг уже десять раз

бути батьком.. Л. дітей куди? В торбі таскав би?

Коля Лівша стояв осторонь відю'рби, що розсілась по ліжках навколо Мартинюка, й, держачи під пахвою засмальцьовану* балабайку, мовчки слухав. Але коли читанка закінчилась, він вихватив свій музикальний інструмент, махнув ним у повітрі як шаблюкою, й дзвінкі струни бризкнули галасливими звуками, а сам музикант підспівував на шахтарський мотив: „Здраствуй, син мой дорогой, наше вам ■ почтеніє, шлі ти грошей нам домой, а ми тобі пєченіє".

Браво, Колю! Ану, далі сочиняй! Від такого печенія зуби' повипада оть.

І Лівша, задоволений що його не тільки не гонять, а почали всі слухати, бив по струнах міцніше:

„Кушай, кушай, поправляйсь родними сухарями, к нам без грошей не з'являйсь —будеш з хвонарями", Оце вірно. Ач, чак розійшовся наш малий. Дуй, Колю, дуй! „Плюнь на маму, плюнь на папу, Мартинюк—редактор. Ховай гроші в гаманець, купиш собі трактора".

Е, то вже ти дурниць почав виспівувати. Навіщо ж мені трактор здався? — питав у музики Мартинюк, — тебе в шахту возити?

Колю, Колю,:—докірливо казав Завірюха, -7-ми ж з 'тобою договорилися що ти в комсомол заяву подаєш. Комсймольцем хочеш бути. А ти на батьків радиш клювати. - L - Так то ж тільки пісня,—зніяковівши, виправдувався щупленький парубчак

—Коли не подобається, я можу іншої: „Комсомольцем хочеш буть — імій уваженіє, батька матір не забудь, шли ти їм почтеніє". .

. Це вже не те, Колю. - Бидохся. Сил не вистачило.

Лізша з серцем узяв балабайку під пахву.

Хіба вам догодиш? —сказав він ображено й пішов задовольняти свої музичні потреби на двір, де вже матиме право грати й співати не те, що від нього вимагатимуть казарменики, а що хотітиметься самому.

• Мартинюк ще довгенько сидів, оточений молодими шахтарями, й разом з усіма бувало й сміявся з батьків, бу вало захищав їх, потім розмови пішли вже про інше, але теж із сміхом, жартами, доречними й недоречними дотепами.

Того ж вечора була серйозна розмова між Микитою Глущенком і Андрієм Чередниченком. Власне, серйозні розмови в них бували частенько. Глущенко успішно опановував науку, що йому • передавали вйкладачі в вечірньому робітфакові, й він був упевнений, що робітфак закінчить, а потім візьметься за вищу науку, піде до гірничого інституту й на сорок третьому, в крайньому разі, на сорок четвертому році свого життя буде вже гірничим інженером. А коли згадати минуле, зовсім же недавно він не мав сміливости й думати про інженерування. Виявляється, для всього потрібне бажання, сміливість і настирливість. Глущенко часом придивлявся до здоровенного з довгими міцними руками, трохи вайлуватого Чередниченка, порівнював з ним себе й не находив ніякої ріжниці. Така ж колишня сільська голота, такі ж самі шляхи минулих страждань і злиднів. Тільки й того, що Глущенко намітив собі віхи, куди саме йому прямувати в майбутньому, а Чередниченко ще живе сьогоднішнім днем, він ще не знає, яке місце мусить займати в суспільстві. воно й більшість людей живуть так, як живеться,- без плянів і передбачень, та на таких рівнятись нічого. Глущенко поклав собі хоч-що-хоч, а допомогти Чередниченкові, дещо втлумачити йому й загітувати його, щоб у такі немолоді

роки не гаяв часу й брався, наслідуючи приклад Глущенків, за учбу. Чередниченко вислухав цього співбесідника з великою повагою, він радісно усміхався, чуючи такі багаті можливості, але це була радість слухача, якому оповідали приємну, чудову. Не знаю, як кому, —відповів Чередниченко —а мені в інженери не лізти. Ну< який з мене інженер! —роз- він руками з задубілими мозолями —Мені хоча б шахтарем постійним стати й того б досить.

Дурниці, Андрію. Слово чести, дурниці. Мене от Жоржин Іванов і лякав, і висміював. А я все ж учусь і не погано вчуся. Так і ти.

Глущенко на цей раз не збирався радити Чередниченка оволодівати висотами знань, бо впевнився, що його знову лякатимуть слова, які визначають технічні фахи. Глущенко почав підходити з меншого. Він рекомендував Чередниченкові записатись в технічний гурток, що про його організацію правління клюбу розклеїло по посьолку плякати й об‘яви, розмальовані з химерними станками й шестернями. Чередниченко все одно згоди не дав, він усе мнявся, казав, що хто зна, як воно. Може своїм записом людям тільки голови морочитиме, толку ж ніякого не вийде. Але Глущенко перейшов з методи порад на методу наказувань. Він, не звертаючи уваги на Чередниченкову непевність, сказав, що завтра просто з шахти вони заходять до клюбу й записують фого до гуртка.

Та час запису довелося відволікти надалі. На другий день з самого ранку заговорили про зникнення з Пугачівки Жоржика Іванова. Посьолковий чередник завжди повз чагарник гонив худобу і в кущах бачив невеличке тільце, обгорнене в ганчір‘я. Іноді кубло вже було порожнє. Від нього дхнуло зігрітою людською парою, а власник кубла тут же рядом з кухля про мивав собі очі, або, витягуючись перед сонцем, що підіймалося з туману, розминав кістки, а після поволі рушав до шахти. На цей же раз чередни. у чагарнику не знайшов ні Жоржика, ні ганчірок його. Валялись тільки клапті старих засмальцьованих газет та на витоптаній відвідувачами галявині сиротливо

лежала мабуть загублена дерев'яна ложка. Чередник,- до того здивувався такій незвичайності, що не втримався, залишив худобу на підпаска й пішов поділитись новиною в найближчу казарму № 17, де раніше жив Жоржик. Там теж не менше здивувалися, Aexfo навіть подався подивитись на пусте місце. З приводу невиходу на роботу Жоржика серед бриґади Деркачевої почались обговорення події. Одні передбачали, що він полетів десь на іншу шахту, інші находили нові пояснення, й усі вони були далекі від істини. Деркач вирішив, що ніякого злочину він не зробить, коли скаже, що йому довелося бачити пього ранку. Жоржик, товариші, заарештований —І вся бриґада замовкла", а в нарядній, здавалося, галас збільшився. - Завіщо? —першим спитав Прищепа, підібравши від здивовання свого завжди вип'ятого як подушка живота Точно не знаю, товариші. Тільки гепеу з ким попало возитись не буде. Видно птиця гарна, наш бллакун...

Л поки зміна виїхала на-гора по рудні про Жоржика Іванова зовсім певно говорили як про ворога, що натягнув на себе машкару чудака й пішов жити в кущі, щоб відвести від себе очі тих, хто міг би його «'пізнати. Для казарми № 17 ця новина . була настільки важлива, що всі мешканці посходилися після обіду за якихось півгодини. Глущенко не пішов навіть до робітфаку; а Коля Л'вша не доторкнувся до своєї улюбленої балабайки. Казарменики сідали за довгий стіл і мали себе так, ніби вирішали якусь серйозну справу на важливому засіданні. Розмов було багато, але вони не були схожі на звичайні розмови, що точаться вечорами від безділля, не чути було невід'ємних супутників молоді—• сміху й жартів. Казарменики пригадували всі ті вчинки, що скоював їх Жоржик, і тепер на диво ставало ясним, що не ворог не міг так поводитись і те говорити, що безкінечно говорив їхній філософ. Більш за всіх хвилювався Чередниченко, його мовчазність перетворилась на гнів, і він, палаючи, розмахував у повітрі ченими руками і вуси його теж бовталися, втративши свою пружність.

—Як нас обдурював! —репетував вігі. —Це ж мерзотність! Таким бідненьким прикидався, йна тобі! Точив нас як той шашіль! Ні, ми йому не простимо. Я пропоную зараз же нам написати таку резолюцію: гадину Жоржика за те, що він наш ворог і ввесь час тільки тим і займався, що гриз нас — вимагаємо від влади знищити його. Так і написати: знищити!

Чередниченко від своєї промови спотів, ніби він вирубав ціле кріпління, не відпочивавши.

Ні, це трохи не так, —заперечив Завірюха, суд розбереться й без наших порад знатиме, що діяти А ми давайте інше діло зробимо. Оті факти, що нам відомі про Жоржика, та розповімо про них по всій ГІугачівці. Хай люди вчаться розпізнавати своїх ворогів на нашому неприємному прикладі.

Глущенко, ніби він у цій бесіді казармеників голова засідання або допов дач, робив висновки, хоча ніхто й не збирався закінчувати розмову.

Правда Чередниченкова, правда й твоя, Завірюхо,—казав він,—ми своє поважне слово ще скажемо. Із Жоржиком дехто з нас уже в цій казармі живе давненько. Тому доведеться давати матеріяли слідчим органам, можливо бути свідками на суді. Висвітлювати ж ганебну діяльність Жоржиков —наш обов'язок. От коли б ми змогли наш „Голос Шахтаря" цій події присвятити —зовсім би гарно було. Яке твоє буде слово, товаришу Мартинюк?

Моє ж яке слово? Коли ми захочемо, то гуртом усе можна зробити. Хіба... підождіть... —замислився редактор —У газеті, що оце домальовує наш Коля Лівша, присвяченій МЮД'у, місце ще є. Можна б празникового матеріялу трохи скоротити, а про Жоржика дати. Тільки чи зручно з такою людиною лізти в урочисту газету?

Усі погодились на тому, іцоб у мюдівсьському номері було й про клясового ворога. Тут же зробили розпо-

Діл, кому що писати* Глущенко ніскільки не жалкував за пропущеними лекціями. Він у студентів розпитає, що саме викладали, прочитав в підручниках і своє надо-

лужить. А в казармі хоча може того ніхто й не помітив, а роботу вія провів чималу. Глущенка радувала одностайність думок у казармеників яро Жоржика.

