Голодомор у місті чорних горобців

Літо 1932 року у Костянтинівці видалося важким. На підприємствах міста все літо не виплачувалася робітникам заробітна платня, щоб вижити, вони були змушені продавати своє майно. Голоду ще не було, але нестача продуктів харчування, яка була хронічною з 1928 року, збільшилася. У крамницях промислових підприємств виникали великі перебої з постачанням продуктів харчування. На металургійному заводі ім.Фрунзе тридцять токарів механічного цеху 25 серпня 1932 року залишили робочі місця і пішли додому на знак протесту проти місячної відсутності продуктів харчування у заводському магазині. В той же день група верстатників залишила свої верстати, вимагаючи виплатити їм належню зарплатню за чотири місяці. Подібні виступи робітників з вимогами економічного змісту пройшли на інших підприємствах.

Жертва Голодомору в Україні. Фото австрійського інженера Александра Вінерберге.

Така ж ситуація склалася і в інших місцях Добасу. Так, згідно доповіді від 11 квітня 1933 року секретаря партколегії областної контрольної комісії Левченко на Сталінській промисловій дільниці робітникам тривалий час не видається зарплатня, “...в результаті чого частина робітників голодує і є навіть випадки опухання від голоду. Звільнені робітники позбавлялися продовольчих карток, а виплата розрахункових сум протягом 2-3 місяців не проводилася”. Загальна заборгованість по зарплатні досягла 250 тисяч карбованців.

Те, що радянська влада (“влада робітників і селян”) поставила міський пролетаріат в умови злиденного існування, самі можновладці чудово розуміли. Бо користувалися інформацією не з брехливих газетних шпальт, чи безсоромних письменників (статки найбільш відомих зробили з них якраз на початку 30-х міліонерами), а мали можливість читати закриті доповіді і довідки ГПУ, комісій партконтролю, профспілок.

Так, у травні 1933 року Сталінська обласна рада профспілок доповідала керівнику радянських профспілок члену ЦК ВКП(б) Шверніку, що майже 50 відсотків грошових доходів робітники провідних професій отримали не за місцем основної роботи, а підробляючи у вільний час, бо без цих додаткових заробітків сім`ї робітників практично не могли вижити. Ось де коріння радянських шабашек і халтурок. Так, десятиріччями дикої експлуатації комуністична влада “гартувала сталь” - виховувала людину нової формації. І отримала пасивний опір в особі незнищенного совєцького несуна.

У 1930 році, завдяки індустріалізації, в Радянському Союзі безробіття було ліквідовано. Промисловість Донбасу потребувала все більше робочих рук, тому перша хвиля розкуркулених, а також саморозкуркулених заполонила міста і робітничі селища. Костянтинівка не була винятком. В цей час житлова криза набуває у місті величезної гостроти. Коли новоприбулим вдається отримати кімнату в бараці (іноді на сім`ю з 8-10 осіб), це вважається за велику вдачу. Для багатьох життя у місті починається із землянки. Про промерзлу землянку “напроти металургійного заводу” (в районі УТОС) згадувала Феня Дмитрівна Пустова, яка стала знаним фахівцем-літературознавцем. Але для скількох малюків така ж землянка стала місцем загибелі в нашому місті. Серед сотень дитячих імен, причиною смерті яких, за експертизою діагнозів, міг бути голод, ми зустрічаємо: Алтухову Зою Стефанівну, 6 років, жила у цинковій землянці №140; Бондаренко Миколу Васильовича, 10 місяців, за адресою “город завода Фрунзе”; Пеклун Ольгу Фонилівну, 4 місяці, цинкова землянка.

Райони землянок у нашому місті проіснували майже до кінця 50-х років. Крім загальновідомих Шанхая і Нахалівки, землянки були у балці Довгенька — на схилах в районі “Івушки” і нижче, в районі шихтобази “Автоскло”, в районі УТОС. Були вони і в інших місцях. Серед тих, хто переселився в цей час в Костянтинівку, були і наші земляки — Погасій М.О. і Харченко Ф.К. Ось їх свідоцтва.

