Перший та незвичайний День Василя

14 січня у Костянтинівці за участю багатьох відомих на Донбасі літературо- та краєзнавців відбулися перші літературні читання про творчий та життєвий шлях нашого письменника-земляка Василя Андрійовича Гайворонського. На зустрічі звучали уривки з творів, аналізувалися література та періоди життя письменника, звучали схвильовані спогади його найближчих родичів.

Здавалося, що сам Василь Андрійович нарешті повернувся додому – на батьківщину. Але головне те, що творами та спогадами письменник повертається до нас – костянтинівців.



У конференцзалі редакції “Провінції” зібралося більше тридцяти людей, яких цікавить постать Гайворонського. Порадувало те, що приїхали практично всі, хто тим чи іншим чином зробили внесок в те, щоб ім’я Гайворонського увійшло в коло видатних людей нашого краю.



Читання почалися з літературно-художньої композиції учнів Костянтинівської гімназії під керівництвом вчителя Л.Задорожної. Учениця 11-го класу К.Шамурадова виклала творчу роботу з біографії Василя Андрійовича. Народився він у нашому місті у 1906 році. Спочатку працював на скляному заводі, але потім, коли прокинувся дух письменника, почав писати, став заступником редактора літературного журналу «Літературний Донбас» Спілки письменників Донеччини “Забой”. Одружився, мав трьох дітей. В 1933 році, коли почалися репресії проти української інтелігенції, його було вислано нібито за троцькізм. Єдиним порятунком була втеча. Переховувався на Кавказі, потім до війни повернувся додому. Після початку війни мобілізувався, але раптово повернувся у рідну хату босим. Потім окупація, видання газети українською мовою  “Відбудова”, випуск листівок проти Гітлера та Сталіна, втеча від фашистської розправи до Львова, та врешті решт еміграція до Сполучених Штатів Америки. За життя Гайворонського ним видані оповідання та новели: «Пугачівська рудня», «А світ такий гарний», «Заячий пастух», «Сенсація знічев’я» та інші. Помер (повісився чи повісили) 13 листопада 1972 році в Філадельфії.



Вступне слово сказала голова оргкомітету та ведуча читань доктор філологічних наук, професор, завідувач  кафедри української літератури Донецького національного університету В.Просалова. Вона впевнена, що в Україні такі читання проводяться вперше. І їй приємно відзначати, що ініціатива цих читань йде з його рідної Костянтинівки. Але це ім’я ще мало відомо, бо твори Гайворонського в Україні практично видані не були і тому залишаються невідомими.



Віра Андріївна назвала багато імен відомих українських літераторів, які були засуджені як Гайворонський, спілкувалися з ним на життєвому шляху. На її думку, В.Барка, Є.Маланюк, О.Лятуринська, О.Сте­фанович, О.Тарнавський, М.Тарнавська, В.Доро­шенко, З.Дончук, Г.Журба склали  в  Америці “філадельфійське коло”, в яке входив і Василь Андрійович. Безпосередні зв’язки його з Галиною Журбою вона довела конкретними прикладами. Адже друга дружина письменника Софія Пилипенко  (з родини дружини О.Довженко) це зрештою результат “допомоги” Галини, яка їх познайомила. І саме Софія вже після смерті Василя Андрійовича підготувала та видала ті твори, які йому за життя не вдалося надрукувати.



Наступною виступила  завідувач  кафедрою, але англійської філології Луганського національного педагогічного університету імені Тараса Шевченка, к.ф.н. Т.Степикіна. Вона розповіла, що ще студенткою почала займатися проблемою літературного життя у Донбасі 20-30-х років, яке на її переконання було цілеспрямовано знищено партійними та чекістськими органами. Її дипломна та магістерська роботи були присвячені літературній справі літераторів та вивченню  життєвого та творчого шляху Г.Баглюка та В.Гайворонського. Більшість матеріалів, на які вона спиралася, були еміграційного періоду Василя Андрійовича, оскільки вона мала нагоду відвідати США у 1998 році, де їй пощастило побувати у штаті Нью-Джерсі та у південному  Баунд-Бруці і знайти на цвинтарі могилу Гайворонського. На жаль,  бібліотека української православної церкви при цвинтарі, до складу якої входить персональний архів Василя Андрійовича, була закрита. Але Тетяна Володимирівна впевнена, що там є персональні фотокартки, особисті речі письменника, листування та інше. Вона не втрачає надії, що їй все ж таки вдасться потрапити до цього архіву вже у вересні цього року, коли вона поїде на стажування до США.