Але однієї людини він не додивився. Пащенко ні з ким не погоджувався, хто б тільки що не говорив. Він не висловлював своїх думок, бо побоювався, коли б, попавши під гарячу руку, не довелось розраховуватись своїми ребрами за чужі гріхи. А думки І Іащенкові відрізнялись від думок мешканців казарми. Він кожного дня бачив Жоржика, ходив у кущі слухати його дивних міркувань і не вірилось, щоб Жоржик був таким, як ото кажуть, ніби він і ворог і шкідник і прізвище в нього не своє. Пащенкові хотілося зробити застереження, щоб люди були обережнішими в своїх висловах, бо за кілька день може вияснитись Жоржикова неповинність, і він повернеться знов на роботу. Пащенко в глибині душі своєї був переконаний, що Жоржика заарештовано з-за людських наговорів, а наговори побудовані незвичайністю розумного розповідача. Пащенко вирішив краще мовчати й не вмішуватись у чужі справи, а відповідний час надійде й тоді все стане ясно, хто має вірну думку, а хто пошиється в дурні. , *

Але дні йшли, а Жоржик, всупереч пащенковим нетерплячим чеканням, не повертався. Пащенко почав мейше лежати, нишпорив по посьолкові, там, де збирались натовпи шахтарів —при- і собі до них, нагострював вуха, та скільки не слухав —утішитись нічим не міг. Довелось йому побачити в клюбі величезне опудало, що своїм здоровим орлиним носом нагадувало Жоржика. Опудало одягнено в два костюми: насподі чорний фрак із довгими фалдами, мабуть узято з театрального реквізиту, через саєтову камизельку протягнуто товстий ланцюжок, що мусить заміняти золото, на голові, на самі вуха насунуто глибокого циліндра, а поверх цього одягу накинуто обшарпаного піджака, не згіріпого за того, що носив Жоржик. Біля опудала, що звірем дивилося з кутка, де його притулили до стінки, зібралось багато молоді, вона наперед

смакувала те видовисько, що буде влаштовано в мюдівську демонстрацію. Скільки воно тоді викличе • сміху, скільки прокльонів нестиметься на Жоржикову штучну з клоччя голову.

Над донецькими степами й незчисленними балками нависла гнітюча заслона обложного дощу. Дощ крапав, не поспішаючи, ніби він виконував свої не зовсім йому приємні обов'язки, часом зовсім переставав і тільки де-не-де впаде крапелька людині на щоку, а після невеликого перепочинку знову настирливо булькав по калюжках, витанцьовував на посірілих вікнах і розгулював на дахах будників. Іноді виривався десь вітер і, виючи, бешкетував по степу, налітав на посьолкий бавився дощем, як диТина іграшками, радіючи, що їй підкоряються самі люті звірі й цілі озброєні вояки. Молодь -Пугачівки занепокоїлась. До мюдівського свята так багато готувались і раптом якийсь непрошений дощ обіцяє зірвати демонстрацію і взагалі звести на нівець усю урочистість. Комсомольський секретар Степан Свистунов ходив вулицямирозлютоганий. Залишалось до початку демонстрації всього кілька десятків годин, а дощ ніби для знущання сипав дзвінкі краплі, ніби там зверху хмари просіювали на великих решетах. Земля розкисла до того, що коли витягував ногу, грязюка чавкала, моЬ збиралася проковтнути людину. Усе виготовлено для проведення свята на майдані, і тепер пляни зриваються. Доведеться молоді купчитися в тісному клюбі, а частину пляну зовсім не виконувати. Свистунов уже погодив перебудову пляну з секретарем партосередку Череванем, повідомив правління клюбу, щоб вони готувалися провадити всю роботу в помешканні, але не тільки терпінню бувають межі, небо теж створилось не з однієї тільки води. У день святкування Свистунов прокинувся ще тільки почало світати. Він не пізнав тієї частини всесвіту, де знаходилась Пугачівка. Над нею розпросторилася блакитна тиша. Із своїх сховищ повистрибали скуйовджені горобці й зацвірінькали, віщуючи гарний ранок. Сонце викотилось так швидко, ніби воно мало спеціяльне

призначення своїми всесильними проміннями перефарбувати землю. Свистунов, забувши поснідати, від радощів очманів і кинувся знову все переінакшувати, щоб демонстрацію молоднечих сил таки влаштувати на майдані. І ввечері перед заходом сонця посьолок набрав вигляду військового стану, де цілі полки збирались вирушати у похід. Кожна казарма готувалась іти в центр Пугачївки вишикованою вряди з високо піди тимиголовами.вісня ми й прапорами. Пісні здіймались і кружляли над будинками, ніби птиці над своїми гніздами. Посередині центрального майдану підносилась окутана в червоне трибуна і на ній стояли, чекаючи людей, комсомольські рудничні керівники Від трибуни розбігалися через увесь майдан нитки різнобарвними до рябизни в очах метеликами. Прапори на трибуні й на будинках навколо майдану від ледве помітного подиху повітря стріпувались, як стріпується людина, передчуваючи незвичайність. Вулицями з усіх сторін посьолку до майдану наближались колони молоді й їх зустрічала музика духової оркестри. Наче було умовлено, колони ринули на майдан одноразово з усіх вулиць і стиснули трибуну, зробивши її невеличким острівцем серед маси людських тіл і виру пісень, що зливалися в ОДИН довгий безкінечний вигук молодечої радости, Мітинг почався. Свистунов, карбуючи слова, кидав їх поверх голів у всі кінці майдану. Він нагадав молоді її обов'язок перед революцією всього світу. Віддати свої сили на побудову соціялізму —-біль- радости для пролетаря не може бути. Вугілля видобути й надіслати для промисловосте —конкретна задача молоді Пугачівської рудні. Урочисті вигуки й голосне дрижання міді оркестри вивершили секретарів виступ. До самого темна з трибуни вітали молодих будівників соціялізму й закликали їх безупинно йти вперед. Комсомольці З дільниці шахти рапортували всьому митинґові про свої значні _ й малі досягнення й обіцяли бути надалі в своїх прагненнях непохитними. Офіційна частина закінчилася колективними співами бадьорих пісень революції. А потім тут же на майдані почалось

загодя продумане масове гуляння. Свистунов раніш десить попрацював, щоб бути вільному від усяких турбот і заклопотаностей і взяти участь в гулянні разом з усією молоддю. Ніч вступила в свої права, на заході як човник хуткенько поплив рожевенькій молодичок, і темнота темною одежиною вкрила землю. Раптом над майданом заколивались десятки смолоскипів і під їх мінливим освітленням оркестра почала грати вальсів, пари молоді кружлялись у вихорі танків, і їхні тіні то переслідували своїх власників, то тікали хто зна куди. У іншому місці оркестра гармрністів, іноді збиваючись із ладу, дзвеніла срібляними голосами. Кіно-мєханік лагодився на стійці шахткому демонструвати картину, а драматичний гурток клюбу подалі від оркестрів зібрав собі глядачів і показував їм самодіяльну п‘єсу про "прогульників —п‘яниць, які, кінень-кінцем, мусять або згоріти від горілки, або будуть вигнані з шахти. Обидва висновки драматурга’" хоча й не переконували глядачів, але п'єска гралась живо, викликала багато сміху, й натовп біля помосту, що заміняв сцену, швидко ріс. Свистунов з Сонею Деркачевою ходили від видовиська до видовиська. Два рази, не дуже вміючи, протанцювали якогось танця. Біля імпровізованого, кіно-майданчика вони зустрілись з старими друзями — Деркачем та Кардовим.

Здорово! замість привітання сказав Деркач. —Погуляти ви, молодь, умієте. -

Та й робити ж уміємо, —погордо відповів Свистунов.

Вірно. Ви перед святом своїм підтягнулись. Куди не подивися —кожен молодик вогнем палає. А що то після празника буде? Це, брат, серйозне питання.

Старатимемось, щоб і далі так було, —пообіцяв Деркачеві секретар і на тому розійшлись. До півночі гув Майдан і до півночі не спала Пугачівка. Молодечі веселощі повитягували з хат Усе населення. А коли настав час Лягати спати й оркестри сповістили про це маршами, народ довго не розводився, ніби чекаючи, що адже музи*

канти перерішать і гуляння почнеться знову.

Свистунов проважав Соню додому. Ця дорога ним уже виходжена добре, бо рідко коли вечером не йшов туди.А в, більшості, закінчивши свої комсомольські справи, з осередку прямували до квартирі Деркачів удвох із Сонею. Вони сиділи на ослінчику й обговорювали своє родинне майбутнє. Як тільки впораються з проведенням мюдівських свят, одразу ж оголошують батькам про свої наміри побратися й шукатимуть собі квартирі, або тимчасово житимуть у старих Свистунових. ’ Вони не поспішали, бо додому недалеко, а обом хотілось поговорити про те, про що при всіх не говориться. Ну, —мовив Степан, відсвяткували... -

І не погано, —додала Соня.

Дощ, і той нам спічував. Ще вчора увечері грязюки було по коліна. А сьогодні від танців пилюга кружлялася.

Вони знову замовкли. Кожен понурився в свої думки.

Скажи, Соню, що ти відчуваєш од усієї проведеної нами роботи? - Що-ж мені ЕІдчувати? Я вдо

волена тим, що все пройшло як слід.

А я, Соню, незадоволений. То вже діло твоє, —з деякою іронією відповіла дівчина, —трапляються й крім тебе люди. Стьопо, що задоволеними ніколи не бувають

: Ні, Соню. • Я наче не з таких людей. А от ти вислухай мою думку й може зрозумієш. Коли подивитися назад, ну, хоча б місяців зо два. Згадай, яку ми провели величезну підготовну роботу до МЮД‘у Тому й МЮД добре пройшов,— спокійно завваашла Соня.

Дай же мені почутїя вилити перед тобою, —не то серйозно, не то жартуючи, казав Степан. —Яку активність серед молоді пробудили! Скільки ентузіязму. Скільки зайвих днів одпрацьовано! Штурм провели... Аз прориву шахта все таки не вилізла, —руйнувала Степанів патос дівчина.

З прориву хоча й не вилізла, а добин збільшилась, не поступався

Степан. —Збільшилась добич. І комсомол дав себе відчути. Хай тепер хто схаже, що ми відстаємо. Наших достойностей не змалити, —загрожував він комусь невідомому.

Ти, Стьопо, хотів щось про почуття.

Ага, вірно. Так от мої почуття. Скільки ми до МЮД‘у готувалися, скільки, витратили сил, нервів і енерґії. І от надходить той день, якого ждали, можна сказати, з тремтінням душі. Відмітинґували, потім повеселились. І все це вже позаду. Есе це в минулому...

А, досить, Стьопо. Я тебе зрозуміла. І можу порадити одну річ. Щоб так швидко не наблизилась мета, до якої ти готуєшся, то готуйся одразу не до шіснадцятого, а до тридцять другого МЮД‘у. І все гаразд. Тобі буде приємно та й комсомолові, хоч корнети й не буде, усе ж не шкодитиме. Сердита ти сьогодні. Соню. Ні, я себе відчуваю добре. А справді, Стьопо, —удавала дівчина, ніби вона захопилась його думкою, —що як би так було, що ми готуємось, а МЮД відповзає далі від нас, ми ще більше напружуємо сили, а день усе не наступає. Яка б красота! Тоді б можна ніколи не женитися. А то не встигли відкласти на після празника, а воно те після вже й настало.

Від таких Соніних висновків Степан аж розгубився й не міг зібрати думок, щоб їй відповісти.

Чудачка, ти. Ій-право, чудачка. .Ти їй про одне, а вона співає зовсім з іншої опери Наше женіння —тЬ вже номер другий.