Погасій Микола Олексійович, 1926 р. народження, народився у Барвєнково Харківської області. У Костянтинівці сім`я (батьки і шестеро дітей) опинилася з 1930 року, після розкуркулення. «У мене в Костянтинівці від голоду в 1933 році помер брат Олексій. Було йому 16 років. Похований на цвинтарі, якого у наш час вже нема, поруч з трамвайною колією, що повертає на вокзал з Сантуринівки”. - «Жебраків було багато? Підгодовували їх?» - “Які жебраки? Самим було нічого їсти. Мені було менше 7 років, я бігав допомогати на кар’єр, що був поруч з фрунзенськими бараками, де ми жили (район УТОС). Там ще проходила вузькоколійка, возили камінь. Коли годували робітників, іноді мені теж насипали в шапку кашу, з чим я біг додому. Поруч були столова №4, крамниця №5. Хазяїн підвозив туди якийсь крам. Я чекав, коли він надіне на конячу голову торбу з вівсом, а сам піде в приміщення. Тоді я підбігав до неї з маленьким ящиком, бо сам був малий і до кінської голови не дотягувався, і знімав ту торбу, щоб вибрати звідтіля вівса собі на їжу». Голод був нестерпний. Батькові маленького Миколи, як робітнику, давали 400 грам хліба на день і по 200 грам на дитину. Його зарплатня на фрунзенській лісопілці була 220 карбованців, а буханець хліба в комерційному продажі (не по картках) коштував 160. Він завжди притримувався споконвічної селянської етики, тому суворо забороняв красти. М.О. Погасій пригадує один випадок. Його старший брат, Іван, якось сказав малому, що він знає засіб, як роздобути хліба. Він міг відкрити у крамниці, де видавали хліб, віконце, от тільки пролізти туди зможе тільки дитина, бо квадратне вікно було мале. Як на дворі потемнішало, Миколу брат і сунув у те віконце. Малий побачив скибочки хліба і почав їх запихувати собі у рот. «Що ти робиш, - каже йому брат, - бери цілу буханку». Хліб хлопці принесли додому і положили на стіл, самі лягли спати. Батько робив до 10 години, тому приходив пізно. Коли сів вечеряти, побачив хліб. «Звідкіля?» - «Та принесли Іван з Миколою», - відповідає мати. Батько навіть їсти не став. Розбудив дітей і побив їх дуже сильно, повчаючи при цьому: «Коли не ложив, то і не бери». Прийшлося хлопцям повертатися до крамниці і ложити біля того вікна вкрадену буханку хліба. Пригадує Микола Олексійовіч і померлих людей на вулицях Костянтинівки. “Один з них лежав в 10 метрах від нашого барака.”

Харченко Федір Кузьміч, 1914 р. народження, народився у місті Зіньков Полтавської області. З 1930 року у Костянтинівці. Перше враження від міста – воно все у газу. Димлять заводи, все опалення на вугіллі, тому все чорне – чорний сніг, чорні горобці. «1932-1933 роки тут у Костянтинівці ми голодували. Були (люди) і голодні, і холодні. На базарі купували початки кукурудзи, бо на роботі годували погано: лемішка, затірка, галушки. У Костянтинівці не бачив, а у Їжівці мертві люди лежали на вулиці». Федір Кузьміч, Герой Соціалістичної Праці, людина непересічна, втілення найкращих рис українського селянина, все життя пропрацював у радгоспі «Берестовому», починаючи з тих часів, коли він був підсобним господарством металургійного заводу ім.Фрунзе. У Їжівці теж тоді були лани підсобних господарств костянтинівських заводів.

Думаю, наведені вище факти спростовують твердження, що голод оминув у 1932-1933 роках Костянтинівку. Тема ця надзвичайно болюча. І річ тут не тільки в загиблих. Хоча те, як вони гинули... Є у “Біблії” цікаве місце (цитую по пам’яті): “Не бійтеся тих, хто вб`є ваше тіло, бійтеся тих, хто разом з тілом і душу вашу вб`є”. Жах голодомору не тільки в аріфметиці смертей, хоча вона небачена у світовій історії. Біль і жах цього державного злочину у тому, що людей позбавляли людської подоби, плюндрували їх гідність, гвалтували народу душу. Навіть старі партійці, зі стажем громадянської війни, не витримували. Так, у 1931 році Ісак Еммануїлович Бабель писав своїй майбутній дружині Антоніні Пірожковій: “...Повидал я в Гражданскую потасовку, много унижений, топтаний и изничтожений человека как такового, но всё это было физическое унижение, топтание и изничтожение. Здесь же, под Киевом, добротного, мудрого и крепкого человека превращают в бездомную, шелудивую и паскудную собаку, которую все чураются, как чумную. Даже не в собаку, а в нечто не млекопитающее...” .

Тому забувати про цю наругу ми не маємо права. Щоб залишатися людьми. Щоб вірити в Бога.

І.Бредіхін, викладач КПЛ.