Вітаємо з Днем ВАСИЛЯ - Гайворонського!
Сьогодні в нашому місті у 1906 році народився Василь Андрійович Гайворонський (у 1908, як сказано в бібліографії - "народився" Гайдарівський, в якого письменник перетворився після 2-ї світової війни).
Згадаємо цю неймовірно цікаву та епічну постать.
Але й готуємося відмітити 50 річчя зі дня його смерті - 13 листопаду 1972 року у Філадельфії.
Відома художниця, наша землячка Наталя Роспутько звернулася до всіх небайдужих до історії свого міста костянтинівців - давайте зберемо кошти та видамо книгу Василя Андрійовича "Заячий пастух", до якої сама Наталя намалювала чудові ілюстрації.
Наша антиукраїнська влада, як і раніше не хоче ні вулиць називати його ім'ям (у Бахмуті, навіть, назвали), ні місце де він народився якось відзначити. Так хоч давайте книгу видамо, бо це письменник, його, перш за все, треба читати.
Сьогодні Гайворонському буде присвячено перший випуск відео-блога "КУХНЯ ПРОВІНЦІЇ", де ми покажемо унікальні твори письменника, які видали на Заході.
А це згадки про нашого видатного земляка, в т.ч. в "Провінції", яка популяризації його творості приділила багато уваги:
https://tyzhden.ua/Culture/222404
https://konstantinovka.com.ua/news/2021/01/gayvoronskiy-stav-simvolom-ukrainskoi-kostyantinivki
https://konstantinovka.news/comment/638
https://konstantinovka.news/newspaper/prazdniki/yogo-imya-nazavzhdi-bude-povyazane-z-nashim-mistom
https://konstantinovka.news/newspaper/nash-kray/mi-tak-dovgo-cogo-chekali
https://konstantinovka.news/newspaper/nasha-istoriya/kostyantinivka-gayvoronskogo-0
https://konstantinovka.news/newspaper/nasha-istoriya/zhizn-i-sudba-vasiliya-gayvoronskogo
https://konstantinovka.news/newspaper/nasha-istoriya/svit-shanue-pismennika-kostyantinivcya
https://konstantinovka.news/newspaper/kultura/kindrativka-gayvoronskogo
Вельмишановний Василю Андрійовичу!
Коли мені на очі вперше потрапив матеріал про вас, я ним зацікавилась, але, чесно кажучи, не очікувала від Вашої творчості чогось такого, що могло б вразити мою думку і серце. Так само не вірять і не очікують ще багато костянтинівців. І тут справа не в Вас, а в сучасному житті, його складностях.
Городяни сьогодення ще більш зневірені в собі, ніж були при вас. І тому не вірять вони і в інших. Уже давно і я, і багато моїх однолітків, та й людей старшого віку не вірять у те, що в нашому непримітному провінційному містечку, практично позбавленому будь-якого культурного життя, можуть бути якісь літературні скарби. Навіть не уявляла, чесно кажучи, що книжечку, яку я прочитала, написала людина, що колись жила у моєму місті, ходила його вулицями, а його донька і досі живе через декілька вулиць від мене. Це справді — диво. Диво, на яке я навіть не сподівалась!
Люди знають, що рідне місто занепадає. Все менше і менше залишаться мешканців у Костянтинівці. Вся молодь, замість того, щоб стати майбутнім нашого містечка, їде до столиці, інших міст, за кордон, будь-куди, аби лише не залишатися вдома. Бо ж тут нема де вчитися, немає роботи, повсякденні побутові турботи стають єдиним сенсом життя на довгі роки. Такий стан справ не може не викликати у молоді протест: «Ні, не хочу я так жити! Працювати у напівзруйнованому заводі чи в дитсадку, жити на останні копійки і нічого не бачити, окрім давно не ремонтованих доріг, порожніх трамваїв. Та й тих не часто побачиш. Не хочу! Вже не має значення, де я буду жити, аби не у Костянтинівці, бо немає перспективи».
