Кто старое помянет – тому глаз вон! А кто забудет – тому два!

Щоб став зрозумілішим епіграф до цієї статті, наведу лише одну фразу з книжки Солженіцина «Архипелаг ГУЛАГ»: «Материал для этой книги представили тридцать шесть советских писателей во главе с Максимом Горьким – авторы позорной книги о Беломорканале, впервые в русской литературе восславившей рабский труд».

Ця стаття – продовження теми («Провинция» № 3 від 21.01.2009 р.). Нагадаю - Євген написав відгук на мою статтю в «Провинции» №33 від 15.08.2007 р. «Кто под красным знаменем РАНЕННЫЙ идёт». Великий обсяг і непослідовність Євгенового послання унеможливив його оприлюднення в газеті. Але довести його думки до загалу я обіцяв. Тому продовжую, не змінюючи жодної фрази Євгена і залишаю в недоторканості його правопис.

Автор відгуку таким чином розшифровує слово ГУЛАГ: «Так что же такое ГУЛАГ. Например в нашем министерстве МЦП среди прочих были «Главмедь», «Главалюминий», «Главцинк-свинец-олово» - к которому принадлежал наш завод «Укрцинк» и другие».

Тобто, за його логікою, «Главное управление лагерей» нічим не відрізнялось від «Главного управления цинком, свинцом и оловом»».

Євген пише: «Помоему, (так у тексті) аморально сравнение Ярослава немецких лагерей уничтожения типа Бухенвальда со всем Советским Союзом, якобы опутанным многими рядами проволоки. Есть небольшая разница: из немецких концлагерей типа Бухенвальд или Освенцим был один выход в трубу. Из ГУЛАГа же люди выходили, возвращались к труду и даже становились докторами наук».

Отакої! Це в фашистських концтаборах люди не мали порятунку, а у нашому ріднесенькому ГУЛАГу відпочивали і одержували освіту, захищали дисертації, а потім сповнені сил, «возвращались к труду». Звичайно, за логікою Євгена вони там байдикували, адже повернутись до праці можна лише після відпочинку.

Про «курорт» ГУЛАГу, як основу економічної системи соціалізму, дуже переконливо писав Ігор Бунич в книзі «Золото партії»:

«Летом 1932 года 12 тысяч заключенных, бывших зажиточных крестьян с Украины, были высажены в Магадане под конвоем 2500 солдат ГПУ. Целью «экспедиции» было немедленное начало эксплуатации золотых россыпей. Заключенные были доставлены в одних рубахах, конвой — в гимнастерках. Грянувшие в сентябре морозы погубили всех. Вымерли все, до единого человека, включая охрану и сторожевых собак. Летом 1933 года в Магадан было доставлено 32 тысячи заключенных. Зимой удалось выжить одному из пятидесяти. Летом 1934 года прибыло еще 48 тысяч человек. Зимой 1934-35 гг. снова вымерли все заключенные, но уцелела охрана. Летом 1935 года доставлено было 38 тысяч человек. В этом и заключалась основа экономики социализма. Рабский каторжный труд был главным двигателем экономики и всего государственного прогресса».

Я вже тицяв носом деяких невігласів у їх неуцтво і попереджав – не знаєш, краще помовч. Утім, ця сирість, ці профани і неуки безапеляційно хочуть довести до загалу свою безграмотну думку. Я їм допоможу.

Євген неуважно читав статтю і не помітив, що, окрім свідчень історика Євгена Сверстюка, я також використовував й інші джерела, наприклад, історичні розвідки кандидата філософських наук Сергія Грабовського.

Весь світ вже прочитав сотні книг, в яких розповідається про цей страшний період. Утім, тим, хто хоче дізнатись правду, корисно прочитати лише дві. Перша, відома усім, крім Євгена: «Архипелаг ГУЛАГ» О.Солженіцина. Друга: це видання Міжнародного товариства прав людини накладом 10 тис. примірників. Вона була видана 1999 р. у Франкфурт/Майні на основі розсекречених документів і свідчень. Його автори Іванова Г. М., кандидат історичних наук, Славко Т. І.. доктор історичних наук, професор і Весновська Г. Ф., начальник відділу Генеральної Прокуратури РФ. Назва цієї ґрунтовної праці: «Гулаг: его строители, обитатели и герои». Обидві книжки написані російською мовою, мабуть, спеціально для Євгена.

Ці книжки неможливо читати без заспокійливого – занадто страшні документи. Солженіцина читали всі освічені люди, а от інша книжка залишилась майже невідомою. Тому наведу лише незначну частку з цієї 456-сторінкової праці:

«Официально появление новых карательных учреждений закрепил декрет Совета Народных Комиссаров от 5 сентября 1918 г. «О красном терроре». Сформированное в 1930 году в составе ОГПУ, несмотря на многократные переименования, всегда сохраняло свою первоначальную аббревиатуру – ГУЛАГ. Эти пять букв стали зловещим символом жизни на грани смерти, символом беззакония, каторжного труда и человеческого бесправия. Они дали название всей колониально-лагерной стране, в которой помимо своей воли жили и работали миллионы советских людей».

