Донеччина пам'ятає героїв, що тут пролили кров

Кожен раз, коли приймаєш участь у таких заходах, розумієш – наскільки вони важливі. Наскільки відображають сучасну реальність – ми мешкаємо разом з військовими, ми стали військовими містечками, ми стали з ними одним цілим.

29 січня Предтечине відзначало сумну дату – загибель в цій день у 2017 році Дмитра Оверченко.

Але чому, чому цій хлопчина, який народився й виріс зовсім в іншому місці (та й похован), а тут бував тільки тому, що поряд дислокувалася його частина, так запав в душу і серце селян?

Настоятель місцевого храму Усікновення глави Іоанна Предтечі протоієрей отець Валерій відслужив молебень на меморіальному комплексу загиблим під час 2-ї Світової війни: «Давайте помолимося за всіх, хто життя своє поклав за Віру і Батьківщину ... За воїнів наших…».  

Дуже символічно, що на нас з обеліску дивився такий же молодий хлопець, якій відійшов у вічність за святу справу. Його вбили фашисти, Дмитра такі ж рашисти.

У садочку біля хати,

Стоїть мати сива.

Ридаючи, виглядає

Єдиного сина.

Пішов в військо Українське

На фронт воювати,

За народ, за честь і славу,

Волю відстояти.

Москаль клятий зазіхнув,

На землю святую!

Від тепер йому ніколи

Не буде спокою.

 У Будинку культури староста Предтечинського старостинського округу Лідія Удовенко відкрила зустріч, присвячену пам’яті старшого сапера 1-го механізованого батальйону 72-ої  Білоцерківської окремої механізованої бригади “Чорні запорожці” Дмитру Олександровичу Овчаренко:

«Найкращі з найкращих падають від куль, грудьми своїми землю прикривають. Сумним набатом в селах і містах звучать слова «ГЕРОЇ НЕ ВМИРАЮТЬ!». Ми вітаємо гостей, воїнів, які воювали разом з Дмитром. Сьогодні ми вшановуємо пам'ять Дмитра, який віддав життя за нашу Україну. Вже три роки минуло з того трагічного дня, коли в наше село прилетіла ця страшна звістка.

Напередодні загибелі, 24 січня Діма зі своїма друзями святкував свій 28 день народження та мав щасливі плани на майбутнє. Але доля розпорядилася по іншому. Який він був, яким ми його запам’ятали.

Він був завжди привітний, готовий допомогти. Він залишив по собі тільки добрі спогади. Допомагав селянам. Організував, навіть, змагання зі шахів. Він скрізь з ними ходив – з шахами.

Треба відзначити, що в нього було дуже важке дитинство. З 7 років він, сам заробляв собі та маленькій сестрі їжу. Пас та доїв корів, прибирав городи, допомагав заготовляти сіно та робив багато іншої, зовсім не дитячої роботи. Але такі випробування його не зламали. А, навпаки, загартували та виховали мужнього чоловіка та незламного бійця. На батьківщині його в селі Вишнопіль, Тальнівського району, Черкаської області залишилися сестра та два брати. До речі, після його загибелі вони також пішли захищати Батьківщину – помститися за брата.

Саме в Вишнополі його поховали та, за допомогою військових, встановили пам’ятник. Дмитра Олександровича нагороджено Орденом «За мужність» III ступеня — за особисту мужність і самовідданість, виявлені у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України, вірність військовій присязі, Почесною відзнакою «За заслуги перед Черкащиною», пам'ятною медаллю від організації «Спілка матерів миру» (посмертно). Згідно рішення сесії Тальнівської районної ради йому присвоєно звання «Почесний громадянин Тальнівщини» (посмертно). На пам’ятному знаку Героям Небесної Сотні в с.Тальне встановлено меморіальну дошку.

