Шахта на Червоному

З району Великого Базара вулиця Мінська виведе на невеличкий струмок (колись це була річка Грузська), що витікає з Молочарського ставка і впадає у Кривий Торець. Через струмок перекинуто залізобетонний міст. Час від часу тут бувають сильні повені, коли рівень води підвищується суттєво. Років 30 тому така повінь сильно пошкодила міст, що був на цьому місті поруч з теперішнім. При спробах його перетнути кілька автівок опинилися перекинутими у річному руслі. Тому згодом побудували поруч із знесеним новий залізобетонний міст. Від старого залишилися лише кам’яні опори по обидва береги. Металісти позрізали з нового містка бокові огорожі, тому він нагадує скоріш бетонну плиту, кинуту з берега на берег. Лівіше від нього, метрів за 100, починається червонянський цвинтар, а майже напроти, у горі, що височить між районами базара (Грузського масива), червоного і балки Грузської є завалений вхід до вугільної шахти.

Молодики на фоні загорнутого бульдозером входу до шахти.

На деяких старих, ще дореволюційних картах, в районі розташування нашого міста, можно бачити позначку, що вказує на наявність в Костянтинівці вугільних копалень. Також існувала у 20-х роках вугільна копальня і під Куртівкою, яка розташована поруч з Червоним. Думаю, тепер ми в змозі локалізувати місце вуглевидобування у нашому місті. Колись в Донбасі були сотні маленьких копалень. Вугільні пласти виходили майже на поверхню. Тому кустарну розробку родовища часто починали землевласники, існували навіть шахти у Бахмутському повіті, які належали пресічному селянину. Можливо, ця шахта, яка існувала в більш пізні часи, приблизно до 1980 року, була одна з таких малопродуктивних копалень. Всі вони зникли, але відродилися в сучасний час як копанки, але це вже інша тема.

Вугілля на вагонетках викочували з-під гори, з шахти його вивозили на вантажівках. На найнижчижчому рівні знаходилися подвір’я, контора і роздягальня (від них залишився фундамент), тут же був головний вхід у підземелля. Рівнем вище, на схилах гори, знаходився ще один в’їзд до шахти, зараз тут залишки надземних споруд — склади, трансформаторна підстанція. На вершині гори залишився вентиляційний колодязь, він же - запасний вихід, але користуватися ним неможливо — все погнило. Провалля небезпечне, досягає 30 метрів. Були випадки,  коли туди провалювалися собаки, корова. Кілька років тому тут був скоєний жахливий злочин. У комерційно-кримінальних розборках туди було скинуто троє молодих людей.

Загалом, коли і створювати якісь легенди, без чого не обійдеться не одне поважаюче себе місто, то ця місцевість для цього діла годиться якнайкраще. Тут така концентрація всього... Якась загадкова шахта... Чи добували там вугілля взагалі? Може то був якийсь бункер військового призначення? Чи добували не вугілля? Чому при закритті шахти і багато років потому металісти не зацікавилися сотнями тон металу у горі? Бульдозер лише загорнув вхід, але все начиння залишилося у шахті. Кажуть, це тут знайшли ртуть. А ще поруч знаходяться відстойники і сірчані запахи відчутні. Повіні, зсуви грунтів, які загрожують будиночкам на схилах... Цвинтар... А на Грузському масиві на іншій стороні — будинки наших можновладців. Ау, Стівен Кінг...

З гори відкриваються місцеві краєвиди. Костянтинівка постає у досить незвичному, але чудовому ракурсі. Видно на десятки кілометрів навкруги. З географією пов’язаний ще один важливий історичний аспект цієї місцевості на околиці нашого міста. Ще кілька років тому відомий дружківський краєзнавець Володимир Качур (“Провінція” №42 від 15.10.2008 “Берега Торца как исконная Украина”, “Наша Дружковка” №37 від 10.09.2008) локалізував це місце як таке, де знаходився у ХVII – XVIII сторіччях запорізський сторожевий пікєт. Він цитує дореволюційного церковного історика: «Урочище Паршаковка, маетность Дружковка, на Торце при Грузской — старожитное запорожское поселение. В старину здесь был пикет запорожского казачества, сторожевая станция его. Даже по перенесении Коша запорожского на Алешки на поля татарские, кочевиска агарянские, и после злочастного Прутского похода (1709 рік), когда вся местность отошла под власть турецко-татарскую, в Паршаковке и Дружковке сидело несколько престарелых запорожцев, — куролесов, характерников, харцызов, которые, находясь в сношениях с бахмутскими казаками и маяцкими, действиями своими страшно лякали, пугали, изумляли, поражали и стращали появлявшуюся в сей местности турецко-татарскую орду».

Качур навів незаперечні докази — географо-топографічні (гора, інших у нашій місцевості нема), текстологічні, топонімічні. Він написав, що топонім Грузський походить від українського слова “грузнути”, “вгрузати”, від характеристики почв у поймі річки. Дружківський краєзнавець писав: “Пикет устраивался в нескольких километрах от поселений. Это была глинобитная большая хата (казарма-караулка), где жили сторожевые казаки.Рядом с пикетом устраивали «фигуры». Фигуры — это просмоленные бочки, установленные пирамидой. Дежурило два казака. Увидели татар — зажгли”.

В історії залишилися свідоцтва про останній набіг кримських татар. У 1768 році запорожські козаки і українські селяни розбили кримчаків, захистили Дружківку (названу по імені козака Дружко), і не пустили загарбників на північ до солеварень. Пікет при Грузській своє завдання виконав. Тож логічно начинати історію нашого міста не з завезення на наші землі рабів-кріпаків греком Номікосовим у 1812 році, а з нашої запорізської слави і волі. І з того, що стоїть Костянтинівка на ісконних землях Вольностей Запорізських.

І.Бредіхін, викладач КПЛ.