«Уголовные преследования советского крестьянства в условиях массового голода 1946-1947 годов и его последствий поражают своим цинизмом и жестокостью. Вот только один пример типичного судебного решения по делу о хищении колхозного имущества. Обвиняемая – Казакова Мария, колхозница, 47 лет, вдова, муж погиб на фронте, имеет детей 5 и 19 лет, неграмотная. Как установило следствие, Казакова М. Ф. 1 июля 1947 г. в колхозе «Пролетарий» совершила кражу сахарной свеклы в количестве 5 кг и ржаных колосьев в количестве 600 грамм. После кражи обвиняемую задержали, свеклу и рожь изъяли и передали в колхоз. Выездная сессия народного суда Белгородской области приговорила Казакову «к заключению в исправительно-трудовые лагеря сроком на 5 лет без конфискации имущества ввиду отсутствия такового».

«Говоря о судьбе заключенных женщин, нельзя не коснуться проблемы материнства. Несмотря на нечеловеческие условия содержания в ГУЛАГе, женщина оставалась женщиной. Вот как объясняла ситуацию бывшая узница ГУЛАГа Хава Волович, получившая 15 лет лагерей, так и не узнав «за что?», когда ей шел двадцать первый год: «Просто до безумия, до битья головой об стенку, до смерти хотелось любви, нежности, ласки. И хотелось ребенка – существа самого родного и близкого, за которое не жаль было бы отдать жизнь».

«Свидетельствуют очевидцы, побывавшие в «Белом лебеде» - так красиво называли лагеря: «Ни один гитлеровец, и ни один первобытный варвар не подвергал человека таким экзекуциям, как советского заключенного в местах заключения… ни один писатель и поэт не сможет описать это варварство. Там существовала система пыток, от которой люди мёрли, как мухи. Жестоко избивали, морозили, на холоде обливали водой, вешали в петлю, морили голодом, подвергали самым изощренным издевательствам. Многие не выдерживали пыток и кончали жизнь самоубийством».

«Власть партии большевиков-коммунистов пала под тяжестью накопившихся за семь десятилетий преступлений, лжи и коррупции. В августе 1991 года в России произошло чудо: бескровная национальная революция. В нарушение всех исторических образцов и стандартов, смена репрессивного режима не сопровождалась физическим истреблением людей, его создавших и сохранявших. Почему бесчисленные жертвы этого безжалостного эксперимента и их дети не отомстили своим мучителям за искалеченные жизни, за убийства родных и близких людей – останется социологической, психологической и политической загадкой истории.

Народ-суверен интуитивно и мудро не пошел ленинским путем – путем насилия и мести, иначе все было бы «просто и быстро»: обкомовцев расстрелять в 24 часа, тех, кто пониже, сослать в лагеря на север и морить голодом, холодом и бессмысленной работой, пока все не вымрут, родственников и сочувствующих лишить всех прав, в том числе и продовольственных карточек (пенсий) – «лишенцы».

«Прошлое в прошлом» – так говорят люди вчерашнего дня. Да, оно в прошлом, но оно не прошло бесследно, живет сегодня и тормозит преодоление раскола в обществе… Неизжитое прошлое держит общество в напряжении под постоянной угрозой гражданской войны».

А докторську дисертацію багаторічний в’язень Сверстюк Є. О. захистив не в таборах ГУЛАГу, і не завдяки їм, як вважає Євген, а всупереч. Доктор філософії, головний редактор газети «Наша віра», президент Українського пен-клубу, лауреат Державної премії України імені Тараса Шевченка (1995) за книгу «Блудні сини України». Він нагороджений орденом Свободи за видатні заслуги в утвердженні суверенітету та незалежності України, мужність і самовідданість у відстоюванні прав і свобод людини, плідну літературно-публіцистичну діяльність. Переслідуваний за участь у «Самвидаві» і протести проти арештів і незаконних судів, у січні 1972 року заарештований і в березні 1973 року засуджений за статтею 62 ч. I КК УРСР за виготовлення і розповсюдження документів «самвидаву» до семи років таборів та п’яти років заслання.

Постає запитання, чому євгени, та їм подібні не несуть свої «мысли» до комуністичних газет з більш ніж двомільйонним накладом? І чому вподобали місцеву газету «Провинция» з тиражем незмірно меншим? Цікаво, чому ткачі та їм подібні вважають публікації в газеті «Провинция» воронячим карканням, і в той час, не пропускаючи жодної публікації, намагаються приєднатись до її голосу із своєю безграмотною і ворожою по відношенню до України, писаниною?

Мені особисто зрозуміло, звідки ноги ростуть. Замість сотень тисяч тих, хто поклав свою голову за волю України, замість мільйонів тих українців, які були замордовані комуністами в тюрмах, таборах та голодоморах, населили Україну сотнями тисяч своїх підручних — відставних катів з «органів», вихідців з апарату і просто тих, хто ніде собі місця не нагріє, а шукав, де ситніше. Уродилося замість велетнів українського національного духу і доморощене антиукраїнське комуністичне зілля. Та й «хохлів незрячих» не бракує.

Враховуючи загальне отруєння брехливою комуністичною пропагандою, завдяки якій створювався єдиний «соловецький» народ, я продовжу аналізувати лист цього дописувача в своїх наступних статтях. До зустрічі.

ЯРОСЛАВ. [email protected]