І розмова в них змінилась. Степан вимушений був залишитись із невимовленими почуттями незадоволености з того ефекту, що став наслідком його впертої роботи. Хоч він не дуже й жалкував за втраченою темою, бо вона для нього не менш пекуча. Вони почали умовлятися, коли їм саме поговорити з батьками. Звичайно, відволікати нічого. Краще завтра закінчити все і —здрастуй нове життя. Біля деркачевого будинку ще не бу. ло .завірюхи з його майбутньою дружиною Одаркою. Вони мабуть десь не поспішаючи йдуть з гуляння. В освіт-

лені незачинені вікна молоді було видно, як старий Деркач, повернувшись з майдану, сів вечеряти. А що як би ми сьогодні поговори ли? — запропонував Степан. —Раз не сплять твої батьки, то їм же все одно, чи вдень, чи вночі.

Дивись сам, Стьопо. Я нічого не маю...

Вони ввійшли в кімнату й сіли поруч старого біля столу.

Тату, ось Степан хоче вам щось сказати, розпочала розмову Соня. —- А ви, мамо, теж підходьте ближче та сідайте. Діло дуже серйозне.

Мати підійшла й стала біля вікна, батько ж, догадуючись, про що йтиметься мова, перестав їсти.

Так що ж у вас таке, молоді люди?

У нас, Макаре Семеновичу, —пояс- Степан без усяких манівців —По- ми й хочемо поженитись із Сонею.

Чуєш, жінко? Знову женихи. Тут уже одного колись приводив Жоржин Іванов. —Та трохи не зійшлись. Жіноча сторона не мала бажання. А зараз ти як, Соню?

Зараз? Зараз не те. Любимо один одного й усе.

Значить, в одну дудку граєте? Ну, грайте, грайте. Бажаю вам успіху й щастя. Більше сказати нічого не можу. А ти, стара, що скажеш? Я? Я що й ти... бажаю... —І в матері бризнули з очей сльози. Вона обличчя заховала в фартух.

Ну, от і сльози. Як наче помирати збирається. Тут діло житейське. А тй рюмсати...-

Макар Семенович хоча й заспокою' вав свою дружину, але й самому якось стало гірко й на серці і в очах. Бій згадав розмову з своїм другом Пили* пом Єфремовичем і тільки тепер зро' зумів його, що значить прив'язаність до своїх дітей. Та скільки не сумуй, а це мусить статися. Соня буде вже не тільки їхньою дитиною, а й дружиною Свистунова, а далі й матір'ю. Макар Семенович почав розпитувати як мо' лодь передбачає організовувати свсЮ життя, дав їм деякі поради, потім Щ е раз побажав усього найкращого в жит* ті й ка тому натякнув, що кожен мусить

поводитись як йому воліеться: хто має бажання то можна лягати, а хто має намір займатись любовними справами, то на дворі погода прекрасна. Степан із Сонею вийшли на вулицю. Після бучно проведеного вечора молоді посьолок засипав міцним сном. Молодникові видно не хотілось ховатися від цієї сторони землі, й він верхнім ріжком зачепився за невеличку хмарку, намагаючись на ній повиснути. Хмарка була слабенька, втримати на собі такий вантаж не могла і розповзалась. Зорям на голому небі ніхто не заважав, і вони густими отарами висипали на прогулянку. Степан так ретельно милувався природою, що зовсім не помічав, що діялось поруч нього. Соня сіпнула його за полу піджака й без слів показала пальцем у сторону ослону під парканом. Там двійко молоді, забувши про все на світі, захоплено обіймалися й нагороджували одне одного звучними, як ляпаси, поцілунками. Губи поп ухнуть!. втрималася Соня, й на ослоні від несподіваного окрику порозскакувались на цілий метр.

Діла, значить, ідуть? спитав Свистунов, підійшовши до закоханих. То був Завірюха з Одаркою. Вони обоє винувато посміхнулись.

Не те, що в вас,--відповідав Федір.-- У нас справа на мазаних колесах. То ще як сказати. Хто кого випередит —невідомо.

Степан теж сів на осло пі, вже не соромлячись сторонніх поглядів, пригорнув до себе Соню так близько, що вони не могли розібрати у iforo саме міцніше калатало серце.

Поспішними крокими до них наближалась родинна майбутність із її похмурими неприємностями й ясними Радощами.

З Десятник Сорока, прийшовши ранком на роботу, найшов по всій Своїй дільниці кричуще безладдя. Можливо, вночі лісогони працювали ® е з догляду, між ними кадрових робітників немає й вони ніби навмисне поперевертали все догори ногами. У Нерхньо.му штрекові запаси лісу, що Л ежали в невеликих стосах попід стінною, тепер були розворочені, стояки

валялись між колією на рейках і коли їхатиме партія ваґонів, на цьому місці в кращому випадкові станеться затримка, а в гіршому —ваґони зійдуть із рейок, і тоді коногон, підіймаючи їх, лаятиме десятника й разом із ним увесь білий світ. Сорока, спустившись у поле, й тут знайшов поводження з лісом не краще, ніж на верхньому штрекові. Лісогони зробили розподіл неуважно, в один приступок вони наклали самих стояків, у другий обаполів та стяглів, а багато лісу замість приступків попало в 'завал. Десятник Сорока любить порядок. Хоча за останній час йому доводиться переносити й тут у шахті і вдома таке до нього ставлення, що протиречило його бажанням, проте, він, наскільки вистачало сил, дотримується заведених ним для самого себе правил, головне з яких, —ство- спокій.

I e Поки ще не наскочив завідувач дільниці технік Лисицький і не почав з холодною переконливістю зазначати десятникові на безладдя, йому треба, не гаючи ні хвилини, для наведення порядку поставити сюди робітника. Звичайно, робітник мусить бути людиною досвідченою й хазяйновитою, щоб його не довелось водити до кожного стояка й показувати пальцем, що саме робити. Десятник вирішив зняти з приступку забійника Карпова, він бо відповідає всім необхідним вимогам, а до того ж хай старий на деньочок дасть своїм рукам від молотка відпочити! Сорока сподівався, що Карпов згодиться йти на прибірку лісу з задоволенням, але сталося трохи інакше. Карпов тільки приготувався рубати вугілля, він уже натягав собі такого лісу, що не хватало йому, перевірив штанґу й молотка. Та десятник зацокотіти молоткові не дав. Карпов вислухав Сороку й з незадоволенням відповів: .

Раз ви наказуєте, то я піду.* Тільки давайте раніше повідомимо нашого бригадира.

Для чого ж нам бриґадир, — стурбувавшись відмовлявся Сорока, — ви приступайте до уборки лісу, а я сам із бриґадиром умовлюсь.

Ні, я так не можу, — казав -забій- бачитися з бриґадиром.

Карпов подерся до верхн ; х приступків, і десятникові довелося лізти слідком. Сорока завжди зустрічався з бригадиром Деркачем без особливої охоти. Підчас кожного побачення бригадир щось від десятника вимагав, на щонебудь указував, а то навіть і дорікав. Сороці не подобалось це, а можливо він просто свого, як йому здавалось, жорстокого бригадира побоювався.

У Деркачевім приступкові лямпочка висіла над стелею, зачеплена гачком за стягель, і кидала промінь у куток приступку, де забійник грудку за грудкою викришував вугілля, й скочувалось воно, здіймаючи хмару пилу, що примушував терпнути пельку й очі сльозитись. '

—* Макаре Семеновичу, —- звернувся першим Карпо?,—на одну хвилиночку.

Деркач, пізнавши голос свого старого друга, вивернув зубком грудку, молотка взяв на руки, як малу дитину, й обернувся. * Що таке, товариші? Та як же, Макаре Семеновичу. Ми змагаємось, кажуть, вугілля потрібне, а мене товариш. Сорока знімає з забою й посилає на вбиоання лісу. -Що це значить, товаришу Сороко? 'Розумієте, лісогони такого- наробили, такого цакоїли...

І ви вирішили зняти з роботи кращого забійника? —-не дослухавши десятникових пояснень,мовив Деркач. — Ви, товаришу Сороко, зовсім не турбуєтесь за добич, Я не маю права вам наказувати, я тільки можу порадити: Карпова здіймати з приступку не можна. В противному разі я буду вимушений звертатись із скаргою на пас вищій адміністрації.

Сорока на що завгодно погодився б, аби не було цієї неприємної розмови. Він не заперечував бриґадирові й, витискуючи з себе посмішку, ласкаво відповів:

Господи, на. іщо ж ми будемо сваритись! Досить і того, що з-за вас ото колись я вже одержав догану. То мені гарна наука. У десятника з бригадиром мусить бути одна думка. Ви не погоджуєтесь відпустити Карпова — я теж не погоджуюсь його брати. Я

тепер бачу, що помилився. Навіщо брати кращого забійника, коли можна знайти поганенького. Ну, скажімо, взяти нового забійника Чередниченка. Ви заперечувати не станете, товаришу Деркач?

Чередниченка?—здивувався Деркач.—Ви кажете, що вій найгірший забійник? О, тов ришу десятник, ви не знаєте навіть своїх людей. Чередниченко був поганенький, та це колись. А зараз він таких, як ми, старих вовків наздоганяє,. Я просто дивуюсь, товаришу Сороко. Ій-право, дивно... Та хіба ж усе знатимеш? Коли все знати, то треба мати голову більшу за діжку. А ви, товаришу десятник, спробуйте знайти людину десь у іншому місці. А забійники хай, усе таки, вугольок рубають.

Хіба я проти?.. Я нз проти... — мурмотів десятник і посунувся вниз. Він ще добре не знав, куди йому зараз треба лізти, але якомога подалі від таких сутичок, що колись ’можуть довести до значних неприємностей. Коли б хто міг заглянути в глибочінь Сорочииої душі, то він би побачив жахливе видовисько. Душа Сороки покрилась бо явками страждань і кожен хоча незначний дотик надавав йому нових болів. Всі нещастя ніби змовились напасти на одну людину й тероризувати її на кожному кроці. Як би десятник не стерігся, як би він не намагався уникати, але майже щодня в шахті траплялись випадки, вина за котрі, так чи накіпе, мусіла падати на Сороку? Скільки б він не роздарював підлесливих усмішок і залицянь до всіх без винятку робітників, все одно люди з нього були невдоволені, скаржились на нього й вищій адміністрації й на зборах і просто лаяли його в вічі. Та хоча б тільки нещастя переслідували його на роботі, а то, прийшовши додому, він попадав ще в гірше пекло. Серед рідної сім'ї він жив як той далекий родич.У нього перестали питати дозвола на що б там не було, з ним ніколи не радились і робили, кому що волілося. Дружина взяла на харчі коногона Прищепу, який ніде не робить, за харчі не платить, а гладшає як кіт від сала та з ранку

до вечора поцілунками вилизується з Анею, колись покірною, слухняною донькою, що зараз пішла по слідах матері й зовсім не хоче помічати батька. Сорока намагався сваритись, загрожував дружині одноразово повиганяти їх, постріляти, повішати або самому з'їхати з глузду. Дружина хоча й здивувалася з чоло вікового заколоту, проте не тільки не злякалась, а, взявшись руками в пухкі боки, здійняла такий, галас, стільки накричала, що мабуть її уолос чула вся Пугачівка. Вона знову повторювала, що батько душогуб, бо хоче принести в жертву свому. себелюбству доччине щастя. Але мати -не така людожерка, як батько, вона до самого свого скінчення віку бажатиме дочці тільки гарного в житті, а тому хай йсго руда пика більше й виду не показує незадоволення, інакше мати — женщина нервова за дальші свої вчинки не відповідатиме. Як би стверджуючи свою обіцянку, дружина вихвачувала з боків руки і під ніс підносила здорових два кулаки, що неприємно пахли цибулею й нагадували чавунні праси.

