Трактуватимемо свою історію самостійно

Вітчизну мати - це не три кімнати
убрати в рушники і стелажі.
Це -  ненависть з любов’ю поєднати,
це - ворога доконче упізнати,
коли цвітуть троянди і ножі.
Михайло Каменюк.

Особливо багато суперечок викликала моя стаття «Власний український смак світової історії» («Провинция» №35 від 02.09.2009 р.). Дописувачі не погоджуються з українським баченням минулого. Бо ми все ще остаточно не повернулися з війни… Утім, найкращий спосіб побачити, що буде попереду, — якнайдалі подивитися назад, радив Вінстон Черчілль.
 

Кандидат історичних наук Володимир В’ятрович  в «Дзеркалі тижня» №32 від 29.08-4.09.2009 р. в своїй статті «Українська Друга світова» писав:

«Друга світова війна стала подією, що визначила майбутнє Європи та світу на багато десятиліть. Тож не дивно, що досі вона залишається улюбленою темою не лише літераторів та кіномитців, а й учасників запеклих історичних та політичних дискусій. Своє бачення цієї війни сформулювали практично всі її учасники. Окремі з них, намагаючись його захистити, погоджуються навіть на ухвалення суворих законів, які карали б тих, хто відважується на перегляд усталених поглядів.

Чи існує у наших науковців цілісне бачення війни та місця в ній українців, і чи потрібне воно нам? Спершу — коротко про те, як «різнобарвно» дивляться на проблему наші близькі й далекі сусіди.

...Польськи. Польське питання було ключовим у Другій світовій. Війна почалася 1 вересня 1939 року нападом на Польщу. Поляки першими чинили збройний спротив німецькій агресії, попри те, що стали жертвою німецько-радянської змови. Поляки ніколи не припиняли боротьби проти окупації, створили найбільшу підпільну армію (Армія Крайова), спромоглися на наймасштабніше антинімецьке повстання (Варшавське повстання 1944 року). Вони не йшли на співпрацю із нацистами (на відміну від більшості європейських народів ніколи не створювали національних формувань у складі німецької армії).

...Російськи. Війна почалася 22 червня 1941 року підступним нападом німців на Радянський Союз. Війна була Вітчизняною, участь у ній була священним обов’язком кожного громадянина СРСР. Перемога у війні стала результатом подвигу всього російського/радянського народу, який узяв на себе основний тягар протистояння з коричневою чумою, врешті визволив від неї Європу і врятував увесь світ.

...Британськи. Британія вступила у війну, захищаючи святі принципи демократії та самовизначення народів. Саме вони стали основою для формування антигітлерівської коаліції, яка перемогла у війні. Британці відважно протистояли нацизмові, навіть залишившись із ним сам на сам (1940—1941 рр.), відстояли свою незалежність у повітряних боях і спільно із союзниками принесли свободу поневоленим народам.

...Французьки. Франція, виконуючи свої зобов’язання, вступила у війну на боці Польщі і, попри те, що 1940 року потерпіла поразку і була окупована, продовжила свою активну антинацистську боротьбу. Відважні французькі партизани на чолі з харизматичним Шарлем де Голлем істотно ослабили Німеччину, заслуживши для своєї країни місце серед переможців.

...Американськи. Війна почалася 7 грудня 1941 року нападом японських літаків на базу у Перл-Харборі. Вступ США у війну на боці Антигітлерівської коаліції став основною запорукою перемоги союзників. Серед численних операцій періоду війни найвизначнішою була «Оверлорд» — висадка в Нормандії, яка закріпила остаточну перевагу коаліції».

А якщо ви поцікавитеся політичною історією України, то відповіді залежатимуть від того, коли написано підручник з історії. І не завжди цей підручник враховує думку Фрідріха Ніцше, що «ніколи не виживе той народ, який сприймає трактування своєї історії очима сусіда».

А тепер інтерв’ю Виктора Суворова «Газете по-киевски»:

«Накануне 70-летней годовщины начала Второй мировой бывший разведчик рассказал «Газете по-киевски», почему в СССР и нынешней России так и не сумели ее написать. Зато уже запрещают «фальсифицировать».

– Война отгремела 64 года назад, но многие споры не утихают до сих пор. Причем сейчас они ведутся и политиками, и государственными деятелями. Так кто, по-вашему, сегодня фальсифицирует историю?

– Удивительно, но фальсифицировать до сих пор нечего. При Сталине была издана книга «О Великой Отечественной войне». После его смерти книгу сожгли. При двоевластии Жукова и Хрущева стали писать пятитомник. Но прекратили, когда Жукова сняли с поста министра обороны. И стали писать шеститомник. Когда сняли и Хрущева с поста генсека, книгу стало неудобно кому-то показывать. Написали при Брежневе, 12-томник. После его смерти ее тоже стало стыдно показывать.

При Горбачеве пробовали писать десятитомник. Ругались, кричали, но ничего не получилось. Была попытка написать историю Великой Отечественной и в 1995 году – тот же результат. К 2000-му написали четырехтомник. Но он называется «Очерки…» – эта книга не связана никакой концепцией, просто обрывки, воспоминания, кусочки, фрагменты. А общей истории нет.

