Гайворонський став символом української Костянтинівки

Опубликовано Berezin - Jan 15
Printer Friendly, PDF & Email

Василь Андрійович Гайворонський давно став важливою постаттю української Донечини.

Його 115 річчя відмітили в обласній адміністрації та Костянтинівській міськраді:

https://kultura.dn.gov.ua/ua/news/katalog-donechchina

http://konstrada.gov.ua/novini/2001-do-115-richnitsi-z-dnya-narodzhennya-kostyantinivskogo-pismennika-vasilya-gajvoronskogo

На цю ювілейну дату у звязку з карантином, на жаль, в місті не було проведено заходів. Але Краєзнавчий музей провів робочу зустріч з координатором Спілки краєзнавців України у місті, на якій було обговорена сітуація по збору інформації та матеріалів по життю та творчості письменика.

 

Поставлені головні задачи:

1. Знайти можливість переправити до Костянтинівці з Українськогог центру у Баунд-Бруці(цвінтар-пантеон українства під Нью-Йорком) книги та речі Василя Гайворонського. Центр обіцяв і готовий віддати.

2. Оцифрувати єдину книгу письменника, якої ше немає в Інтернеті - "Циркачка". 

Також обговорені обєкти для потенціальній екскурсії "Слідами Василя Гайворонського":

1. Музей - тут була реадкція "Відбудови", де працював письменник 1942-1943 роках, будинок №278 по вул.Пушкинська(світлини нижче), де мешкала робина Гайворонських ще з початку 20 сторіччя, будинок №31 по вул.Носулі, звідки Василья Андрійович покинув наше місто у 1943 році.

 

Біля будинку Гайворонських є гарне місце, яке можна б було озеленити та зробити сквер Гайворонського. А в ньому скамейки з цитатами майстра слову.

Під час зустрічи учасники поспілкувалися по телефону з онуком письменника - Андрієм Мирославовичем Гайворонським, який зараз мешкає у Сумах. Ось що він розповів:

"Мій батько, син Василя Гайворонського – Мирослав Андрійович, народився у 1931 році. Він згадував про дядьку, брата Василя Андрійовича, що він ходив з великою бородою та посохов. Щось схоже на сторовірів. Жив в селі під Костянтинівкою.

У самого Гайворонського велика родина(у автобіграфії він написав, що 8 братив-сестер). Особисто я гарно був знайомий з братом (своїм двоюродним дідом) – Іваном Андрійовичем Гайворонським. Я його називав не дідом Іваном, а дядькою Іваном. В окупації він був в Костянтиніві, а в 1943 році його взяли в армію на війну.

Всі говорили – дід Василь незрозуміле куди дівся. Але дядько Іван знав. Бо спілкувався з ним до останнього. Інших братів-сестер Василя свого діда я раз бачив, коли був малий і ми збиралися великою родиною на Красному городке. Призвіще сестри – Фоміна.

Іван Андрійович помер десь у 1995 році. У нього памятаю племінницю Галю. Немає вже нікого і внук помер. Хтось з родини поїхав у Дніпропетрівськ та не спілкувався з іншими тому що був внутришній родинний конфлікт – за СРСР, проти. На цьому родина розійшлася.

Двоюрідний брат мого батька, який є на великій фотографії (десь 1940 року)– став великим начальником, працював в Ленінграді директором електростанції. Батько до нього їздив, вони родичалися. Він часто приїжджав, збиралися сімейним колом.

Діти письменника Гайворонського: старша - Вера десь 28 р.н., потім Мирослав 31 р.н., Антонина 42 р.н.

Мій батько поступив в Чугуєвське льотне училище, звідки його відрахували, як тільки, на початку 50-х в Торонто, Канада, вийшла «Українська енциклопедія», де він вже не Гайдарівський, а Гайворонський. Зразу Мирослава Гайворонського вичислили та відрахували. За жінкою Василя Андрійовича, моєю бабушкою Марією КГБ постійно наглядала.    