Молодь при цій розмові батьків сиділа в другій кімнаті й, слухаючи їх, мовчки всміхалась та лускала насіння. Іван Прищепа свої первоначальні 'наміри змінив. Він з задоволенням дивився на безсилу злість Сороки й тримав себе перед його очима самовпевкено до зухвальства. Але що користі! для парубка, коли він буде грати ролю молодого до самого весілля, як ото намірювався зробити, а.потім у саму останню хвилину насміється над усім сорочиним гніздом і полетить десь далі на нові рудні. Звичайно, бльшої помсти за десятників наклеп не вигадаєш. Та чи не краще —й справді женитись, а як тільки трохи забудеться коногонів бешкет—знову стати на шахту, жити в сорочиній родині, мамаша годує гарно, чисто в них, порядочок, приємнішого нічого напевно не трапиться. А до того ж і Аня дівчина не погана. Хоча трохи важкувата, та хіба її весь час носити на руках? А дівчина в соку, книжки читає, романи ріжні, історій знає мабуть більше від Жоржина Іванова. Коли Прищепа остаточно 'вирішив з Анею женитися,

то вона йому почала з кожним днем усе більше подобатись, і парубок заплутався в тенетах кохання- На нього найшов приступ одвертости, й він матері деякі з своїх карт розкрив, звичайно, з тих, котрі було варт розкривати. Він признався, що ніякого брата техніка на Смолянинівській рудні не має, а то. він наплів від жаги кохання, а тому покірно просить пробачити йому його брехню. Матері так подобалась одвертість майбутнього зятя, що вона поцілувала його в високий лоб і жартівливо погрозила пальчиком, мовляз, дивись мені, вдруге щоб це не повторювалось. І Прищепа став відчувати себе серед Сорок членом їхньої родини. Йому було байдуже, чи розписувався він у Загсі чи ні, бо то .справа формальности, а факт той, що він їв, пив, мав Аню, кохався з нею і навіть у кешеві іноді пальці намацували на непередбачені витрати засмальцьовані папірці грошей.

Сили людині вистачає тільки на певний шлях, а далі вона виснажується й робиться нікуди нездатна. Так сталося і з Сорокою. Повсякденні непорозуміння, неприємності в шахті та безперервне ворогування вдома призвели до того, що він вирішив здатись на волю дружини. Хай хоч удома встановиться лад та спокій, може тоді легше переноситимуться всі турботи в шахті. Воно обідно погоджуватися жити з коногоном, який посік Сороку гарапником, неначе баба сікачем капусту,' та що ж поробиш, куди дінешся, раз так складаються обставини. А замиритися з родиною надходив час, кращого від якого не треба було б бажати. Одного разу, коли молодь десь гуляла, Сорока покликав до себе дружину і запросив її сісти напроти: Як же ми будемо цей рік? —ка- він лагідним голосом. кілька день Анечка наша—іменинниця.

Дружина уважно подивилась на свого чоловіка, і їй одразу став маневр йото відомий. Вона відповіла також тяло й лагідно:

Ми повинйі влаштувати гуляння. Тільки як же з Ванічкою?

Такий, знаєш, випадок... Як би не іменини, я б ніколи... Коли ви‘того хочете, то хай, значить, живуть...

Готування до іменин так захопило Сороку, що він, не дивлячись на щоденні турботи, поздоровішав, обличчя йому по удішало й почало сяяти. Він весь вільний від роботи в шахті час бігав по посьолку, скуповував напоїв}і закусок, а також скликав на гулянку гостей. Та без лиха й тут не могло обійтись. Сорока зовсім випустив із голови, що з першого числа їхня зміна стає другою зміною і починає працювати в дві години дня. Воно як би не ці пролетарські вправителі, а хто-небудь із тих, які були колись, то можна було б пояснити їм про такий незвичайний момент, і начальство, навіть не думавши, звільнило б його на день від роботи, та ще й заплатило б за упряжку. А тепер Сорока знав добре: просись, не просись —усе одно не допоможе, для них грудка вугілля дорожча за все життя десятникової родини. Як би не було, а Сорока все таки у цей знаменний вечір мусить бути вдома. Для того можна вигадати цілу низку причин, які б виправдали десятникову відсутність у шахті. Можна, наприклад, через жінку повідомити техніка, що на десятника щось напало, можливо отруївся робкоопівськими оселедцями, а може черевний тиф, і на роботу він вийти ніяк не може. Але з кількох варіантів Сорока зупинився на тому, що він разом із зміною їде в шахту, скрізь покажеться, перепише людей, а потім тихенько з дільниці дасть чосу й буде гуляти скільки йому влізе.

У день іменин з самого ранку в кімнатах у Сорок стояла така метушня, що старий не знав, де йому діватись. Мати з дочкою щось смажили, варили, пекли, а Ваня їм то вносив води, то вугілля, один тільки батько скрізь нишпорив без діла, коли ніхто не бачив крадькома куштував страви, виготовлені на вечір. Сороці дуже не хотілося в цей день їхати в шахту., та службовий обов'язок треба виконувати, й він поплентався туди, думками знаходячись удома й мріючи про те, як почнеться вечірка, що говоритиметься, він аж учував той сміх, співи й музику ґітари, на якій гратиме Аня. У нарядній, як на гріх, технік дав нового робітника, щоб поставити десь на роботу, з ним теж доведеться втратити

так коштовного часу. Десятник кивнув новакові головою, що мусило визначат —„слідкуй за мною", і новак, скрізь озираючись та розглядаючись, мовчки поспішав за начальством, не відпускаючи його від себе ні на крок. Сорока згадав про новака, тільки коли вони спустились у шахту, пройшли увесь штрек і спинились біля дучки, щоб злазити в поле.

У шахті працював? —спитав десятник парубка.

Ні, —дивився той просто в вічі. — Я з села.

Із села? Ну, нічого. Ти тут не один із села. Майже всі шахтарі в селі жили. Лізьмо за мною, я покажу, що робити.

Новак, раз-у-раз зриваючись із стояків, ліз по вузькій норі печі, що виводила в поле, де раніше залягало вибране забійниками вугілля. Десятник показав йому, що рядом із тією піччю, з котрої вони оце вилізли, є ще й інша піч, вантажна, якою сунеться вугілля в штрек просто в ваґони. Новакові треба дивитись, як ото почнуть забійники рубати вугілля й воно летітиме вниз, щоб ніде не застря’ало, а попадало прямо до печі, коли ж денебудь затримуватиметься, то необхідно його зсовувати, перекидати лопатою, щоб піч увесь час була завантажена й не довелось держати в штрекові біля дучки партію ваґонів порожніми. Десятник залишив новака біля печі, а сам поліз по приступках, переписав усіх забійників, понаходив кріпильників, перевірив усі місця, де знаходились робітники, навіть із кожним вдавався в розмову, жартував і тоді верхнім штреком майже бігом подався до кліті, додому, до гостей. У шахті час минає дуже швидко; поки Сорока виїхав нагора та змив у лазні з себе пил і переодягся, на дворі день згорів і тільки на західніх хмарах позалишались темно-червоні клапті, які нагадували, що десь далеко за небосхилом сонце існує і там гріє воно й надає сил і бадьорости для життя. Ще не доходячи до своєї квартирі, Сорока почув багатоголосий гомін, що нісся відтіля. Гості вже зібрались і нетерпляче чекали господзревого повернення. Сороку зустріли'бучним лементом, зрадівши,

що зрештою таки той, з-за кого затримувалось гуляння, повернувся, й до нього з усіх боків простягались руки й він їх, привітаючись, тис. Народ зібрався все видний, тут був .кривий фельдшер, на прізвище Попадишайко, рахівник із рудоуправи Мотилькоз, колишній дириґент із червоним, як перчина, носом закритої на рудні церкви. Запросив Сорока навіть і двох рядових робітників —сусідів, що до нього ставились із повагою й колись поспівчували в його родиннім тражданні. їо столу запрошувала господиня; вона одягла на себе сукню, що збереглась із часів її дівування і .зараз стискувала її талію, не давала дихати й примуиіувала надмірно налататися серце, але вона мала вигляд моложазої, елегантної женщиіи.. Як і завжди в таких випадках, кожен загодя облюбував собі місце й біля нього крутився, але першим не сідаз, бажаючи показати свою байдужість і благородство. -Ваня з Анею, як герої вечірки, сиділи на само у видному місці, обоє причепурені, напудгені, з старанно приписаним волоссям.

Вечірку відкрив сам Сорока. Він урочисто підвівся з налитим по самі вінця м горілки й виголосив добре обмірковану промову:

Шановні наші гості!, Дозвольте мені віддячити ва;4 за те, що ви не відмовились прийняти участь у нашій скромній сімейній вечірці...

Дехто з гостей озирнули поглядами стіл, застановлений привабливими стравами, й подумали: „задається, чорт рудий".

Дорогії наші гості, — казав далі Сорока, —ми, зібравшися сьогодні тут, відзначаємо день народження так любої Нам доньки Анєчки і.. е...е...і її заручини з'Іваном Павловичем...

Регент подумав, що знущання з гостей, коли вони держать біля рота Шклянки з випивкою, закінчилось,* і

а насолодою кількома ковтками с поро;;;иив свою посудину, але, зібравшись закушувати, побачив, що всі ч екають иа дозвіл розпочинати. Тоді р, ін знову взяв у руки келеха, що с Тояв у запасі. Кривий фельдшер відчУв потребу розв с язати напруженість,

він, хвацько тряхнувши головою, вигукнув:

Хай живуть!.. —І випив свою порцію горілки і зараз же зробили те саме, всі гості. Найвідповідальніший момент розпочати, а далі вже йтиме само якнайкраще, аби було досить їсти й пити. Гості починають не утрудняти господарів запрошеннями, самі накладають, наливають, їдять, п'ють та іноді вибирають хвилинку побажати молоді й їхнім батькам здоров'я, багатства, щастя й усього, чим можна людині найдешевше віддячити за таку ситну вечірку. їли так швидко, ніби з хвилини на хвилину чекали, що господар може когось із присутніх узяти за комір і відтягнути від столу. Але Сороці й думки не було ображатись на когось, хоча його цікавило спостерегати хто, як і скільки їсть і визначити, хто спеціально сьогодні нічого не їв до самого вечора. Гості таки шлунки свої понапихали й, давши їм час для травлення, вдалися розповідати анекдотів. Аня взяла в руки гітару з великим блакитним банком і з Банею в два голоси проспівали зворушливого романса. Потім гості знов попідсідали до столу й, знищуючи страви, розпочали обдарювати молодих і їхніх батьків коштовними побажаннями.

