Минуть літа. І хто тоді віднайде
сліди про славу, давню та дзвінку?
Хтось умирав без імені і слави,
у чийсь город летіли камінці!
А хтось під стіни ставив довгі лави
і стягував у мисник куманці.
Валерій Герасимчук.
Наша пам’ять — велика долина, де невидимі храми стоять…
Оксана Пахльовська.
Комуністична партія, разом з регіоналами відчайдушно намагаються зберегти останню ідеологічну фортецю — міф про Велику Вітчизняну війну. А взагалі міг би, врешті-решт, хтось і пояснити, чому ми так натхненно святкуємо кожен рік день Перемоги? Що це за перемога така? Хто кого переміг? Україна точно в тій війні не перемогла нікого. Вона була окупована до війни, під час війни і після війни. Тільки різними державами. Може для сталінізму це і велика війна, бо він же її і пестував і планомірно готував, під мовчазну позицію світу, а для України це велика трагедія. Це свято окупантів.
Скажіть, як можна назвати переможцем сторону, в якої мільйонні втрати, знищенні міста і села. А найголовніше, сторону, яка, в результаті війни, перебувала в складі іншої держави? В лавах Червоної Армії «не за Україну, а за її ката» проливали кров українці, нерідко вбиваючи брат брата.
За незалежну Україну воювали вояки УПА, на жаль, із чужою зброєю в руках, бо власної не мали, іноді і під чужими прапорами і командуванням. «Якби я мав таку армію, як УПА, німецький чобіт ніколи б не топтав французьку землю», – у свій час захоплено зазначив генерал Шарль де Голль, Президент Франції.
Це не перемога, це суцільна поразка. Переможений Ганс через 10 років після війни за три пенсії(!!!) міг купити собі автомобіль без жодної черги і характеристики з парткому, а «Побєдітєль» Іван по сьогоднішній день чекає задрипаного «Запорожця». Для нас ця війна - суцільне горе, і єдине, що ми можемо святкувати, це ЗАКІНЧЕННЯ війни - акт підписання капітуляції 8 травня.
Після порівняння кількості радянських і німецьких втрат, ці помпезні святкування «Великої Перемоги» - є просто блюзнірством. Перемоги над чим? Над життям своїх солдатів?
Ми все ще лишаємося у невідплатному боргу перед тими, хто сходив кров’ю на цій непотрібній людям війні. Простіть нам, батьки, діди і прадіди, що недостатньо шануємо пам’ять про вас, що не знаємо шляхів до ваших безіменних могил, що не викарбувані досі на білому мармурі ваші імена. Пошануємо в цей день тих, хто вижив і поклонімося пам’яті полеглих.
Америка знає і пам’ятає всіх своїх полеглих поіменно, на відміну від солдатів Жукова, яких досі не можуть ні поховати по-людськи, ні полічити. А газовий шантажист Європи величає героєм ката мільйонів невинних людей – Йосифа Сталіна.
Натомість, недавно в центрі Москви поставили похмуру кінну статую маршала Георгія Жукова, який холоднокровно гнав на забій мільйони солдатиків, чого аж ніяк не викреслиш з історії. Під кінець кар’єри він прогнав їх ще й через атомне пекло на Тоцькому полігоні, а тепер ось маршалом смерті стоїть на Манежній і лякає ночами запізнілих перехожих.
Можливо, колись, через багато років збудують пантеон в пам’ять загиблих і згадають не тільки перемоги, а й злочини Червоної Армії на звільнених територіях. Згадають Катинь і Куропати. Згадають мільйони, які згинули в ГУЛАГі, і десятки мільйонів загиблих на фронті, не стільки від німецьких куль, скільки від дурості і безжальності власних командирів. Згадають обов’язково, бо своя Катинь була і у інших народів, потерпілих від радянського тоталітаризму. У білорусів - Куропати, у українців - Вінниця і Житомир, у народів Прибалтики - безліч безіменних братських могил, у чеченців - селище Хайбах, де 27 лютого 1944 року військами НКВД були живцем спалено 700 жінок, старих і дітей. Чи встановили їм пам’ятники, і хто знає де їх могили? Досі про 3435 жертв з так званого українського катинського списку ми знали небагато. Катинь — символ не лише сталінського злочину, а й суцільної брехні, яка десятиліттями акумулювалася довкола нього. Але «Немає нічого захованого, що не виявиться, ні таємного, що воно не пізнається і не вийде наяву» (Єв. від Луки VIII, 17).
Лише недавно російська влада публічно засудила злочин сталінського тоталітарного режиму в Катині. Якби не цей злочин, то не загинув би літак, в якому поляки летіли вшанувати пам’ять Катині.