Важлива історія, пам'ять про яку зберіглася в нашій родині – як Василь Гайворонський, коли тільки почав займатися літературою, привозив в Костянтинівку Володимира Маяковського. Мені про це розповідав батько Мирослав. Як Маяковський приходив до них в землянку біля Центрального ринку, де вони мешкали.   

У Словянську мешкав родич по лінії Марії, моєї бабушки. Він працював на пошті ще з царського режиму. В 30-х роках розбилася одна посилка з яблуками. То він одне з’їв, за що його арештували і більше ніхто не бачив. Сама Марія з Севастополя, а її мати (теща Василя Гайворонського) Дарья теж звідти. Мешкали батьки Марії в Костянтинівці біля церкви. Там було під гору, тому такий півтораповерховий будинок. Одружена вона була не збатьком Марії, той дедушка був з Краматорську, який відсидів за якісь «пригоди» під час війни.

Мій батько Мирослав одружився на Галині Токаренко. Судячи зі всього її батько зустрічався з Токаренками до та під час війни.

Один з токаренків, мій дід по цій лінії, під час німецької окупації написав у «Відбудові» статтю про те, що в Кіндративці (Олексійово-Дружківка) громада місцевої церкви провела збори та перейшла з московської в українську. І за це він отримав 10 років.   

У Мирослава нас було двоє. Окрім мене – ще Володимир, який загинув у 1979 році. При загадкових обставинах. Мешкав на Червоному. Коли прийшов з армії, то працював в Іванопіллі у Совгоспі. Великим начальником – бригадиром овощеводчеської бригади та начальником цеху  по переробці (на соки та інше). Йому там дуже не подобалося. Хотів вже піти. Після смерті його пройшло багато років і тільки потім я узнав, що відбулося. Офіційне слідство визнало загибель від нещасного випадка при ДТП. А пізніше я узнав. Батько мій був комуністом і куди тільки не писав, щоб партія допомогла у розслідуванні. Але марно. Володимиру було тільки 21 рік…

Я узнав, як все було. Вся радянська система була побудована на перевиконанні планів та приписок – земель, врожаїв, корів, надоїв. Тому коли крали – все рівно залишалося більше, ніж треба. Брат закінчив с золотим дипломом Костянтинівський Сільгосптехнікум, тому відразу взяли на поважну посаду.  Соки відправляли у вагонах на Північ. Люди бачили скільки вагонів загружається, а платили всім тільки за виконання норми. Люди стали обурюватися і його в 1979 році, получається, убрали. Мені розповідала одна людина, яка, коли брат загинув, лежав в 5-й лікарні. Він виходив курити на двір, біля моргу. А звідти вийшла відома судмедексперт, фронтовичка, курила папироси.

Він підійшов прикурити і вона розказала: «Ой не можу – следователь каже, пиши, що хлопця подавили машиною, а я бачу, що він весь швайкою (шилом) поколотий». Його спочатку закололи, а потім кинули під машину. Підчас слідства пропало все – і фотографії з місця ДТП, і, навіть, негативи. І це не дивлячись на те, що наш родич, що мешкав біля базару, був заступник начальника ГОВД. В ті часи нічого не можна було зробити.            

А в Сумах я опинився – сподобалася дівчина Ніна і я за нею поїхав. Училися в Рубежному Індустріально-педагогічному технікумі. Я спочатку став столяром (закінчив Костянтинівське ПТУ), потім технікум, армія, потім закінчив технікум і поїхав до неї.

В мене Юля – замужем, є онук, сину Сергію 30, не одружений, доньці Катерина 21 рік медучилище закінчила працює в медичному закладі, Світлана закінчила будівельний коледж, працює в будівельній організації. Знають свого видатного родича. До речі Світлана на діда схожа.

Я теж вважаю, що Василя Андрійовича треба, перш за все, читати. Бо він не випадково все писав, обдумував, використовував спогади.

Дуже радий, що з’явилася вулиця Гайворонського у Бахмуті. Батько мені розповідав, що вони там мешкали в якомусь двоповерховому ветхому будиночку.

Обіцяю приїхати та ретельно все оговорити, а ще написати спогади для музею, щоб це були офіційні спогади, як музейний експонат...".