А тимчасом у шахті- все відбувалось своїм порядком. Ніхто десятника там не питав, нікому він не був потрібний. * ' Новак, що його залишив десятник, сидів на стоякові, звісивши вниз ноги, й, озираючись навколо, намагався хоч трохи орієнтуватись у такому дивовижному для нього становищі. Кволі вогники мерехтіли на віддалі в пиловій темряві, як. у нічному тумані. Цокіт молотків багатоголосою луною насичував поле. Бувало мовчки пролазила вверх або вниз людина, -освітлюючи поперед себе лямпою, й знову новак залишатися сам. Вугілля згори сунулось, як чорна вода, іноді великі грудки ошаліло випереджали потоки подрібленого, вони налітали на стояки, дерево стогнало, але натиск витримувало, й вугілля знаходило собі спокій тільки внизу біля дучки, де злягалось воно чорною кучею. Два рази чув новак, як . у штреку внизу грюкотіло залізо

навіть доносились сердиті вугуки й кожного разу купа вугілля над піччю посередині провалювалась. То приїздив коногон, про якого десятник новакові розповідав. Скільки просидів нерухомо у цій темряві, де немає ні дня, ні НОЧІ, він того визначити не міг. Коли вже почали від сидіння терпнути ноги, новак, хоча ще не позбувшись побоювання, хоча й несміливо, а поліз на вогники. Якийсь бородатий старий з таким старанням натискував молотком, ніби він був на вугілля сердитий і хотів на ньому помститись. Забійник, побачивши біля себе спостерігача, сів перепочити.

Що дивишся, товаришок? —спи- він у новака. Подивитись хочу, як вугілля рубаєте.

Хіба не бачив? Я сьогодні вперше в шахті. Уперше? Що ж ти тут робиш? Нічого не роблю. Як це нічого?

Дуже просто. Мене залишив десятник, сказав, щоб я вугілля відгрібав, а я не знаю, що робити. Он як... —Старий замислено витягав із бороди крихти вугілля. —Це погано десятник зробив, дуже погано...

Забійник ще трохи поговорив із новаком, дізнався, що його на Путачівку викливаз товариш, якого комсомол мобілізував на шахти. Дізнався також забійник, що нозакове прізвище — Продіан і що він би з задоволенням поїхав знову до своїх батьків —Проша- у село.

Е, який же титендитний, —дорікав парубкові забійник.: —Тільки в шахту та одразу й тікати? А я б тебе, хлопче, порадив духом не підупадати. Трохи

поживеш, то так звикнеш, що з шахти тебе й колом не виженеш. Лізьмо, лишень, я тобі дещо покажу.

Вони разом спустилися вниз, і старий понаходив вугілля, що само потрапити до печі не могло, узяв у Про шана лопату, дав пораду як із нею в цій тісноті й незручності працювати, наказав бути обережним, щоб, коли лазитиме полем, то бува не зірвався, треба також прислухатись, аби не попасти під удар грудок, які летять згори неначе бомби. Старий знову

поліз до свого приступка, а Прошан почав згортати й накидати туди вугілля, де час від часу воно провалювалось.

В один із перепочинків Прошан звернув увагу на те, що вугілля над піччю було дуже замало, а згори сипалось ледве - ледве, ніби там витрушувано останні грудочки. Може закін* чилась зміна? Але забійники приступив не залишають, там блищать вогники й стукотять відбійні молотки. Хоча Прошанові причини такого явища невідомі, та він, як і кожен на його місці, міг догадуватися, що десь сталася затримка й треба її відшукати і вжити якихось заходів. Він із стійчака на стійчак підіймався вгору й кожного разу освітлював поперед себе лямпою. Але йому нічого не траплялось, і він підіймався все вище й вище. Як він передбачав, так воно було і в дійсності. Біля третього приступку кілька стояків і обаполів, що зірвались у якогось забійника, застрягли між закріпленими стояками й на них падало вугілля й загата збільшувалась, аж поки зовсім перекрила доступ наверх. Вугілля нависло багатотонним вантажем і спускати його треба повільно, щоб бува не гіакоїло чого недоброго. Прошан вирішив спочатку висмикнути одного обапола й одразу відскочити убік, а як тільки частина вугілля зсунеться, тоді можна руйнувати загату далі. Але одного не додивився новак, що коли він висмикнув одного обапола, то вугілля ринуло несподівано швидко й високою чорною хвилею посунулось на нього. Прошан устиг тільки вже не своїм голосом дико зойкнути, і його зібгало й потягло на низ, по дорозі чіпляло за закріплені стояки, знову вихвачувало, аж доки докотило до самого низу й там завалило купою вугілля. Благаючий голос людини, що загибала, чули майже всі робітники до самого верху поля, цокотіння молотків припинилось. Досвідчені шахтарі одразу визначили характер нещастя й стримголоз спускались до потерпілого. Розкопувати було дуже незруцно, всього кілька чоловіка розтаскували вугілля пригор* щами й пеленами, а більшості ніде було повертатися, й вони тихенько

розмовляли, ніби боючись кого збудити.

Тут! —зигукнув один забійник, надибавши руками між грудками носок чобота. І за кілька хвилин тіло Прошанове забійники вйтягли й поклали на купу вугілля, якою він був засипаний. Люди присвітлювали лямпами й мовчки дивилися ра молоде з занімілим переляком обличчя.

Вісті про нещастя, що десь трапляться, на дільниці розповсюджуються по шахті дуже шеидко. Поки Про- шана через піч протягли до штреку та влаштували з обаполів ноші, до них підійшов цілий натовп рятівників із справжніми ношами й лопатами й торбинками за плечима. У натовпі був і лікар і шахтоупраЕитель Орлов. Лікар нахилився над примхливо розпластаною людиною, пробіг по ній пальцями як сліпий, що обмацує незнайому йому річ, і своєю професійною усмішкою дав зрозуміти шахтарям, мовляв, у таких випадках можна залишитися живим. Він весело скомандував рятівникам: До лікарні! Живо!

Про шана понесли, й тоді тільки шахтарі почали обговорювати, як саме трапилось нещастя і з ким воно сталося. Про юнака ніхто нічого не міг сказати, вони вперше . побачили його вже розчавленого.

А я ж із цим парубком недавно розмовляв. Навіть лазив із ним та показував йому, що робити, —загово- Карпов, і одразу до нього всі повернулися, чекаючи дальших подробиць.

Товаришу Карпов, так ви знаєте цю людину? —спитав шахтоуправитель, і йому дали місце підійти до старого забійника.

Трохи. Карпов розповів шахтоуправителеві Про свою зустріч із молодиком, який прилазив у приступок і скаржився на Те, що його десятник кинув у полі самого, ні до кого не прикріпивши, навіть не розтовкмачивши, як слід, що йому робити. Де десятник?— скрикнув Орлов —Дайте сюди десятника!—бігав нін очима по натовпі. Але Сорока

з‘явитись перед гнівні шахтоуправителеві очі не міг.

Десятник наш, ото як спочатку зміни показався, d 9 більше його й не було, —пояснив ' Лиґадир забійників Деркач.

Орлов повернувся во квершляґу й ішов гак, ніби гна ?ея за десятником Сорокою, що мусив бігти в темряві штреку поперед шах оуправитедя. Від швидкої ходи він задихався й чоло йому, зросилося потом.

Десятник Сорока на-гора виїздив —спитав шахтоуправитель стовбурового.

’ Давно вже,—відповів той, держачись руками за важель. Давай мене на-гора!

Колихаючись у кліті, Орлов трохи заспокоївся, але не настільки, щоб збайдужіти до злочинної п ведінки Сороки. У себе в кабінеті шахгоуправитель, не зважаючи на вечірній час, знайшов свого секретаря й дав йому розпорядження негайно розшукати, хоч би він був у ч:;ртів у зубах, десятника Сороку й доставити його в контору- Секретар бачив, що Микола Іванович надто схвильований, а в такому разі треба його розпорядження виконувати якомога швидше. Тому він, не покладаючись на сторожа, як звичайно це робилось, пішов у посьолок сам. Після кількох розпитувань у зустрічних, секретар знайшов будинок і, поспішаючи, відчинив' двері. У кімнатах усі разом безголосо співали, охрипло розмовляли, сміялись, танцювали й пересварювались, Секретар трохи постояв біля дверей, але на нього ніхто не звертав уваги, тоді він підійшов до гультяїв ближче й голосно спитав: ' Десятника Сороку я бачити тут зможу?

Сорока сидів рядом із ‘ своїм майбутнім зятем, вони вже не раз один одному об'ясняли свою любов і повагу, кидалися в обійми, цілувалися довго й слиняво, а церковний реґент над вухами кричав їм „горько“. Рахівник із шахтоуправи побачив секретаря, спотикаючись, підбіг до нього й, не бажаючи слухати відмовлень, силоміць тяг до столу. Секретар був і сильніший-і тверезий, тому рахівник тільки

пихтів навколо нього, а після, побашивши свою безсилість, запросив допомоги.

Увага, увага! —ляскотів він у долоні —до кас зав ; тав новий гість. Він сам не хоче сідати. Давайте посадимо його колективом.

До секретаря кинулось одразу кілька чоловіка, вони вчепилися за плечі, руки, а хтось під ніс йому тикав шклянку горілки. Секретар бачив, що йому вже не до десятника, а хоча б самому вибратись відціля без неприємностей. Несподівано для запрошувачів він пострушував їх від себе й кинувся до дверей. Але хтось хотів його перейняти, схопив за руку, та втікач висмикнув її і на вулиці побачив, що йому одірвали від піджака рукава.

Поки секретар' повернувся до контори, шахтоуправитель уже спокійно сидів, читаючи якісь папери. А де ж десятник? —спитав він у секретаря. Хай йому чорт, тому десятникові.

Секретар розповів про пригоду, й Орлов голосно засміявся, Це щось нагадує дем'янову уху з криловської байки..

Але свій веселий настрій Орлов раптом замінив сухою діловитістю й запропонував секретареві написати наказа по шахті, що за байдуже ставлення до сооїх обов'язків, наслідком чого трапився нещасний випадок, десятник Мазурки-схід Сорока звільняється з посади й виселяється з квартирі не пізніше двадцяти чотирьох годин після оголошення наказу.

І. ранком у Сороки, де ще не вивітрився хміль нічної гулянки, кімнати наповнилась голосінням старої Сорочихи й тоскним сумом ще вчорашнього десятника, а сьогодні звичайного безробітного. Сорока хватав себе за голову, й коли б воно хоч т,,охи допомогло, то завив би, як ото вис його дружина. Що ж буде далі? Що робити? Іван Прищепа, як і належить членові сорочиної родини, разом із усіма переживав нещастя. Але в нього більше було мужности й самовладання, і він мусив підходити до кожного по черзі й заспокоювати, обіцяючи, що воно якось налагодиться й знову буде непогано.