Тетяна Степикіна подарувала майбутньому музею Гайворонського книги нашого земляка “Спокута” та “Циркачка”, куди увійшли оповідання про наш Донецький край, а також журнал “Бахмутський шлях”, де є публікація про письменника “Невтомний шукач гарного світу”.



Виступ продовжив к.п.н., доцент ДонНУ, письменник В.Оліфіренко. Саме він ще з кінця 80-х років минулого століття розпочав роботу з пошуку, збору та систематизації даних про Гайворонського. Він теж згадав письменників, які співпрацювали з Василем Андрійовичем, а саме – Г.Баглюка, який був близьким другом, дружківчанина Соболенка, творчість якого ще не досліджена.



Вадим Володимирович продовжив слова гімназистки Шамурадової, що репресії 30-х років, це були репресії, в першу чергу, проти української культури та  письменства. На думку Оліфіренка, це був геноцид українських письменників на Донбасі, який продовжувався аж до 80-х років:  Стус, Тихий, Гайворонський – в цьому рядку.



Ще один письменник, голова обласної спілки краєзнавців, к.п.н., доцент Слов’янського державного педуніверситету В.Романько відзначив, що все нові і нові імена наших славетних земляків повертаються до пантеону вірних і талановитих синів Донецького краю. Україна гідно оцінила правозахисників та письменників В.Стуса, М.Руденка, І.Дзюбу, присвоївши їм почесне звання Героїв України. Орденом нагороджено Олексу Тихого. Ім’я Гайворонського, талановитого письменника та палкого патріота, уродженця Костянтинівки, ще чекає на повернення і належне вшанування.

- Це перші, але, віриться,  впевнені кроки до поступового, але невпинного і повного повернення його спадщини до наших сучасників і майбутніх поколінь.

- Скільки корисних справ він  міг би зробити  в  письменницькій і творчо-видавницькій справі у ті 20-30 роки минулого століття тут, на рідній Донеччині, та й в подальшому, якби залишився на рідній землі, - завершив свій виступ Валерій Іванович.

Усі присутні напрочуд були задоволені такими поважними виступаючими. Але присутність та виступ доцента ДонНУ, к.ф.н., досвідченої Ф.Пустової було прийнято на “ура”. Справа в тому, що Феня Дмитрівна не просто серйозно взялася за дослідження творчості письменника, а ще й переїхала та мешкає в нашому місті, що надає праці по вивченню спадщини письменника перспективи та сталості. Вона порекомендувала всім, хто працює над історією та літературою рідного краю,  прочитати роботи подруги Пустової – історика Зої Лихолобової, яка “перерила” весь донецький архів.

На думку Фені Дмитрівни, Сталін у 30-х роках  наказав  своїм поплічникам Кагановичу та Постишеву покінчити “с этой украинизацией – буржуазной контрреволюцией”. Ось вони і підрубали український Донбас під саме коріння.

Вона розповіла про свою суто літературознавчу розвідку - про оповідання “Спокута” та “Непрошений гість”, - де Гайворонський єдиний з емігрантських письменників, твори яких дійшли до нас, підняв тему трагедії, якою обернулася для родин тодішня  репресивно-каральна система. “Провінція” в наступних номерах планує публікацію роботи Фені Дмитрівни.