Посмотрев на это безобразие, в 2003 году президент Путин повелел написать-таки историю войны. Прошло пять лет. Генерал армии Гареев, президент академии военных наук, заявил, что работа эта… не начиналась! Поэтому следующий президент, Медведев, снова приказал издать историю Великой Отечественной.

То есть, существуют приказы трех президентов, академия военных наук, институт военной истории, целое баранье стадо историков, неограниченные бюджеты, но историю великой войны они несколько десятков лет не могут написать. Вот меня упрекают, что я искажаю историю… Но, братцы, вы ж напишите хоть что-нибудь! И я с удовольствием, как заядлый враг и коварный предатель, вот тогда бы ее, родную историю, исказил бы».
 

Справжні історики не переписують історію. Вони з великими труднощами спростовують комуністичні міфи, бо досі, 65 років після війни не відкривають засекречені московські архіви. Мабуть є що приховувати. Українці історію не переписують, вони її досліджують і визнають такою, якою вона є. Щодо коментарів на сайтах, сперечатись не буду. Коментатори добре вивчили, а отже, засвоїли комуністичну, ні не історію, а міфологію, яка викладена в брошурі ЦК ВКП(б) 1948 року «Фальсификаторы истории». Думаюча людина повинна прочитати про війну книжки хоча б двох сотень авторів. Це мінімум. Тому звертаюсь до тих, хто сповідує міфи, а не історію. Давайте домовимось таким чином. Ви прочитаєте лише 5% (!!!) з цього мінімуму і майже все російською мовою. Цього буде досить. Прочитаєте уважно. Спробуєте спростувати.. А потім дискутуватимемо.

1. Бунич Игорь «Золото партии», «Операция «Гроза»;
2. Конквест Роберт «Большой террор», «Роздуми над сплюндрованим сторіччям»;
3. Кузнецов Анатолий «Бабий Яр»;
4. Моргун Федор «Сталинско-гитлеровский геноцид украинского народа»;
5. Соколов Борис «Вторая мировая. Факты и версии»;
6. Солженицын Александр «Архипелаг ГУЛАГ»;
7. Солонин Марк «Разгром 1941. На мирно спящих аэродромах», «22 июня. Анатомия катастрофы», «25 июня. Глупость или агрессия», 23 июня день «М», «Мозгоимение. Фальшивая история Великой войны», «Бочка и обручи или когда началась Великая Отечественная война», «Три плана товарища Сталина», «Весна победы, «Забытое преступление Сталина»;
8. Суворов Виктор «Ледокол», «День М», «Последняя республика», «Очищение», «Самоубийство», «Тень победы», «Беру свои слова обратно»;
9. Куртуа Стефан и другие «Черная книга коммунизма»;
10. Гогун Александр, Кентия Анатолий «Красные партизаны Украины, 1941-1944: Малоизученные страницы истории»;
11. Сергій Грабовський «Велика Вітчизняна – міф і реальність», «Пакт, який розпочав війну. Епізоди Великої Історії».
 

Радянський Союз, який деякі історики намагаються представляти як основну силу союзників у війні, починав Другу світову на боці Третього рейху. Міняли свою орієнтацію, повторюючи досвід Першої світової, й інші учасники війни. А для оцінки місця і ролі в цьому протистоянні тих народів, які не мали своїх держав, чорно-білий підхід є ще менш придатним — вони змушені були боротися одночасно на боці і «наших», і «німців». Серед націй, для яких Друга світова мала братовбивчий характер, були й українці.

Один із журналістів ставить риторичне запитання: «Чому фашистське минуле не розділило, не розірвало на ворогуючі табори Німеччину, Японію, Італію, Угорщину й Румунію, а комуністичне розшматувало нас, українців, на клапті? Чому в Росії лідери білої гвардії Колчак, Корнілов, Денікін тепер герої, а в Україні «русскоязычные патриоты» б’ються в істериці, коли країна відзначає століття Романа Шухевича, який загинув за незалежність України? Чому Іспанія після жахів громадянської (1937—1939 років) війни визнала одним болем і однією скорботою втрату своїх синів, які боролися за різні ідеї й ідеали?»

В одній із своїх книжок багаторічний в’язень Левко Лук’яненко також запитує: «Хіба винен буковинець, що був у румунській армії, хіба винен галичанин, що був у польській армії, хіба я винен, що був в російській армії, а не в українській?»

Ми повинні навчитися не боятися дивитися у вічі правдивій історії, подолати минулі трагедії, почерпнути з них силу для майбутнього — сьогодні це найважливіший виклик, який стоїть перед нами. Ми пережили найстрашніші трагедії у світовій історії, які коштували мільйонів життів, і залишилися жити на своїй землі, відновили на ній свою державу. Це означає, що ми здатні перемагати. Це означає, що ми здобули саме ту, найважливішу перемогу, за яку варто було боротися.

Мандрував сторінками книг і статей багатьох авторів
ЯРОСЛАВ Yaroslav70 [at] meta.ua