—Не падайте духом, папашо, — казав він Сороці. —Мене теж прогнали з роботи, а я живий. Давайте шукати зараз квартирю, а потім вони знову приймуть на роботу і вас і мене. Десятником хоча вже не будете, та ви навчитесь на забійника, а я коногонитиму. І житимемо —не журитимемось...

Хоча й неприємне майбутнє накреслював Ваня, та іншого виходу немає. Вони вдвох пішли на околицю посьолку, де стояли приватні каюти, знайшли собі квартирю, хоча й без вікон, з земляною підлогою, та під такий трагічний час- жити буде можна. А після обід по вулиці Пугачівки уже їхала гарба з накладеними горою господарськими р?чами.

Сорока йшов ззаду хури, ніби боявся загоріти від сонця, що іноді виглядало з патлатих хмар, а справді він ховався від спостережливих очей посьолчан, що, спиняючись, дивилися на несподіваний десятників переїзд. Стара Сорочиха сиділа на гарбі поверх мотлоху, а поруч неї гніздились Ваня з Анєю як писклята біля досвідченої квочки. Кожен із них в обіймах тримав вазон квітів, бо мати боялась, що викохані хатні рослини, коли їх не тримати в руках, можуть потерпіти пошкодження.

На зустріч пересельцям серединою вулиці із околиці до центру посьолку рухалась галаслива процесія. То казарма № 17 випроваджувала на ' нову квартирю Федора Завірюху. Йому довелось багацько попоходити з установи до установи, доки виходив таки собі кімнату. Заіржавілий ключ, що вручив Завірюсі квартионий десятник, здавався йому коштовнішим за ключа від скрині зі скарбом. Парубок, ніби боючись його загубити, тримав у руці і стискував пальці до болю в суглобах. Одарка, побачивши зраділого Федора, теж від захоплення розчервонілась, і вони вдвох подались перенести небагате парубоче майно.

Ну, друзі, яз вами розлучаюсь, — урочисто повідомив Федір своїх одноказармеників.—До побачення. —І вій звалив собі на горб розмальовану скриньку, а Одарка підняла напхану бі - лизною торбу. Можливо, що казарменики жалкували втратити такого гарного'парубка

як Федір, вони мовчки дивились, як молоді складали речі, й беа слів проважали їх тоскними очима. Так що ж це таке? вигукнув Мартиненко так несподівано і з такбю силою, що мешканці здригнулися, а Федір із Одаркою спинились біля самого порога. —Що це таке? Ми свого кращого товариша не випроваджуємо на новосілля? Ану, ходімо з ними, забирайте в них речі! Колю, давай музики нам. Музики, чорт побери!

Натовп мешканців висунув із казарми, пересельців оточили . колом, і коли бне було серед них стільки веселощів, то можна було . Подумати, що впіймали важливих злочинців і під посиленою охороною їх ведуть до органів влади. Але молодь сміялась так голосно, що посьолчани вибігати з дворів на вулицю, виглядали з вікон, а ті, хто зустрічався — зупинялись і теж на їхні обличчя падали промені усмішок. Попереду натовпу йшов Коля Лівша так м'яко,, наче сковзазся по голому льоду, й щосили хвацько вдаряв п'ятернею по струнах балабайки й приспівував куплети, що на ходу їх складав з приводу цієї нагоди.

Коні, що везли гарбу з сорочиним майном і самими Сороками, зустрівшись із натовпом, спинилися. Прищепа ховав своє обличчя за кущ зелені, що тримав його в руках, але казармоники все ж упізнали свого мешканця й хтось вигукнув: На нову квартирю, Ваню?

Прищепі довелось вазона відставити в бік. Виселяють нас, —відповів він. А ми Завірюху вселяємо!

Коля Лівша скористався з моменту і ніби для помсти за утиски, що колись довелося терпіти від Прищепи за свою музику, високо задерши голову, грав і щосили приспівував: „Наші йдуть, а ваші їдуть на Квартирі новії, проживем без вас *як небудь, робітнички хренозаї..."

Сорока не витримав, вискочив ззаду гарби і скрикнув на підводчика, що не знав що йому робити —їхати чи стояти: ІІаняй!.. Не муч мене... Цьвохнув батіг, гарба покотилась Далі, пересельці розминулись, і молоді

голоси казармеників будоражили посьолок, наближаючись до самого, цен* тру Пугачівки.

4, Макар Семенович Деркач, несподівано для косоокої з опуклим як жовтий місяць на сповні обличчям бібліотекарки, став найретельнішим відвідувачем читальні. Старий приходив туди з самого' ранку, коли крім бібліотекарки нікого не було, сідав за стіл, навантажений новими газетами, й починав їх передивлятись. Іноді його очі на чомусь спинялись, і, дочитавши статтю, Деркач брався робити записи рівними, мов той школяр, рядками в кешеньковій книжечці. Останніми днями попит на газети посилився, бо в районному місті відбувався суд, де головним підсудним з'являвся Жоржик Іванов — тимчасовий мешканець Пугачівки. Починаючи з обіду, в бібліотеку заходять десятки робітників вимагають свою районну газету, кожен сідає за якийсь з п'яти столів і обмінюються думками з приводу опублікованих новин.

Але Деркач хоча й читав і районну газету, та на ній він спинявся не довго, видимо не знаходячи потрібного матеріалу. Старого приваблювали газети центральні або газети інших міст Донбасу, де про суд якщо й можна щось найти,, то тільки в відділі хроніки кілька рядків.

Що вас, товаришу, інтересує? — запитала колись бібліотекарка свого вранішнього відвідувача. Деркач підвів сірі з червоними ниточками очі й посміхнувся:

А так, знаєте,—уни’кливо казав він.—усе потроху. Хочу знати як живуть люди на білому світі...

Деркач уже більше двох тижнів цікавився газетами не так як завжди," вій, можна сказати, нетерпляче чекав нових ранків, щоб, одержавши газети, відтіля щось вичитувати, виписувати, а іноді й вирізувати деякі особливо важливі місця. Крім бібліогекаки, в старого ніхто не питав, що ж саме він вишукував,та коли б до нього хто й звернувся з таким запитанням, то мабуть дізнався б не дуже багато бо Деркач тоді й сам добре не знав, що б відповісти. Але час непевности

для нього минув, і Макар Семенович відчув потребу розказувати навіть без ніяких розпитувань. Він після чергової читанки просто з бібліотеки пішов до Карпов а з певним наміром порадитись із ним і тоді вже з своєю пропозицією, яку він обміркував,посуватися далі, аж поки знатиме про неї вся рудня.

Карпов був на вулиці біля парканчика, що відгорожував двір від посьолкових просторів. Він перевіряв чи міцно держаться обаполи, намагався розхитувати їх і, знайшовши цвяшка, що відмовлявся служити, на його місце вбивав нового, після кожного удару киваючи бородою, ніби стверджуючи вірність рвоєї роботи. Старі, вперше сьогодні зустрівшись, вітаючись, потисли руки. Працювати, коли завітав Макар Семенович, це значить зневажати його, й Карпов, загорнувши в ганчірку кілька катового кольору цвяшків, запросив свого друга сісти на ослоні під парканом.

—Ти не дуже занятий? —спитав Деркач, подивившись на руки Карпова, що тримали молотка й суверток з цвяшками. Яке там у мене занятіє. Це так, від нічого робити, —казав Карпов, наче його обвинувачували за работу. Ну, тим краще...

Деркач витяг із кешені книжечку й кілька газетних вирізок, ніби він збирався отут на вулиці виступати з доповіддю. Але вулиця майже порожня. Де-не-де покажеться людина й одразу зникне. Тільки проти старих- навколо будинку бігав парубок з довжелезною жердиною, на верхньому кінці якої теліпалася розхрістана ганчірка. Парубок жердиною одчайдушно розмахував, несамовито кричав, дико висвистував, кидав гострі лайки, і все це було спрямоване для того, щоб примусити літати три пари рудих чубатих голубів. Голуби, видимо, до цих вправ їхнього власника позвикали, вони байдуже переходили з краю в край даху і як тільки бачили, що жердина до них не дістає, починали загравати, настобурчували пір'я й тендитно переливали вуркотіння. - Хлопче, чого ти до иих причепився? - не витримавши, звернувся

Деркач до парубка, готового від розпачу дертися на стінку.

Не літають, гади, —поскаржився парубок, утираючи рукавом сорочки гостреньке, як у хижого звірятки, обличчя —Хоч заріж —не літають.

А може їм не хочеться літати? Так я хочу... Залиш, хлопче, —радив Деркач. — Охота тобі зв'язуватися з такою дурною птицею.

Парубок зрозумів, що з нього глузували, він кинув старим злісний погляд і зник за рогом будинку. А голуби, зрадівши, що здихались неприємної ганчірки, заграли жвавіше. Пилипе Єфремовичу, —нахилився Деркач над своїми записами та вирізками з газет, розкладеними на колінах і широких дошках рслону, —давай поміркуємо ще вдвох над таким питанням. Що, як би наша бриґада почала сама собі хазяйнувати?.. Як це хазяйнувати? —здивовано

подивився Карпов на свого друга. - А ось як. —Деркач ще раз окинув оком папірці, що лежали навколо нього, наче востаннє вимірював, чи можна бути певному в їхній допомозі. — Ось як, Пилипе Єфремовичу. Уяви собі, ніби нам шахтоуправа каже: шановні товариші, партія через газету дає гасло запроваджувати госпрозрахунок. На вашу бриґаду ми мусимо щомісячно витратити остільки то карбованців. Ці гроші, товариші робітники, в вашому розпорядженні. Тут вам і на зарплатню, і на ліс, і на інструмент. Якщо ви зможете більше вирубати вугілля та менше витратити лісу й взагалі будете поводитить як хазяйни, то вугілля буде дешевше. Значить, зможете надбавочну одержати. Виходить, і туди гарно й сюди добре. Що б тоді ти відповів, Пилипе Єфремовичу?

Карпов слухав свого друга, від напруження зморщивши лоба. Що б же я відповів шахтоуправі? — повільно, все ще думаючи, тягнув слова Пилип Єфремович. —Я їм сказав би, що діло це може серйозне та для мене незрозуміле. А тому я покищо висловлюватись утримаюсь...