І хто б що не казав, не були злочинцями всі мільйони солдатів Червоної армії, які воювали із фашизмом. І не всі солдати вермахту - були злочинцями. Так само не могли десятки, а то й сотні тисяч простих людей, які пішли в ліси боротись зі сталінізмом, усі бути злочинцями. Хоча, і серед перших, і серед других, і серед третіх такі безумовно були. Ми зараз мусимо звинувачувати тих, хто привів світ до цієї війни. Адже, якби не було війни – не було б ні героїв, ні злочинців. Два диктатори Сталін і Гітлер однаково винні у найбільшій бійні двадцятого століття. Це дві, ворожі людству, ідеології - комунізм і нацизм винні у загибелі десятків мільйонів людей.
У червні 1962 року під час подій у Новочеркаську генерал Шапошников, якому довірили командувати танкістами, кинутими проти беззбройних робітників, на переданий по радіо наказ Андрія Гречка «Знищити противника!» відповів: «Я не бачу перед собою ворога, по якому можна стріляти!» Як наслідок, бойового генерала оголосили душевнохворим, а бравий міністр оборони Гречко закінчив свій життєвий шлях маршалом та двічі Героєм Радянського Союзу. За його наказом в листопаді 1975 року розбомбили теж беззбройний повсталий «Сторожевой», на чолі якого замполіт Валерій Саблін мав намір звернутися до керівництва країни з вимогою провести демократичні зміни.
Звичайно, що пам’ятника ані Сабліну, ані Шапошникову не буде, як не встановлять навіть бюсту жодному з отаманів Холодного Яру, які загинули, виборюючи незалежність України. А може ще не час? Цікавий давній приклад щодо пам’ятників наводить історик Л. Капелюшний:
«Із 169-го по 180 рік Римською імперією правив Марк Аврелій. Він більше відомий як автор «Міркувань» — книжки про честь, совість, владу й сенс життя. На Капітолійському пагорбі в Римі вдячні нащадки поставили йому пам’ятник роботи Мікеланджело. Але цінність його не в тому, що це — Мікеланджело. Марка Аврелія римляни увічнили через 1457 років після смерті. Пам’ятати імператора півтора тисячоліття — це ознака історичної культури. А бути вдячними імператору через півтора тисячоліття — ознака високої вимогливості до критеріїв історизму. Навіть коли такий пам’ятник запізниться ще на кількадесят років. Бо головне — не те, щоб стояла вишукана (чи посередня) бронза, мармур чи граніт. А щоб пам’ятали. Як римляни Марка Аврелія».
У нас в кожному місті, містечку і селі досі бовваніють кам’яні, гіпсові, бронзові ідоли «на честь» найбільшого злочинця у світі Лєніна. Ми досі святкуємо 23 лютого – день нищівної поразки більшовицької орди під Нарвою та Псковом у 1918 році. Ми досі встановлюємо в Сімферополі та Одесі пам’ятники вселенській повії Катерині ІІ, роль якої в історії України виключно негативна. В Запоріжжі ставлять пам’ятник геополітичному людожеру Сталіну. Страшно те, що уповноважений представник держави не бачить у цьому нічого особливого.
Відомий дослідник «білих плям» в історії України ХХ століття, Олександр Гогун є автором книжки «Между Гитлером и Сталиным. Украинские повстанцы», що була видана у 2004 році в Санкт-Петербурзі. В ній опублікована велика кількість надсекретних у недавньому минулому архівних документів, які докорінно змінюють насаджувані комуністами та їх ідейними нащадками поглядів на український повстанський рух.
Інша книжка росіянина Олександра Гогуна й українця Анатолія Кентія «Красные партизаны Украины, 1941-1944: Малоизученные страницы истории» - це пам’ять про невідомі жертви відомих партизан. В цих книжках сухою мовою документів наведені такі страшні факти, що якби жертви комуністичної міфології про них дізнались, то зрозуміли би хто в нашій історії був героєм, а хто злочинцем. Ця праця опублікована в Інтернеті на сайті Держкомархівів України: http://www.archives.gov.ua/Publicat/Documents/gogun.php.
Про те, що відбувалось насправді і зафіксовано в документах – це історична пам’ять, а сфальсифіковане комуністами минуле – це міфи. В Україні досі прославляють злочинців і досі виливають тони бруду на тих, хто своєю звитягою і боротьбою за незалежність України заслужив вічну славу і вдячність українського народу.