Ведуча Віра Просалова відзначила, що всі виступаючі говорили про Василя Андрійовича, як про автора, письменника. Але серед присутніх є людина, для якої Гайворонський – батько. Вона надала слово Антоніні Василівні Туровській (Гайворонській), яка розповіла, що народилася у 1942 році. Зразу ж батько покинув вітчизну та родину. До 1952 року нікого не чіпали, тому що гадали, що Гайворонський пропав “без вести”. Але з 1952 року, коли вийшла публікація про письменника в Канаді у Енциклопедії  Українознавства, їх почало переслідувати  КДБ, мучити допитами. КДБ  забрало всі листи, фотографії. Мати чекала до останнього дня життя на повернення чоловіка. Писала, давала запити, але ніхто їй нічого не відповідав. Разом з Туровською прийшли на зустріч ще родичі  Василя Андрійовича – дочка його сестри, племінник та дружина сина Мирослава. На жаль,  вони теж знали про видатного родича дуже мало та все більш, як “врага народа”, який жив у Штатах.

Від обласного товариства “Просвіта” ім. Тараса Шевченка виступила  М.Олійник і теж подарувала багато цікавої літератури учням Костянтинівської гімназії, які  виконали  композицію за творами Гайворонського. Вона висловила  думку, що зараз теж є репресії на все українське у Донбасі, але вони вже не такі жорстокі, як у часи Гайворонського та Тихого. Тому треба наполегливо вимагати від влади видання книжок Гайворонського,  щоб після першої книжки видали другу і всі інші, щоб нащадкам з Донбасу і всій Україні було повернуте це ім’я і його спадщина.

Гості з Артемівська,  представники краєзнавчого музею Д.Кравець, та бібліотеки В.Голопьорова розповіли, що зараз у старовинному Бахмуті розроблена карта місць, де жив та працював Гайворонський, та зберігся будинок,  в якому  до 1925 року знаходилася редакція журналу “Забой”. На цьому будинку  планується відкриття пам’ятної дошки на честь репресованої редакції.

Краєзнавець, літератор з Красноармійська О.Вінниченко доповів про роботу журналіста-красноармійця Петра з прізвищем  Гайворонський з  повісті Василя Гайворонського “Ще одне кохання”. На думку О.Вінниченка,  ми в Донбасі не шануємо своїх патріотів, наприклад таких, як Данило Шумук, який відсидів за ідею 42 роки, та якого поховано у Красноармійську. Люди,  перед якими ми зараз схиляємось, в свій час були  вигнані  з Вітчизни чи в табори, чи за кордон. І зараз багатьом нашим землякам до них немає ніякого діла.

На закінчення,  учасники заходу відвідали пам’ятні місця Костянтинівки , які пов’язані з ім’ям Гайворонського – місце, де він народився та будинок, звідки назавжди покинув рідний край.

Сьогодні кожному костянтинівцю треба знати заповітні слова, викладені Гайворонським в оповіданні “Заячий пастух”, особливо тим, хто бездумно покидає рідну землю в пошуках кращої долі: “Любому народові призначено місце на землі самим Богом. Тому людина, де б вона не народилась,  любить свій край, чи гарно їй там живеться, чи погано. Німці живуть у Німеччині, турки в Туреччині, французи в Французщині і ніхто свого краю не кидає, бо не може покинути. А як трапиться комусь залишити свою батьківщину, то сумуватиме за нею поки житиме і сум укоротить такому життя”.

Учасники читань прийняли рішення направити звернення до обласного керівництва з вимогами видати у цьому році хоча б одну книжку Гайворонського, підтримати ініціативу артемівців з  встановлення пам’ятної дошки на честь репресованого “Забою”, вимагати змінити комуністичні назви вулиць, бібліотек та інших закладів на ім’я наших знатних земляків, які боролися за Україну.

Треба сказати, що цей захід відбувся незалежно від державних органів та структур, а лише завдяки старанням газети “Провінція” та громадських організацій - Еколого-культурного центру “Бахмат”, товариствам ім. Олекси Тихого та “Просвіти”.


P.S. Усі бажаючі ознайомитися з матеріалами читань можуть звернутися до редакції “Провінції”.