Деркач такої відповіді не чекав- Йому здавалось, ніби він хоча й стисло пояснив принципи госпрозрахунку, але

ясно й просто. Проте, дивуватись тут нічому. Адже Макар Семенович і сам не одразу став мати таке уявлення про госпрозрахунок, як зараз. Скільки він тих газет поперечитував та попочикав ножицями, тихенько від дружини прихованими в бокову кешеню піджака. І то раніше Деркачеві здавалося, що хоча госпрозрахунок — справа гарна, та тільки не для шахт, не дарма бо він на заводі й народився. Спочатку Макар Семенович вишукував по газетах матеріал із звичайної цікавости до такого нововведення, що за нього писали з кожним днем усе більше. А одного ранку, знайшовійи невеличку телеграмну, котра повідомляла, що госпрозрахунок сягнув і в шахту, —почав ставитись до зібраних вирізок уже не тільки як простий собі читач, а особа, кревно заінтересована. „Еге, —думав Деркач, —оце я й спіткався. Гадав так, а вийшло інакше. А все таки, з якого ж кінця братись за той госпрозрахунок?" І він почав до газет придивлятись ще уважніше і чим більше замислювався над цим питанням, тим воно ставало яснішим, ніби він вдивляється як поволі на сході зникає заслона ночі й паруючи підіймається день. Макар Семенрвич поклав собі першим на рудні перевести свою бриґаду на госпрозрахунок і до цього він готувався з такою за взятістю й енергією, ніби до нього повернулись молоді, парубочі роки. Незрозуміло, Пилипе Єфремовичу, діло? Нічого, я тобі зараз поясню, — почав Деркач розшукувати серед газетних вирізок необхідний йому клаптик паперу. Читаючи підкреслені оливцем рядки, він переконливо змахував пальцем, наче забивав ни .і кожну фразу в здорову чорну голову свого друга. Деркач використовував усі можливості зробити першого слухача прихильником тієї пропозиції, що він мусив сам її й поширити сам, і запровадити в життя, наче й справді від Пилипа Єфремовича залежатиме _її дальша доля.

Голуб'ятникові сидіти склавши руки, коли голуби спокійно розгулюють дахом, не вистачило терпіння, він виглянув з-за облупленого рогу будинку й, побачивши, що старі захопились оозмовою

й на нього уваги не звертатимуть, знову підніс жердину й тріпнув ганчірками. Можливо, голубам остогидло терпіти надокучання господаря, а може, награвшись, їм захотілось попустувати ще в повітрі й вони, залопотівши крилами, крутою спираллю знялися до високої стелі спокійних, як обезвітрені паруси, хмар. Парубок від радощів забув про старих, він поклав на широкого, мов лопата, язика чотири пальці й, закинувши назад голову, пронизливо засвистів, нагадуючи голубам, що він про них пам'ятає, навіть коли вони високо кружляють над посьолком.

Старим було не до голуб'ятника, і як від не висвистував, як не ляскав долонями —вони його не помічали. Деркач усе доводив доцільність госпрозрахунку, а Карпов, намотуючи на пальця волосся бороди, не відривав свого погляду з Макара Семеновича. Що ж, Карпов, може погодитись, таким людям, як Макар Семенович, треба вірити і раз він пропонує госпрозрахунок,' то значить це так треба. Але в Карпова виникають запитання, багато запитань, ними можна закидати друга з ніг до голови й чи вибереться Деркач коли-небудь з них?

Це мудра справа,—порушив свою довгу мовчанку Карпов. —Слухаю тебе і начеб-то виходить складно. А як то інші’ подивляться —не знаю. Мабуть так просто не той, не обійдеться... .Просто, Пилипе Єфремовичу, ні* чого не робиться. Для всього потрібні голова, руки й бажання.

У тебе все це є А в шахткоміців може не бути. Отут тобі й станція з пересадкою. Без шахткому й кроку не зробиш...

На шахтком я надіюсь. Там Резніков. Той у таких випадках тільки вітатиме. До того ж шахтком наш. Коли що не так —ми ж заставити його можемо.

Надіятись треба, воно не завадить...

Макар Семенович розумів, відкіля в його друга почуваються нотки недовір'я до шахткому. Він бо ввесь час, коли Деркач не тримав своєю дружбою старого забійника коло себе, тягнувся до таких же як і сам корівників.

Чи не піти б нам зараз, Пилипе Єфремовичу, до шахткому? Мені там робити нічого. Ще таке ляпну, що тільки тобі пошкодить. Удвох більше ваги. Коли прийдуть таких два дідугани —це ж авторитет. ' і

Ну, коли так, то можна... Карпову було приємно, що Макар Семенович прирівнює його до себе. Зразу він хотів молотка й цзя и просто вкинути в двір, та, трохи подумавши, вирішив віднести в сарай.

Голуб‘ятник побачив, що старі розмовляючи пішли серединою вулиці в посьолок, почав кричати, підскакувати, навіть ревти, ніби пін лякав не цілком безпечних птахів, а найлютіших звірів. А голуби тим часом ширяли високо над посьолком і здавалось, що ще трохи залишилось їм піднятись і зможуть вони сісти на пухкі мармурові хмари.

Старі зайшли в кімнату голови шахткому, накурену й сповнену балачками шахтарів. Люди сиділи на стільцях попри стінок, позаймали відполіровані сидінням віконні лутки й просто стояли, зіпершись у зелену частину станки. Резніков сидів за столом, заваленим безладними шарами різних розмірів паперів, і, підтримуючи лівою рукою заросле густою кучерявою борідкою обличчя, стомленими в'ялими очима дивився на відвідувачів, що по черзі сідали на стільці проти голови. Старі, побачивши таке скоаичення відвідувачів, німими поглядами умовилися між собою повертати назад. Але Резніков, вгадавши їхній намір, перервав розмову й хутко підвівся:

Товаришу Де ркач, товаришу Карпов —куди ж ви? • А може б іншим разом? —обво- очима кімнату Деркач. Навіщо відкладати на завтра, коли можна зробити сьогодні? —усміхаючись згадав голова чийсь вислів. —Заждіть тільки одну хвилину.

Вій відвідувачам, що сиділи біля столу, щось підписав і на їхнє місце запросив старих.

Треба черги додержуватись, — скривившись від досади з кутка кімнати-промовила пухлими губами неголена молода людина.

Резніков хотів йому заперечити, але це зробили.за нього. Високий широкоплечий чоловік випуче-нми з орбіт очима вп'явся в неголеного парубка й поволі, ледве вивеотаючи слова, промовив:

Куди лізеш? Тобі ніколи?'Мабуть скаржитись прийшов? Хлібну картку відібрали? Так тобі й треба! Працюй, а не прогулюй. Ех ти...

Людина, що висловлювала незадоволення, відвернулась до стінки, заховавши від чужих полгядів ще добре не протвережену пику.

Старі відвідувачі шахткому не часті, тому Резніков їх зустрів як після довгої розлуки, хоча в шахті вони бачать - ся майже щодня.

Ну, як воно .живеться, товариші? — тепло питав голова.

Так, як і всім. Позицій не здаєте?—більше для похвали запитав Резніков. Бій добре знав, що деркачївці свій видобуток Тримають на значній'височині без коливань.

- Хіба з ними можна здати? —пока- бряґадир головою на Карпова. А черьашянців вам, все таки, не випереди ги, —задерикувато промовила людина з запалими щоками, досмоктуючи з насолодою недокурка.

Присутні в кімнаті з цікавістю чекали відповіді від старого на зачіпливе зауваження худорлявої людини. Добре, хоч вас вип зраджуємо, — зледве помітною усмішкою на засохлих устах сказав Деркач.

Куди там в-'.м до касі —не думав здаватись задерикуватий чоловік. Може вам до нас?-— уже більше усміхаючись, спиті з старий. Ні, таки вам до нас.

Деркач трохи було не вилаяв свого опонента за те, що він меле абищеці. Та здорова людина з виряченими чорними очима пояснила:

Товаришу Деркач, насперечайтесь. Це Ванька Читаев з Черкашинової бриґади.

Отуди. —одразу голосно засміявся Деркач. —Це й є та коса, ще найшла на камінь...

Переможець у спірці, як його назвал —Ванька Читаев, задоволено сів і почав крутити нову цигарку-Шахтарі

трохи посміялися, Деркач теж від них не відставав.

Ну, так що ви хотіли сказати? — спитав голова, коли в кімнаті трохи вгамувалось. Він чомусь дивився Кардову просто в очі.

- Та хай вія каже, —несподівано зніяковів бородатий забійник і показав пальцем на свого друга.

Що ж, давай буду говорити я. — Деркач, як і біля Карпового на ослоні, почаз визуджувати з кешень документальні докази своєї правоти. — Ми, товаришу Резніков, до тебе відносно госпрозрахунку. От у газетах пишуть... У з зеленим оливцем

застигла над роззявленим ротом, ніби він збирався ковтати цю неприємну річ. Але здивованість поволі зникла й Ті місце заступала радісна усмішка. Госпрозрахунок, кажете?—ніби не довіряючи своїм вухам,спитав голова. Так, отой самий госпрозрахунок, що про нього пишуть у газетах,—■•збираючись розповідати, повторив Деркач.

Резніков почав поквапливо копатись у стосах паленів і витягнув відтіля цілі полотнища, акуратно иоліновані й заповнені ретельними рядками літер і цкфер.

Ну, скажіть, як це назвати?—захоплено звертався Резніков до всіх присутніх —Сьогодні тільки з центру одержую матеріяли про госпрозрахунок і сьогодні ж до мене приходять бриґадири...

Один бриґадир, —поправив голову Карпов. Нічого, ми й тебе бриґадяром зробимо.

Резніков на місці всидіти не міг. Він То підіймався й пробігав кілька разів біля стінки, то знову сідав на свій стілець.

Ану, товариші, заходьте на цей бік столу та давайте розглянемо разом, Що нам пише губернія.

Старі, позабиравши стільці, обійшли Довгий пузатий стіл і вмостились обабіч Голови шахткому. Резніков, перегортаючи полотнища аркушів, почав щось Знаходити, щоб показувати та поясняти свої бажаная відвідувачам, коли на в Улиці майже під самі-вікна пара заявлених коней підвезла тачанку з ку- людей Люди тримались один за

одного,, щоб ке розгубитись, і як тільки коні стали, вони позскакували, навіть не стаючи на спеціяльно для того пригвинчені приступки.

У кімнаті. серед відвідувачів відчулось пожвавлення. О, наші судді повернулись! Ей, ви, —гукали на двір через одчинене вікно. — ж де ви діли?

Жоржикові тут гаряче, —відпові- знадвору. —Йому змінили клімат.

У кімнату ввалилася юрба людей, привезена тачанкою.

Доведеться нам трохи заждати, — повертаючись спочатку на один, а потім на другий бік, сказав Резніков старим співбесідникам.

Серед приїжджих Деркач побачив свого, забійника Пащенка, що кілька день тому несподівано зник із посьолку. Після марних шукань було вирішено, що. він з Пугачівки полетів, хоча залишена ним у конторі зарплатня і в казармі скринька з речами давали привід для всіляких інших передбачень.

Ти де був, ГІащенку?—по-батьківському суворо спитав Деркач. Парубок, винувато усміхаючись, почав чухати живота.

А ну, розкажи, ГЬщенку, де був, розкажи, —підскочив до парубка в'юнкий і говіркий завкульТсектором шахткому Середа. Він, не дочекавшись, поки парубок щось скаже, заторохтіз сам: Розумієте, з цим Пащенком трапилась ціла історія. Товариш Глущенко позавчора побачив його в залі суду й притягнув до наше 1 купи. „Чого ти тут" —питаємо його. „А того, Що й ви" —каже він. „Нас шахтком сюди вирядив повідомляємо його, —а ти дк?" - „А я, —відповідає Пащенко-~сам себе вирядив

„А робота ж як?" „Робота залишилась у Пугачівці*. Ну, розговорились ми з ним і таке дізнались, що спочатку аж не вірили, думали —хлопець заливає. Йому здавалось, ніби Жоржина заарештовано даремно. Для того й шахту кинув, та пішки прийшов у місто на власні очі побачити суд. Такий то наш и Пащенко!