Ця війна ще не закінчена поки в Україні не відбудеться так, як в Іспанії. Диктатор Ф. Франко помирив живих, що воювали по різні боки барикад, а мертвих наказав поховати в братській могилі, залишивши на ній повчальний для нас українців напис: «Тут поховано комуністів і фашистів. Ті й ті іспанці. Ті й ті боролися за кращу Іспанію. Хто з них правий — розсудить Бог!» І все ж таки злочини Ф. Франко виявились більш переконливими ніж добрі справи. У березні цього року в Іспанії відбувся демонтаж останнього шестиметрового бронзового пам’ятника Франко.
Візьмемо до рук листа ветерана шахтарської праці. м. Димитрова Петра Кравецького, оприлюдненого 15.12.2006 р. в газеті «Світлиця» №8:
«То може час вже й в Україні покінчити з громадянською війною? Помирити тих, що не відійшли у засвіти, бо мертвих давно вже помирив Господь. Він, а не «генсек» Н.Вітренко з бородатою православною братією Московського патріархату, розсудить всіх. І досить вже вишукувати ворогів, як серед вояків УПА, так і серед дивізійників «СС Галичина». Й перші, й другі воювали і гинули за незалежну Україну. Нехай ще поки не таку, про яку вони мріяли, але маємо Незалежну Україну. Інші йшли в бій «за Родіну, за Сталіна». Немає вже ні Сталіна, ні тої «родіни», за котру вони гинули. То помиріться ж, нарешті, людоньки! І не називайте тих дивізійників злочинцями. Які вони злочинці, якщо того не визнав Нюрнберзький суд? На відміну від РОА генерала Власова жодного дивізійника не видали радянський владі. Їм, навпаки, надавили політичний притулок в країнах, що входили в антигітлерівську коаліцію. Там на чужині вони ставали вченими, бізнесменами, фермерами, годували Америку, Канаду хлібом насущним, інтелектом і талантами. Ще досить охочих, як в Україні, так і за її межами, поділити нас на сорти і кинути брат на брата. Господи, заступи і збережи!»
Лише те суспільство може сподіватися на визнання та щасливе майбутнє, яке з повагою ставиться до своєї історії та спадщини, належно виховує молодь і будує майбутнє, спираючись на новітні досягнення людського розуму. Україна ж — держава, котра святкує поразки, ставить пам’ятники поневолювачам і злочинцям, зберігає монументи диктаторам. Чи має вона майбутнє?
ЯРОСЛАВ
Yаroslаv70 [at] mеtа.ua
сліди про славу, давню та дзвінку?
Хтось умирав без імені і слави,
у чийсь город летіли камінці!
А хтось під стіни ставив довгі лави
і стягував у мисник куманці.
Валерій Герасимчук.
Наша пам’ять — велика долина, де невидимі храми стоять…
Оксана Пахльовська.
Комуністична партія, разом з регіоналами відчайдушно намагаються зберегти останню ідеологічну фортецю — міф про Велику Вітчизняну війну. А взагалі міг би, врешті-решт, хтось і пояснити, чому ми так натхненно святкуємо кожен рік день Перемоги? Що це за перемога така? Хто кого переміг? Україна точно в тій війні не перемогла нікого. Вона була окупована до війни, під час війни і після війни. Тільки різними державами. Може для сталінізму це і велика війна, бо він же її і пестував і планомірно готував, під мовчазну позицію світу, а для України це велика трагедія. Це свято окупантів.
Скажіть, як можна назвати переможцем сторону, в якої мільйонні втрати, знищенні міста і села. А найголовніше, сторону, яка, в результаті війни, перебувала в складі іншої держави? В лавах Червоної Армії «не за Україну, а за її ката» проливали кров українці, нерідко вбиваючи брат брата.
За незалежну Україну воювали вояки УПА, на жаль, із чужою зброєю в руках, бо власної не мали, іноді і під чужими прапорами і командуванням. «Якби я мав таку армію, як УПА, німецький чобіт ніколи б не топтав французьку землю», – у свій час захоплено зазначив генерал Шарль де Голль, Президент Франції.
Це не перемога, це суцільна поразка. Переможений Ганс через 10 років після війни за три пенсії(!!!) міг купити собі автомобіль без жодної черги і характеристики з парткому, а «Побєдітєль» Іван по сьогоднішній день чекає задрипаного «Запорожця». Для нас ця війна - суцільне горе, і єдине, що ми можемо святкувати, це ЗАКІНЧЕННЯ війни - акт підписання капітуляції 8 травня.
Після порівняння кількості радянських і німецьких втрат, ці помпезні святкування «Великої Перемоги» - є просто блюзнірством. Перемоги над чим? Над життям своїх солдатів?