Найгірше те, що з цим уже змирилися всі. Молоді нікуди піти. Про це знають, та особливо не звертають уваги. Сидять собі хлопці та дівчата на лавочці біля під’їзду, і хай сидять, головне — щоб нікого не чіпали. А якщо у когось і є бажання відвідувати секції, співати чи танцювати, а, можливо, і творити шедеври, займаючись у різноманітних гуртках, то у нього немає для цього фінансових можливостей. У цьому рідному мені і Вам, мов мамине слово, місті, все ніби противиться розквіту і розвитку. Все у нас не слава Богу. Все не так. Щось чи хтось наче заважає нам робити кроки назустріч майбутньому. Можливо, я не маю права говорити так про свою малу батьківщину, та я пишу Вам, Василю Андрійовичу, щиро, як і Ви нам, своїм нащадкам писали, і тому нічого не хочу приховувати від Вас.
Порівняно з минувшиною, багато чого в місті і новенького з’явилося. Спортивний зал чудовий побудували, щоправда далече від мене, та до нього приємно ходити, незважаючи на відстань. Багато супермаркетів поставили. Ніби намалювали один коло одного і розмістили аж по два на деяких вулицях. Навіть назви у них однакові. Нову школу відкрили, а декілька вже давно не працюють. Парк відпочинку «Ювілейний» уже давно відзначив черговий свій ювілей, а взагалі — суттєво постарів. Чортове колесо зі скрипом, знехотя піднімає у височину свої кабінки, а деякі гойдалки вже давно зупинені, навіть скрипу – і того не почуєш від них. Та на свята, коли парк освітлюють святкові ілюмінації, він прикрашається і стає дуже урочистим, гостинним, навіть пишним. У місті відчинилися маленькі піцерії, і щось на зразок ресторанів. Дитячі майданчики побудували. Не всюди, але ж побудували. Одним словом, старається міська влада покращити умови існування, змінити щось, та, як на мене, замало старається.
Нещодавно до Вас у гості приходила, маю на увазі будинок, де Ви народилися, чи пам’ятаєте? Зрозуміли, про що я питаю!? Адже будинок дитинства, будинок материнської ласки і батьківських добрих порад – найзатишніший, і забути його неможливо. Стоїть собі ця хатина і час над нею не владний. Міцненько тримаються дерев’яні ставні та й огорожа ще збереглася. Та давно уже не лунають у домівці веселі чи заклопотані голоси мешканців, бо там, на превеликий жаль, ніхто не живе.
Завітала я і до доньки Вашої. Вона щиро сумує за Вами і, мабуть, усе на світі віддала б, щоб лише побачити Вас, хоча б просто побачити. А мати її, як розповідала Антоніна Василівна, так і не вийшла заміж, все на Вас чекала, Вас одного кохала.
Не питала я що думають про Вас діти мого віку, «дорослі діти». Замість них нічого не можу Вам розповісти, але, як виявилося, Вами цікавляться! Хоч і небагато поки що, але цікавляться! Та я знаю: і над Вашим ім’ям зійде зіронька, і Ваш голос, що лунає із невеличких книжечок, почують. Це все лише питання часу. Я впевнена в цьому. Про вас ще заговорять. Вірю в це!
Прошу вибачення за те, що не познайомилася з Вашою творчістю раніше, і, користуючись нагодою, хочу подякувати Вам за неї. Сподіваюся, що не востаннє я тримала у руках книжечку Василя Гайворонського і мені пощастить перечитати усі, що вийшли друком. Дуже це цікаво. Приємно, що таку людину народило моє місто. Ваше ім’я викликає пошану до Костянтинівки. Я хочу пишатися своїм рідним містом.
З повагою, Ваш нащадок Єлизавета Кручиніна, учениця 10-го класу ЗОШ № 16, 2013 рік.
- Войдите или зарегистрируйтесь, чтобы оставлять комментарии
- 33 просмотра