Ех, ти, жартівливо ткнув Середа пальцем у пухкий парубків живіт. І Пащенко, наче соромлячись самого себе, затулив очі й частину обличчя широкою долонею.

Він, часом, оборонцем не виступав?

Де там оборонцем!—знову замолов язиком Середа.—Він уже хоч на прокурора висувай. Усю дорогу так пушив Жоржика, що того б не зробили усі коногони разом.

Як же, все таки, судили?—хтось голосно спитав, і в кімнаті стало тихше, бо про суд почути хотілось б • гатьом.

Е, судили, так уже судили. Будьте певні. Засудили, як слід. Та хай мабуть вам Глущенко розказує, вія же свідком був. Глущенку, де ти? вишукував його Середа очима в натовпі біля дверей.—А ну, виходь сюди на просторіше.

Глущенко підійшов до самого столу легко, охоче. У кімнаті стало так, як і завжди перед початком чиєїсь серйозної промови: одразу відкашлювалось кілька чоловіка, ніби вони всі разом збиралися говорити; бурхливіше покотилися над головами хвилі сизого диму паленої махорки; кожен із слухачів вишукував собі місце, звідкіля б краще було слухати. Глущенко протягнув назад руки й зіперся об стіл.

Еге, я бачу, йи тут мітингувати задумали,—ше дав розпочати говорити Глущенкові голова шахткому. —Це треба робити в інших місцях... Але в кімнаті одразу знявся лемент, почулись вигуки:

Хай хоч трошки розкаже..* Дозвольте йому, товаришу Резніков, про Жоржика... Вірно, про Жоржика треба... Резніков вимушений був поступитися.

Ну, давай, тільки стисліше...

У Глущенка надхнення, з яким він збирався промовляти, зруйнувалось як підмита водою будівля. Адже ж він хотів розказувати не тільки про суд, а й про молодість свою і життя в казармі, бо все це пов'язане з іменами підсудних шкідників, а Резніков підганяє.

Приїхали ми до міста, —холодно почав Глущенко,—там, виявляється, — швалі поназбирали судити майже цілу дюжину. Почався суд у театрі. Заля велика, народу ні пройти, ні протиснутись. Пускають тільки по квитках, а то б зовсім давка була. Виводять спочатку двох молодчиків, що навмисне зіпсували врубовку. Один плаксивий п'яничка, а другий колишній крамар. Ну, припаяли їм. Потім ще техніка судили за недбайливість. Дали й цьому на гарний спогад А тоді вже взялися за Синицю... А за Жоржика? —спитав хтось нетерпляче.

За Жоржика пізніше... Глущенко, сам того не помічаючи, починав розповіддю захоплюватися. Його промові допомагали руки, уперті очі й риси блідуватого з передчасними розрізами зморшок обличчя. Глущенко відчував себе так, ніби він досяг тієї мети, що не міг дістатись баі’ато-ба* гато років. Та й справді, чому б не виявляти йому своєї задоволености з наслідків суду. Хоча з-за Глущенкової необережности й пощастило Панькові Квилю втекти з Пугачівки, але його все ж затримали, На Калінінській рудні Квиль теж видавав себе за героя революції, партизана Синицю, виступав на зборах з палкими промовами, захищаючи радянську владу, та несподівано впіймався, коли рубав у приступках дільниці на клапті, як ковбасу, шлянги. Крім такого серйозного обвинувачення Глущенко подав суду й немаловажні свідчення, що Квилеві становище значно погіршило. Глущенко розповів, .як страждала на селі біднота, а Квилі, ніби підтримуючи її, позичали зимою харчів з умовою відробляти літом на куркульському степу або на току підчас найціннішого літнього часу —часу молотьби. Свідок, згадуючи про своє дитинство, стримував у собі сум і лютість, що раз-у-раз намагались прорватись назовню з його серця. Прості й тихі слова ще більше наелектризовували залю слухачів і викликали гнів проти підсудного. Квиль, ніби ховаючись за варту, іноді дивлячись із-під лоба, пробігав очима по залі, зустрічав безліч поглядів, що, здавалось, проштрикували його наскрізь,

і знову безнадійно вішав голову. Вирок заля зустріла тривалими оплесками. Глущенко ж ляпотів коли бне найбільше, йому почервоніли долоні,

а він усе ними бив, ніби то було не його тіло, а щоки Панька Квиля. Кілька запитань розірвали Глущенкову розповідь.

А в нас він нічого не накоїв? — наче когось збирався перекричати, голосно промовив робітник, глибоко подзьобаний віспою.

Вони з Жоожиком не злигались? — питав худенький черкашинець Баня Читаєв, що палив цигарку за. цигар-- кою.

Давай, Глущенку, про Жоржика, давай, —не терпілось людині з задерикувато розплющеним кирпатим носом. Глущенко, зробивши перерву, відповідати не квапився. Він мовчав, ніби цих слухачів' йому було не досить. А воно й справді: відвідувачів шахткому ставало все більше, в кімнаті вже вільного місця не було, дверей не зачиняли, люди стояли навіть у коридорі й, простягаючи через сусідські плечі голови, прислухались до того, що мовилось.

Дійшла черга й до Жоржика. На кін він вийшов струнко, акуратно, одяг на ньому не теліпався як раніше і коли б на ногах були остроги, то визвонювали б вони не згірше як у гарного кіннотника. Він сів на належне йому місце й уперто не помічав залі, звідкіля так уважно робітники, розглядали підсудного. Що більше за все здивувало Глущенка, так це Жоржиків ніс. Раніше він якось особливо кидався в вічі, ніби на цьому маленькому обличчі крім носа нічого не було. А тепер, удивляючись у Жоржика, помічав носа тільки після того, коли огледів рівно розчісану надвоє голову, високий опукуватий лоб, що від освітлення гладко блищав, очі байдужі й непокірливі. Відповідав Жоржик на запитання короткими й чіткими фразами, ніби він робив послугу й тим, що сид ли за столом, і тим, що зібрались у залі слухати процес.

Жоржик зовсім спокійно, наче його недавнє минуле тільки невинний жарт, не вартий уваги, казав, що ім'я й прізвище, під якими був відомий Пугачівц

—прибрані, а справді він Володимир Валентинович Ружицький, син полковника Валентина Христіяновича Ружицького. На рудню попав Жоржин із спеціяльним завданням приймати участь у широкому ексцесі шкідників, які одночасним діянням мусіли внести в роботу промисловости безладдя Але на самому початкові дій Жоржикові однодумці опинилися заарештованими, а він з невідомих йому причин залишився на болі, зовсім одрізаний від цілого світу, бо ті, з ким треба б-мати . зв'язок, або вже не існували, або знаходились не в зовсім приємних місцях. Жоржик з дня на день, з місяця на місяць чекав, що колись таки найдуть його й запропонують не відмовити в ласці —піти з ними до відомої установи. Безупинне чекання виснажувало тіло й душу, за ним же ніхто не приходив, і Жоржик почав відчувати себе викинутим на беріг із розбитого корабля, що на ньому пливли рештки колишніх людей. Що залишалось робити Жоржикові? їхати в Москву, розшукувати таких, як і сам, може хто вчепився за щоглу потопленого корабля й покищо тримається на грізних хвилях столичного життя? Крім арешту на перший же день ця поїздка нічого не дасть. Так краще ж сидіти тут, на рудні, віддатися на волю так мінливої долі 'й покладати надії на майбутнє. І він залишився а надітим на себе ковпаком чудака, що іноді хоча бував Г важкий, проте самий найбезпечніший, щоб переховувати під ним самого себе. Жоржик збирався зв'язувати руки й прирікати себе на бездіяльність. Але він має на плечах голову й може відрізнити дрібницю від значного. Жоржик на суді навіть засміявся, згадавши про таких шкідників, що гадають заподіяти владі лихо, зіпсувавши якусь там врубовку, або порубавши цілянгу. Ні, Жоржик людина більших маштабів. Коли вже шкодити, так щоб руйнувалися цілі заводи, зупинялися шахти. Якщо ж можливостей на таке шкідництво немає, то краще тоді псувати людей, робити їх непотрібними для шахти. І Жоржик кожне слово своє виголошував і кожен крок свій робив із якоюсь метою. Його дивацькі міркування, що слухали їх майже всі

пугачівц', однім уселяли сонливу байдужість, другим —гірку злобу, третім — страхіття, декому —зневагу в шахтарське життя. Знав Жоржик до кого й як підійти, і робота його вивершувалася успіхами, він же зробленим не задовольнявся, а щ* з більшою насолодою використовану витівку замінював новою, хитрішою і більш чудернацькою. Жоржик полював на людей як мисливець на звіря, розставляючи на всіх стежках пастки, й не було такого випадку, щоб у них хтось не попадав. ..

А скажи, Глущемку, —звернувся до оповідача робітник із гостро закрученими рудами вусами, що стирчали вгору як дві молоді морковини, — скажи нам чого то Жоржик перед судом стаз такий одвертай?

Сміявся з нас і там!— промовив хтось із коридору. Глущенко, трохи відпочивши від розповіді, знову почав задовольняти цікавість людей, що так скупчились у кімнаті й ловлять кожне його слово. .

Ні, на суді Жоржикові було не до сміху. Він другу політику вів. От, мовляв, я нічого не втаюю. Я перед вами провинився. Каюсь, Хочете вірте, хочете—не вірте.

Такому повір! —з огидою казав володар струнких рудих вусів. —У нас у партизанському загоні був такий випадок...

Старі з Резяіковим, сидячи за сто* лом, після приїзду делеґації загубились,

їх ніхто не бачив і можливо дехто вважав, що голови шахткому тут у кімнаті немає. Але як тільки Глущенко розповів про основні моменти суду, Резніков підвівся й, піднявши поверх голови руку, зосередив на собі увагу:

Закінчили? —запитав він у слухачів.

- Дайте ж я розкажу про випадок —настирливо вимагав рижовусий колишній партизан.

У мене ще до Глущенка є таке запитаннячко..

Досить!—ріійуче сказао Резнтков,—закінчили.

Люди, здійнявши голосні розмови, посунулись до дверей і вневдовзі в кімнаті знову залишились тільки ті відвідувачі, що мали розмовляти з головою шахткому.

Ну, товариші, —звернувся Резніков до старих,—тепер візьмемось за госпрозрахунок...

Вони схилилися над розгорнутими паперами, одержаними з центру, іноді сперечалися й радились, аж поки загув гудок, закликаючи робітників на другу зміну. Попід вікнами шахткому проходили шахтарі повертаючись із роботи, з вугільними синцями під очима, й після підземної те рязи день здавався їм надто ясним. А над посьолком застигли тяжкі як брила хліари, вони тримали на собі вагу променів сонця, іноді брила проломлювались і тоді на ГІугачівку рипали , потоки золотавого тепла.