1 лютого на Майдані Незалежності вся Україна прощалася у Києві з Дмитром та іншими воїнами 72-ї ОМБр, які 29 та 30 січня загинули в боях під Авдіївкою. Вшануємо хвилиною мовчання Дмитра Оверченко та всіх, хто віддав життя, захищаючи Україну. Вони назавжди залишились в наших серцях!».

Хвилину мовчання було виконано під «Пливе кача по Тисині». Так об’єдналася вся країна – пісня карпатських лемків виконувалася на честь воїна, який лежить на Черкащині, тут – на Донеччині, біля передової.

Командир Дмитра, командир 91 взводу 1-го механізованого батальйону 72-ї окремої механізованої бригади (в/ч А2167, м. Біла Церква) Олег Володимирович: «Дмитро для нас був дуже поважною людиною. Він прагнув жити, зробити сім’ю. У нього були великі перспективи… Але так трапилося, що в той день загинуло багато хлопців. Вічна пам’ять!».

Роман, який був з Дмитром у останньому бою: «В той день ми були поряд. Навіть, коли прилетіла та міна, що зібрала життя у трьох бійців. Це було страшно, але… Треба було триматися. Шкода, що такі люди, як Дмитро уходять від нас. Він допомагав кожному, хто потребував. Я їздив його ховати в його село. Прийшло дуже багато людей. Всі знали його тільки з найкращої сторони…».

Агасі Барсегян, фермер: «Він завжди з повагою до всіх відносився. Питав – Ви не проти, якщо я буду тут жити? Потім я узнав, що у багатьох питав. Хотів тут залишитися. Багато мені допомагав».

А.Барсегян (він голова громади вірмен Костянтинівки) показав нам місце над своєю фермою, де він встановив прапор, який йому подарував Дмитро.

Лідія Удовенко: «Він часто дзвонив з передової, питав – як ми живимо. Завжди казав – Бережіть себе. Ми завжди відповідали – Не хвилюйся, у нас все хорошо, головне, ти себе бережи.

Ми низько вклоняємося вам, нашим захисникам, за мирне небо, що Предтечине українське, що ми не бачимо того, що робиться на тій стороні. Дякуємо, що приїхали до нас і, разом з нами, зберігаєте пам'ять друга нашого села…».

В Авдіївці в цей день також пройшли пам’ятні заходи на честь Дмитра та його загиблих побратимів…».

Ветеран АТО та українського руху за Незалежність Ігор Резенко(Ковбой): «Ми ні чого не забули і нічого нікому не пробачимо!».

Голова ГФ "Гайдамаки" Андрій Балан згадав часи своєї служби на передовій у промзоні Авдієвки.

Інші спогади дивіться на відео.

Чотири роки немає з нами Дмитра. Але було таке враження, що він продовжує жити тут, на цих вулицях Предтечино.

Ось його наплічник, який буде часткою стенда, присвяченого Дмитру. До речі, його речі знаходяться в експозиції Музею ВСУ в Київі.

В фойє Будинку культури була оформлена експозиція, яка присвячена відомому герою нашого краю, який боровся та відав життя заради України Олексі Тихому.

Коли ми поверталися у Костянтинівку, то заїхали на сантуринівський цвінтар та відвідали ще одного героя, що віддав життя за Україну, нашого, костянтинівського - Сергія Ісаїва.

Сподіваємося влада згадає, що у квітні буде 5 років, як його немає з нами.      

ГЕРОЇ НЕ ВМИРАЮТЬ, АЛЕ ЦЕ ЗАЛЕЖИТЬ ВІД НАС!

***

Ніхто не скаже напевно, чи далеко у воїна шлях,
дороговказів прямих немає і, вочевидь, немає
пам’ятних дат і свят.

Всі названі орієнтири: країна, душевний трем,
заретушовані кров’ю, забуті вщент, і якщо немає смерті,
немає ніяких проблем.

За кожною грудкою болю, названого териконом,
ховається трохи „щастя, здоров’я і миру”,
за кожної смерті мить – кулі поклоном.
31.01.2021 Сергій Несвіт, Костянтинівка.