Ми все ще лишаємося у невідплатному боргу перед тими, хто сходив кров’ю на цій непотрібній людям війні. Простіть нам, батьки, діди і прадіди, що недостатньо шануємо пам’ять про вас, що не знаємо шляхів до ваших безіменних могил, що не викарбувані досі на білому мармурі ваші імена. Пошануємо в цей день тих, хто вижив і поклонімося пам’яті полеглих.
Америка знає і пам’ятає всіх своїх полеглих поіменно, на відміну від солдатів Жукова, яких досі не можуть ні поховати по-людськи, ні полічити. А газовий шантажист Європи величає героєм ката мільйонів невинних людей – Йосифа Сталіна.
Натомість, недавно в центрі Москви поставили похмуру кінну статую маршала Георгія Жукова, який холоднокровно гнав на забій мільйони солдатиків, чого аж ніяк не викреслиш з історії. Під кінець кар’єри він прогнав їх ще й через атомне пекло на Тоцькому полігоні, а тепер ось маршалом смерті стоїть на Манежній і лякає ночами запізнілих перехожих.
Можливо, колись, через багато років збудують пантеон в пам’ять загиблих і згадають не тільки перемоги, а й злочини Червоної Армії на звільнених територіях. Згадають Катинь і Куропати. Згадають мільйони, які згинули в ГУЛАГі, і десятки мільйонів загиблих на фронті, не стільки від німецьких куль, скільки від дурості і безжальності власних командирів. Згадають обов’язково, бо своя Катинь була і у інших народів, потерпілих від радянського тоталітаризму. У білорусів - Куропати, у українців - Вінниця і Житомир, у народів Прибалтики - безліч безіменних братських могил, у чеченців - селище Хайбах, де 27 лютого 1944 року військами НКВД були живцем спалено 700 жінок, старих і дітей. Чи встановили їм пам’ятники, і хто знає де їх могили? Досі про 3435 жертв з так званого українського катинського списку ми знали небагато. Катинь — символ не лише сталінського злочину, а й суцільної брехні, яка десятиліттями акумулювалася довкола нього. Але «Немає нічого захованого, що не виявиться, ні таємного, що воно не пізнається і не вийде наяву» (Єв. від Луки VIII, 17).
Лише недавно російська влада публічно засудила злочин сталінського тоталітарного режиму в Катині. Якби не цей злочин, то не загинув би літак, в якому поляки летіли вшанувати пам’ять Катині.
І хто б що не казав, не були злочинцями всі мільйони солдатів Червоної армії, які воювали із фашизмом. І не всі солдати вермахту - були злочинцями. Так само не могли десятки, а то й сотні тисяч простих людей, які пішли в ліси боротись зі сталінізмом, усі бути злочинцями. Хоча, і серед перших, і серед других, і серед третіх такі безумовно були. Ми зараз мусимо звинувачувати тих, хто привів світ до цієї війни. Адже, якби не було війни – не було б ні героїв, ні злочинців. Два диктатори Сталін і Гітлер однаково винні у найбільшій бійні двадцятого століття. Це дві, ворожі людству, ідеології - комунізм і нацизм винні у загибелі десятків мільйонів людей.
У червні 1962 року під час подій у Новочеркаську генерал Шапошников, якому довірили командувати танкістами, кинутими проти беззбройних робітників, на переданий по радіо наказ Андрія Гречка «Знищити противника!» відповів: «Я не бачу перед собою ворога, по якому можна стріляти!» Як наслідок, бойового генерала оголосили душевнохворим, а бравий міністр оборони Гречко закінчив свій життєвий шлях маршалом та двічі Героєм Радянського Союзу. За його наказом в листопаді 1975 року розбомбили теж беззбройний повсталий «Сторожевой», на чолі якого замполіт Валерій Саблін мав намір звернутися до керівництва країни з вимогою провести демократичні зміни.
Звичайно, що пам’ятника ані Сабліну, ані Шапошникову не буде, як не встановлять навіть бюсту жодному з отаманів Холодного Яру, які загинули, виборюючи незалежність України. А може ще не час? Цікавий давній приклад щодо пам’ятників наводить історик Л. Капелюшний:
«Із 169-го по 180 рік Римською імперією правив Марк Аврелій. Він більше відомий як автор «Міркувань» — книжки про честь, совість, владу й сенс життя. На Капітолійському пагорбі в Римі вдячні нащадки поставили йому пам’ятник роботи Мікеланджело. Але цінність його не в тому, що це — Мікеланджело. Марка Аврелія римляни увічнили через 1457 років після смерті. Пам’ятати імператора півтора тисячоліття — це ознака історичної культури. А бути вдячними імператору через півтора тисячоліття — ознака високої вимогливості до критеріїв історизму. Навіть коли такий пам’ятник запізниться ще на кількадесят років. Бо головне — не те, щоб стояла вишукана (чи посередня) бронза, мармур чи граніт. А щоб пам’ятали. Як римляни Марка Аврелія».
