Номікосов і Сантуринівка

Документи Бахмутської земської повітової управи, як і документи Катеринославської губернської управи, дають багатий матеріал для дослідження історії нашого міста. Серед іншого в них неодноразово зустрічається ім`я місцевого дідича дворянина Номікосова. В губернській земській статистичній збірці 1886 року є дослідження заселення Бахмутського повіту. Групи статистиків по 2-4 працівника на протязі майже всього 1884 року працювали в усіх населених місцях повіту, збираючи комплекс відомостей про життя краю. Потім весь матеріал систематизувався, оброблявся, готувався до друку. На жаль, не тільки в радянський, а навіть і в новітній час, цей масив безцінної інформації місцевими істориками і краєзнавцями не використовується.

Так, в Сантуринівці вони записали розповідь пересічного селянина про історію виникнення села. Сантуринівка була заселена десь біля 1812 року поміщиком Номікосовим на землі, придбаної від Четверікова, селянами в кількості 20 родин, придбаних у нащадків Каменських, в Корчанському повіті Курської губернії. Чому родин було 20, то це пов`язано з вимогою до всіх землевласників новоросійських губерній мати в своїх маєтках через 15 років після влаштування не менше ніж 25 родин кріпаків. Пам`ятаєте шахрая Чічікова з «Мертвих душ» геніального українця Миколи Гоголя? Пам`ятаєте, як він скуповував документи на померлих кріпаків? Різноманітні оборутки на українських землях в цей час мали масовий характер. Перед переселенням, можливо, ще до 1812 року, селяни приходили на це місце для виконання посівів, а розбудівля хат виконувалась вже після переселення і йшла з весни до осені. Весь час, поки своїх будинків не було, жили в 3 хатах, які були залишені колишніми володарями. Таким чином, Сантуринівка виникає на місці вже існуючого поселення. Стояли ці хати на місці теперішнього (1884 рік) панського маєтку. В перший рік землю обробляли сохами, як і в Росії, бо плугів і волів, звичних для України, селяни не мали. На дідича робили три дні в тиждень, при чому Номікосов дозволяв посилати замість себе на панщину найманих працівників. Таких вільнонайманих селян в південноросійських степах називали «бурлаками». Вільні, майже не зайняті степи притягували до себе біглих кріпаків можливостями для схову і працевлаштування. Дешеві робочі руки, яких в краї катастрофічно не вистачало, примушували поміщиків і підприємців заплющувати очі на порушення закону. Тим більше, що біглі безпаспортні селяни не мали ніяких прав, а працювати згоджувалися за в два рази меншу плату, ніж робітники з паспортами. Землею сантуринівські селяни користувались необмежено. «Поміщик, бувало, укаже тільки сторону, де потрібно косити сіно, а ми, замість поділу між собою, захопимо кожен стільки, що не бачимо і не чуємо один одного, і косимо, скільки сил вистачає». При гарних врожаях того часу, селяни жили заможно, в багатьох було по 2 пари волів, а незаможним, під час робочої пори, Номікосов давав своїх волів на 1-2 дні. Хліба вистачало, залишки продавали і міняли на яблука своїм заїжджим землякам з Курської губернії. Так, майже без змін, жили до виходу з кріпацької залежності. Напередодні реформи 1861 року, станом на 1859 рік, в Сантуринівці налічувалось 54 двора і 280 мешканців, 131 чоловічого стану і 149 жіночого.

По виходу на волю, становище селян одразу погіршало. Посприяло цьому переселення на нові садиби, що відбулось по домовленості з поміщиком. В «Переліку населених пунктів Російської імперії» за 1863 рік Сантуринівка, яка вже, як вказано, розташована біля поштового тракту з Бахмута на Катеринослав, у 24 верстах від повітового міста, тобто в сучасному місці, а не в районі Дмитрівського селища, як це було в перші часи заснування. На старому місці залишилась економія (маєток) Номікосова.

На новому місці селяни вже були обмежені в земельних угіддях, до того ж змушені були платити податі, відпрацьовувати п`яту частку викупу. Все це в перші 2-3 роки дарованої царьом-батюшкою свободи («волі»), довело селян до такого ступеню зубожіння, що більшість повинна була продати майже всю худобу і піти з села на заробітчанство. Деякі були найняті старостою робітниками у сусідні економії (поміщицькі господарства) в сплату належних з них повинностей.

Чи не тому старанно замовчували за радянських часів ці безхитрісні селянські свідчення партійні історики-краєзнавці, що ніяк не вкладалися вони в їх схеми все більшого і більшого зубожіння селянства за часів кріпосництва? Радянська історична наука так і не дала ладу з “нормою феодальної експлуатації”, яка сторіччями все посилювалася і посилювалася. А селяни все жили, і з непоганою якістю життя. Чи не нагадує ситуація 1861 року ситуацію 1991, коли нова свобода стала випробуванням на міцність для багатьох? 

Життя більш складне, ніж будь-які політико-ідеологічні схеми. Життя селян-переселенців наявного села — Сантуринівки — у першій половині ХІХ сторіччя засвідчує і статок, і навіть заможність. Ці кріпаки мають міцні господарства, торгують залишками збіжжя, використовують найману працю «бурлаків». Це свідчення невідомого сантуринівського селянина, також показує, наскільки важливі для історичного джерелознавства усні свідоцтва пересічної людини.

І.Брєдіхін, викладач історії КПЛ.

Окончание следует.