Втрачений шанс України

«Не маю часу, бо маю Україну» - такими словами Чорновола назвав я свою статтю минулого року. («Провинция» № 51 від 19.12.2007 р.). Сьогодні 24 грудня цього року виповнився би 71 рік Вячеславові Чорноволу. Він, багаторічний в’язень мордовських таборів суворого режиму і заслання, один із ініціаторів створення Української гельсінської спілки, передчасно загинув 25 березня 1999 року.

Багато пройде часу, і кожного року я буду згадувати цю людину. Який шанс втратила Україна та її громадяни, коли не обрали своїм Президентом цього полум’яного патріота і криштально чесну людину. Адже восени 1991 року Вячеслав Чорновіл був кандидатом у Президенти України (2 місце, 7420727 голосів або 23,27%).

Пам’ятаю, як вже перед іншими виборами в місцевій газеті з’явилась маленька непомітна об’ява, що у палаці «Октябрь» відбудеться зустріч з Вячеславом Чорноволом. Утім, ненависники України, які і тоді правили в нашому місті, відмовили в оренді зали. Тому приїхав в наше місто Лесь Танюк, і зустріч з ним відбулась посеред вулиці біля музичної школи. Звісно, майже ніхто не знав про зміну місця, і людей зібралось небагато. Нашому місту взагалі не щастить, бо і досі ним керують такі ж самі. Яскравим доказом може слугувати те, з яким задоволенням ці антиукраїнські сепаратисти, за підтримки та безпосередньої участі чільних посадовців з Москви, побігли у Сєверодонецьк створювати на території суверенної України нову республіку ПіСУАР (Південно-східну українську автономну республіку). Не буду називати їх поіменно, бо люди їх забули, а Вячеслава Максимовича пам’ятатимуть, доки буде Україна.

У зверненні Народного Руху України до українського народу 27.03.1999 р. були слова, які досі не втратили свого значення, як в Україні, так і, зокрема, у нашому місті: «Сьогодні над Україною нависла страшна небезпека втрати незалежності. Сьогодні її розкрадають бандити і пристосуванці».

Тому може знову трапиться таке, що піднімуться ці «руські» люди, втретє з’їдуться до Сєверодонецька й візьмуть нарешті свою «руську» долю у власні «руські» руки. Вони можуть втретє, наче зграя шакалів, накинутися на поранену мою Україну, рвучи її на шматки.

Вороги української державності насміхались над Вячеславом Чорноволом за ідеалізм і чесність. Його вбили 25 березня 1999 р. І сьогодні я згадаю, як це було віршем Богдана Стельмаха, написаного по гарячому сліду 28 березня 1999 року. І нехай автор пробачить мені за скорочення.

«І сяде наймит за кермо камаза,
І рушить наймит в людовбивчу ніч,
Роззявить пащу вража автобаза:
«Давай, братуха, дуй! дави! каліч!»
А тут і днів замало, й куці ночі,
І крутиш вічні жорна, як вітряк.
Ще й друзі, мов примхливі тамагочі:
І те їм не таке, й таке — не так.
Аж трусяться. І Рух трясуть, як грушу,
А ну ж таки посипляться грушки!..
А це ж вони його стражденну душу
Обтрушували в латані мішки…
Як вам усім, шановні й нешановні —
Мотори негальмованих коліс,
Коли пливуть уста його безмовні
Дніпром розпуки в Чорне море сліз?..
Мовчіть, мовчіть — він не таїть образи,
Лиш кожному з нас каже: «Не забудь,
Що в автопарках ворога камази
Стоять напоготові й ночі ждуть».

Тоді о 23.30 загинув і його помічник-консультант Євген Павлов.

Такі «камази» були і у самому Русі. Коли загинув Вячеслав Чорновіл, першою у списку мала стати депутатом Валентина Проценко. Це вона висувала брутальні звинувачення на адресу Вячеслава Чорновола, і саме вона була активною учасницею розколу Руху. Друзі і прихильники Вячеслава Чорновола звернулись до неї, вважаючи вкрай аморальним на загибелі Вячеслава Максимовича «в’їджати» у Верховну Раду. Але вона не відмовилась від мандату, і Постановою ЦВК № 29 від 30.04.99 року визнана обраною народним депутатом України. Відтоді Рух загубив багатьох своїх прихильників.

Пройде багато часу і людям не вистачатиме чорноволівського пристрасного слова. Його голос звучав у 60 роках у «Лихові з розуму», а у 70-х таврував режим за невиконання щойно підписаних Гельсінських угод.

Слово Вячеслава стояло насторожі національних інтересів завжди, чи коли вирішувалось кримське питання, чи приймалась Конституція. Він завжди давав рішучу відсіч тим, хто намагався здати наші інтереси.

По смерті Чорновола його старший син став судитись з вдовою покійного п. Атеною за розподіл майна, не відаючи, що за його батьком рахувалась казенна розбита «Волга», а також казенна двокімнатна квартира. Ото й усі статки видатного українського борця за щастя народу. Тарас зрозумів, що на судотяганині ані імені, ані грошей не здобудеш. По телевізору він сповістив спантеличеному народові, що від усього (!?) батькового майна відмовляється на користь брата. І подався в депутати – світле ім’я батька відкривало і світлий шлях.

Окремі, так звані побратими Вячеслава Чорновола, ті, що підступно зреклися  його, ставали технічними кандидатами, флюгерами чи хриплоголосими рупорами в руках сильніших і нахабніших борців за власну кишеню. Не буду називати їх імен. Вони зараз відомі люди, депутати, урядовці, бізнесмени. Іуда продав Христа за тридцять срібняків. Цікаво, за скільки продали Чорновола його 30 апостолів? Звичайно Чорновіл не Христос, а його 30 вчорашніх колег далеко не апостоли. Але Іуда Іскаріот в кінцевому підсумку виявився шляхетною людиною, чого не скажеш про тих, хто продав Вячеслава.

А сам він був лідером з характером романтика і водночас наполегливим і нетерпимим до брехні. І все ж таки, провівши 15 років по тюрмах, а це треба поважати, залишився наївною людиною. За рік до смерті він казав: «Нема  таких грошей, за які можна купити Рух. Задешево можна купити курку на базарі, та й ту без яєць».

Вячеслав Максимович Чорновіл був і завжди буде прикладом величі нашого народу, його самопожертви в ім’я України. Вячеслав Чорновіл був і залишається символом незламної мужності народу. Його не скорила тоталітарна комуністична система з усіма своїми таборами й катівнями. Він пішов у вічність, щоб його цінності жили вічно. Він був світлою людиною і його смерть - це непоправний удар по Україні.

ЯРОСЛАВ. [email protected]