У нас в кожному місті, містечку і селі досі бовваніють кам’яні, гіпсові, бронзові ідоли «на честь» найбільшого злочинця у світі Лєніна. Ми досі святкуємо 23 лютого – день нищівної поразки більшовицької орди під Нарвою та Псковом у 1918 році. Ми досі встановлюємо в Сімферополі та Одесі пам’ятники вселенській повії Катерині ІІ, роль якої в історії України виключно негативна. В Запоріжжі ставлять пам’ятник геополітичному людожеру Сталіну. Страшно те, що уповноважений представник держави не бачить у цьому нічого особливого.
Відомий дослідник «білих плям» в історії України ХХ століття, Олександр Гогун є автором книжки «Между Гитлером и Сталиным. Украинские повстанцы», що була видана у 2004 році в Санкт-Петербурзі. В ній опублікована велика кількість надсекретних у недавньому минулому архівних документів, які докорінно змінюють насаджувані комуністами та їх ідейними нащадками поглядів на український повстанський рух.
Інша книжка росіянина Олександра Гогуна й українця Анатолія Кентія «Красные партизаны Украины, 1941-1944: Малоизученные страницы истории» - це пам’ять про невідомі жертви відомих партизан. В цих книжках сухою мовою документів наведені такі страшні факти, що якби жертви комуністичної міфології про них дізнались, то зрозуміли би хто в нашій історії був героєм, а хто злочинцем. Ця праця опублікована в Інтернеті на сайті Держкомархівів України: http://www.archives.gov.ua/Publicat/Documents/gogun.php.
Про те, що відбувалось насправді і зафіксовано в документах – це історична пам’ять, а сфальсифіковане комуністами минуле – це міфи. В Україні досі прославляють злочинців і досі виливають тони бруду на тих, хто своєю звитягою і боротьбою за незалежність України заслужив вічну славу і вдячність українського народу.
Ця війна ще не закінчена поки в Україні не відбудеться так, як в Іспанії. Диктатор Ф. Франко помирив живих, що воювали по різні боки барикад, а мертвих наказав поховати в братській могилі, залишивши на ній повчальний для нас українців напис: «Тут поховано комуністів і фашистів. Ті й ті іспанці. Ті й ті боролися за кращу Іспанію. Хто з них правий — розсудить Бог!» І все ж таки злочини Ф. Франко виявились більш переконливими ніж добрі справи. У березні цього року в Іспанії відбувся демонтаж останнього шестиметрового бронзового пам’ятника Франко.
Візьмемо до рук листа ветерана шахтарської праці. м. Димитрова Петра Кравецького, оприлюдненого 15.12.2006 р. в газеті «Світлиця» №8:
«То може час вже й в Україні покінчити з громадянською війною? Помирити тих, що не відійшли у засвіти, бо мертвих давно вже помирив Господь. Він, а не «генсек» Н.Вітренко з бородатою православною братією Московського патріархату, розсудить всіх. І досить вже вишукувати ворогів, як серед вояків УПА, так і серед дивізійників «СС Галичина». Й перші, й другі воювали і гинули за незалежну Україну. Нехай ще поки не таку, про яку вони мріяли, але маємо Незалежну Україну. Інші йшли в бій «за Родіну, за Сталіна». Немає вже ні Сталіна, ні тої «родіни», за котру вони гинули. То помиріться ж, нарешті, людоньки! І не називайте тих дивізійників злочинцями. Які вони злочинці, якщо того не визнав Нюрнберзький суд? На відміну від РОА генерала Власова жодного дивізійника не видали радянський владі. Їм, навпаки, надавили політичний притулок в країнах, що входили в антигітлерівську коаліцію. Там на чужині вони ставали вченими, бізнесменами, фермерами, годували Америку, Канаду хлібом насущним, інтелектом і талантами. Ще досить охочих, як в Україні, так і за її межами, поділити нас на сорти і кинути брат на брата. Господи, заступи і збережи!»
Лише те суспільство може сподіватися на визнання та щасливе майбутнє, яке з повагою ставиться до своєї історії та спадщини, належно виховує молодь і будує майбутнє, спираючись на новітні досягнення людського розуму. Україна ж — держава, котра святкує поразки, ставить пам’ятники поневолювачам і злочинцям, зберігає монументи диктаторам. Чи має вона майбутнє?
ЯРОСЛАВ
Yаroslаv70 [at] mеtа.ua
...